Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 101)
— От якби горів вогонь! — набралася духу й несміливо промовила Нессі, зауваживши, що батько не налаштований до неї суворо. — Я тут вся тремчу і маю гусячу шкірку.
Слова доньки прошили його, зачепили якусь чутливу струну в захмелілій голові Броуді, бо він стрепенувся і вже в зовсім іншій манері з надмірним співчуттям вигукнув:
— Моя Нессі тремтить! Мені тут тепло і зручно, а моя рідненька маленька доня замерзає і хоче вогню! А чого би й ні? Це резонно. Це абсолютно резонно. Зараз же буде тобі вогонь, навіть якщо мені доведеться роздобути його своїми руками. Сиди спокійно, чекай, і побачиш, що батько для тебе зробить.
Броуді застережно підніс палець, щоб Нессі не вставала з крісла, незграбно посунув з кімнати у підвал, який межував із посудомийнею, там навпомацки понишпорив серед вугілля і врешті віднайшов те, що шукав, — довгу залізну лопату. Далі, розмахуючи нею, як трофеєм, Броуді підійшов до кухонного каміна і збив на землю передні прути решітки; засунувши лопату під жевріюче вугілля, він вийняв пломеніючу купку розпечених жарин і тріумфально поніс назад у світлицю, залишаючи по собі смугу диму. Жбурнувши палаюче жариво в холодний камін, Броуді значуще вигукнув:
— Зачекай хвилинку! Просто зачекай хвилинку! То ще не все.
Він знову зникнув, проте одразу ж повернувся з великою в'язкою хмизу в одній руці і лопатою з новою порцією вугілля у другій. Незграбно опустившись на коліна, Броуді розклав хмиз поверх жарива і, лігши на живіт, хрипко задмухав, аж поки не залишився задоволений тим, як той розгорівся. Крекчучи, він звівся на ноги й, сидячи побіля поду, ніби пустотливий бичок у своєму стійлі, він старанно підкидував у полум'я вугілля, аж поки врешті не звів високу тріскотливу вогненну піраміду. Обидві його долоні й одна повна розпашіла щока були замурзані від диму й попелу, а коліна трохи замащені сажею, однак Броуді оглянув свій шедевр із щонайбільшим схваленням і вигукнув:
— Подивися на камін зараз! Що я тобі казав? На тобі вогонь, такий, що навіть вола пекти можна. З таким полум'ям не замерзнеш. Маєш вогонь, тепер вертай до праці. Мало хто взяв би на себе такий клопіт заради доньки, тому не дай моїм старанням пропасти. Вперед. Берися добре за уроки.
Після цього напуття Броуді, здавалося, не захотів підводитись і далі сидів, схвально видивляючись на стрибуче полум'я й час від часу бурмочучи:
— Красивий вогонь! То гарний пломінь!
Але зрештою Броуді підвівся й, відштовхнувши лопату ногою вбік, пробубонів:
— Піду принесу сюди свою випивку.
І Броуді вийшов із кімнати. Коли він прямував геть, Нессі, яка цілком розуміла з незвичної манери поведінки, що її батько знову п'яний, кинула на його спину, яка віддалялася, швидкий, сповнений побоювань погляд. За цілий вечір вона ще навіть не починала вчитися, а зараз її надзвичайно стривожило дивне батькове поводження. Хоч його ставлення до неї й було останнім часом своєрідне (постійне примушування до навчання навпереміш із раптовими й непоясненними балощами), Нессі ще ніколи не бачила, щоб батько був такий чудний, як цього вечора. Почувши його кроки, коли він повертався з пляшкою із залишками віскі, юнка заціпеніла і, ворушачи блідими губами, вдала, що заглибилася в роботу, хоч навіть не бачила сторінки, яку тримала перед самими очима.
— Отак, — пробурмотів Броуді. — Я бачу, що ти вчишся. Я свою частину для тебе зробив, тепер ти зроби свою для мене. То є ще одна річ на моєму рахунку, за яку ти розрахуєшся, коли виграєш Латту.
Броуді опустився в крісло біля каміна й почав пити. Тепер йому здавалося, що вечір був довгий, мало не як рік, впродовж якого він спізнав найрізноманітніші глибокі й зворушливі почуття, чудова розтягнута смуга здобутків та очікування, яка небавом завершиться возз'єднанням із Ненсі. Броуді наповнила ще більша радість. Він хотів співати! У голові солодко зринали уривки мелодій, Броуді навіжено кивав і вистукував ступнею й долонею в такт музиці у своїй уяві. Його маленькі очі немовби вистромилися з голови, блукаючи кімнатою в пошуку якогось виходу для апогею свого блаженства. Несподівано його погляд упав на фортепіано. Боже милостивий, сказав собі Броуді, який з нього толк, коли його не використовувати, цей вишуканий інструмент із горіхового капу, придбаний у «Мердока» двадцять років тому! Це просто ганьба, що фортепіано стоїть тут без діла, коли він витратив гроші на заняття з музики для своєї доньки.
— Нессі! — крикнув він, аж юнка підстрибнула з переляку. — Ти вже весь той підручник знаєш на зубок. Відклади його в сторону. Зараз будеш мати урок музики, я буду твій вчитель.
Броуді нестримно зареготав, а тоді виправив себе:
— Ні! Я не вчитель, я співак…
Він широко змахнув рукою.
— Заспіваймо якісь файні шотландські пісні. Ну… бігом туди і заграй нам для початку «Найбільше люблю захід я»[104].
Нессі зісковзнула зі стільця й із сумнівом подивилася на батька; вона знала, що він заборонив відкривати фортепіано кілька місяців тому, відчувала, що мусить скоритися, але боялася; та коли вона отак зам'ялася, Броуді несамовито закричав:
— Ну! Ну! Чого ти стоїш? «Найбільше люблю захід я», кажу тобі! Я вже кілька місяців так не почувався. Я готовий співати!
Минула десята, і оскільки Нессі вже мала би бути в ліжку й стомилася від напруги довгого вечора, вона почувалася виснаженою, але була занадто нажахана, сповнена надто великого побожного страху перед батьком, аби йому заперечити. Отож юнка пішла до фортепіано, відкрила кришку, знайшла збірник шотландських пісень, що колись належав Мері, сіла й почала грати. Її маленькі тремтячі пальчики, як уміли, видобували з інструмента мелодію, яку вимагав Броуді, а той зі свого крісла біля каміна, роблячи люлькою в повітрі хвилеподібні віражі, гаряче виспівував.
— Голосніше! Голосніше! — кричав Броуді. — Сильніше бий по клавішах! Я співаю про свою Ненсі. Ми мусимо піддати моці! «Вночі й удень на крилах мрій несе мене до Джін»! — волав він на повні груди. — Їй-богу, але було файно. Якщо я буду співати «Джін», ти так чи так нічо' не зрозумієш. Ну, далі. Грай ще раз другий куплет і співай сама. Співай! Співай! Готова? Один, два, три!..
Нессі ще ніколи не бачила батька в такому стані, отож у панічному соромі й страху вплела свій дрижачий голосок у його рев, і вони заспівати разом.
— То було чудесно! — крикнув Броуді, коли вони закінчили. — Маю надію, на Ринковій нас почули! А тепер співаймо «Моя кохана — як червона ружа», але завваж, вона скорше гарна біла ружа. Ти ще не знайшла ту пісню? Ти нині страшно повільна і незграбна. А от я легкий, як пір'я. Можу співати до ранку.
Нессі важко взялась за пісню і на вимогу батька заграла й заспівала її двічі, а опісля була змушена виконувати «Схили й береги»[105], «О дерево горобини» та «Енні Лорі»[106] доти, доки їй так зсудомило руки й так запаморочилося в голові, що вона відчула, що от-от впаде з табурета, і тоді юнка благально обернулася й зі сльозами на очах вигукнула:
— Відпусти мене, батьку! Відпусти мене спати. Я змучилася.
Броуді суворо й насуплено подивився на Нессі; її зупинка грубо обірвала його блаженство.
— То ти навіть не можеш заграти для свого батька! — вигукнув він. — І то після того, як він так постарався і запалив тобі вогонь. Як тільки є вогонь, ти вже хочеш іти спати. Отака з тебе подяка. Ну, як не хочеш по-доброму, то буде по-злому. Грай! Грай, поки я не скажу зупинитися, бо дістанеш ременем. Грай ще раз мою першу пісню!
Нессі знову повернулася до фортепіано і знеможено, із затуманеними від сліз очима заграла з початку «Найбільше люблю захід я», а Броуді затягнув пісню, акцентуючи кожен дисонанс, спричинений її хвилюванням, лихим поглядом, спрямованим на похилену безвинну спину дочки.
Вони дійшли до середини пісні, як раптом двері світлиці відчинилися, і Ненсі, очі якої іскрилися, сметанно-білі щоки вкрились від холоду легеньким рум'янцем, волосся кучерявилося під привабливою токою[107], а чепурний хутряний палантин[108] ідеально підкреслював тужаві груди… Ненсі… його Ненсі постала перед ним. Широко розтуливши рота й затримавши в повітрі люльку, Броуді перестав співати, пришелепкувато розглядаючи дівчину й усвідомивши, що не почув, як відчинилися вхідні двері; отак він витріщався й далі, а Нессі, яка нічого не знала й ніби акомпанувала його мовчазному здивуванню й замилуванню, зіграла пісню до кінця, і тоді кімнату оповила тиша.
Врешті Броуді дещо зніяковіло засміявся.
— А ми тут тобі пісеньку співали, Ненсі, і ти її, чесне слово, вартуєш, бо ти ладна, як з картини.
Очі Ненсі заблищали ще холодніше; вона стиснула губи й відповіла:
— На вулиці стояв такий ґвалт, що мало люди не позбігалися, і у всіх вікнах горить світло. Ти знову налигався і ще маєш нахабство приплітати мене до цього всього! Просто встид! Подивись на свої руки і лице. Ти як старий кочегар. І оце до такого я маю приходити додому після свого натхненного вечора.
Броуді покірно подивився на Ненсі, напуваючись, навіть попри холодність дівчини, її свіжою красою, і, спробувавши змінити тему, сумно пробурмотів:
— Ти славно провела час у своєї тітки? Я сумував за тобою, Ненсі. Я ніби бачив тебе остатній раз рік тому. Ти довго до мене не верталася.