Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 96)
Раптом поверх тріску на плиті крізь насичену жиром пару, що заповнила посудомийню, долинув звук відчиняння й зачиняння вхідних дверей, а за ним почулася важка, але в'яла хода через вестибюль. Неготову подавати обід Ненсі, яка досі безтурботно й обережно розглядала сковорідку, це, втім, анітрохи не збентежило, хоч вона й упізнала крок Броуді. Не буде вона бігати в нестямі із запашними бульйонами, по вінця наповненими чашками кави й чайниками-заварниками з британського металу! Коли Ненсі почула, як Броуді причвалав на кухню й мовчки сів за стіл, вона вичекала хвилину і жваво гукнула:
— Ти нині зарано, Броуді. Я ще й близько не готова до твого приходу.
Коли він, який ніколи ані на секунду не відхилявся від свого розпорядку, нічого не відповів, Ненсі почала вигукувати до нього далі:
— Ти тепер такий мінливий, що я ніколи не знаю, коли тебе чекати, або хіба в цьому будинку всі годинники йдуть неправильно. Але ти потерпи трохи, і я вже до тебе виходжу.
Броуді «терпів», чекав без жодних нарікань. За той короткий час, який минув, відколи він уперше ступив на поріг «Латти і Ко», з ним відбулася разючіша й глибша, ніж із кімнатою, в якій він сидів, але схожа за напрямком зміна. Зараз, поки Броуді отак сидів, потупивши очі в тарілку поперед себе, здавалося, що він трохи змалів, і одяг йому ніби вже не підходив, ніби був пошитий на чиїсь ширші плечі, а замість його завжди войовничої рівної постави з випнутими грудьми з'явилася незначна, проте добре помітна згорбленість. Його суворе обличчя стало понурим, очі дивились більше не пронизливо, а невідривно й задумливо й були прошиті ледь помітними кров'яними ниточками, як і щоки, які змережило тонке сітчасте сплетіння червонястих судин. Губи були сухі, стиснуті; скроні й навіть щоки — схудлі, злегка запалі, а його насупленість запеклася на чолі борозною, схожою на глибоко вбите тавро. Здавалося, ніби чіткий силует розплився, виразні риси обличчя сточено, усю міць його істоти роз'їдено й підмито якоюсь дивною руйнівною кислотою у крові.
Коли увійшла Ненсі, несучи таріль із ковбасками, Броуді враз підвів погляд, який прикували до себе її магнетичні очі, та коли дівчина поклала перед ним тарілку, він подивився на неї і різким голосом, схожим на звук злегка деформованого інструмента, сказав:
— Ти нині не маєш для мене ніякої зупи, Ненсі?
— Ні, — гостро відказала вона, — не маю.
— Я б хотів нині з'їсти трохи розсолу, — дещо невдоволено відповів Броуді. — Надворі вже чути похолодання. Але коли нема, то нема. А де бульба?
— Я не мала часу приготувати тобі нині бульбу. Я тут геть-чисто забігалася. Ти не можеш розраховувати, що я буду цілими днями все для тебе робити, а до того, аби мочити руки в холодній воді, щоб почистити картоплю, я взагалі не звикла. Тебе цілком задовольняв і простіший обід, коли ти раніше заходив побачитися зі мною в «Герб Вінтонів», а відтоді ти багатшим не став. Тому їж і не вигадуй!
Коли Броуді глянув на Ненсі, його зіниці розширилися, із губ ось-ось мала зринути злостива відповідь, однак із великим зусиллям він стримався, наклав собі їжу з тарілки навпроти і, взявши шматок хліба, почав обідати. Якусь мить Ненсі стояла поруч, уперши руки в боки, красуючись перед ним своєю фігурою, сповнена усвідомленого відчуття власної над ним влади, аж доки в кімнату не увійшла бабця Броуді, і дівчина потупотіла назад у посудомийню.
Стара підійшла до столу з дещо розгубленим виразом на жовтуватому зморщеному обличчі і, сідаючи, пробурмотіла собі під ніс:
— Пф-ф, знов то саме.
Але на її ледь чутні слова Броуді повернувся і, визвірившись, гаркнув у своїй колишній манері:
— Чим тобі ковбаски не вгодили? Як не подобається просте добре м'ясо, то можеш іти в богадільню, а як подобається, то стули свій писок і не ний!
Від синових слів, а надто від погляду, яким вони супроводжувалися, жінка відразу сховалась у свою мушлю і без надмірного завзяття тремтячими руками почала споживати їжу, яку так нерозважливо засудила. Її дедалі старіший спантеличений мозок, нездатний повністю осягнути значення змін довкола, сприйняв тільки те, що зараз їй некомфортно, їй подають убогі несмачні страви, і поки кволі щелепи кавкали зі стриманою огидою, вона виявляла своє невдоволення швидкими позирками в бік зачаєної в посудомийні особи.
Після кількох хвилин мовчазної трапези Броуді зненацька припинив байдужно жувати, ледь підвів голову, почувши тихий звук чийогось приходу, і, втупивши очі у двері, що вели у вестибюль, став із надією чекати, поки прийде Нессі. Вона відразу увійшла, і хоч Броуді знову механічно почав їсти, він водив за нею очима по всій кімнаті. Нессі вийняла з-під підборіддя тонку гумку й вивільнилася зі свого скромного солом'яного капелюшка, кинула його на диван, зняла свій синій саржевий жакет і поклала біля капелюшка, розпушила світле солом'яне волосся і врешті опустилася на свій стілець поруч із батьком. Дівчинка мляво відкинулася на спинку, оглядаючи стіл із ледь помітним капризним дитячим виразом, нічого не казала, але в душі відчувала, що від побаченого поперед себе жиру, який загусав, зник навіть той маленький апетит, який у неї був, що хоч вона із задоволенням з'їла б трохи тушкованого фаршу або навіть маленьку котлету з баранини, зараз сама думка про їжу була їй огидна. У свої п'ятнадцять Нессі досягнула того моменту у своєму житті, коли її тіло, що розвивалося й розквітало, потребувало додаткової уваги, більш вибіркового режиму харчування, і хоч юнка нічого цього не усвідомлювала, через легку пульсацію в голові й початок серйозного нездужання, про яке, втім, не можна було згадувати, вона, інстинктивно відчувала, що подавати їй їжу, яку вона зараз розглядала, несправедливо. Поки Нессі отак нерухомо сиділа, батько, який безперестанно спостерігав за нею з часу приходу, озвався; не змінюючи виразу лиця, але спробувавши надати безтурботності й переконливості своєму тону, він сказав:
— Ну, ну, сонечко, приступай до обіду. Не чекай, поки він вистигне. Така велика дівчинка має бути голодна як вовк і накидатися на їжу, ніби зараз з'їла б слона!
На цих словах Нессі повернулася зі своїх роздумів і одразу скорилася, майже вибачливо пробурмотівши пояснення:
— Мене болить голова, батьку, спереду, на лобі, ніби його оперізує ремінець, — і юнка апатично вказала на своє чоло.
— Та ну, ну, Нессі, — тихо відповів Броуді, щоб його не було чутно в посудомийні, — ти завше говориш, що тебе болить голова. Як будеш постійно бити фальшиву тривогу, ми не повіримо тобі, коли дійде до справжнього діла. «Ремінець» на чолі — то тобі не ременем по долоні, потерпиш[103].
— Але деколи біль дуже сильно стискає мені чоло, — м'яко промовила Нессі, — як туга пов'язка.
— Ет, найголовніше — твій мозок, а не чоло, донечко. Ти маєш подякувати, що в тому відношенні тобі нічого не бракує.
Коли Нессі абияк почала їсти, Броуді з надмірним схваленням повів далі:
— Отак ліпше. Ти не зможеш працювати без їжі. Наїдайся досхочу всього, що є. Від тяжкої роботи в такої юнки має бути апетит, а голод — найліпший кухар.
Раптом він кинув ворожий погляд на свою матір і гостро додав:
— Я тішуся, що ти не вередуєш і не перебираєш, як декотрі.
Зрадівши, що догодила батькові, й дещо заспокоївшись від його похвали, Нессі подвоїла свої дедалі слабші зусилля, щоб поїсти, але час від часу дивилася на батька напруженим поглядом, поки він вів далі, вдавшись у спогади:
— Коли я був такий, як ти, Нессі, я міг би з'їсти вола, коли прибігав з поля на обід. Я був моцний хлопака, ая… без питань з'їдав усе, що давали. Але мені завше було мало. Ні! Ні! В мене все було інакше, як у тебе, Нессі! В мене не було таких можливостей. Скажи мені, — довірчо прошепотів він, — як там у тебе нині?
— Непогано, — машинально відповіла Нессі.
— Ти ж далі найліпша в класі? — напосідав Броуді.
— Ай, батьку, — дорікнула юнка, — я вже втомилася пояснювати тобі, що такого в нас більше немає. Я тобі разів десять казала за останні три місяці, що все вирішується на щоквартальних іспитах, — а тоді з призвуком пихи додала: — Ти ж, певно, розумієш, що той етап я вже пройшла.
— Ая, ая, — квапливо відповів Броуді. — Я забув, що такій великій дівчинці і прекрасній учениці не треба мастити собі голову через такі дитячі вигадки. Дійсно, дійсно, ми з тобою переживаємо за іспити.
Броуді замовк, а тоді хитро запитав:
— І скільки в нас часу до великого іспиту?
— Десь пів року, здається, — без ентузіазму відповіла Нессі, спроквола продовжуючи їсти.
— Якраз добре, — відгукнувся Броуді, — не так довго чекати, а разом з тим багато часу на підготовку. Ти не зможеш сказати, що ти про то не знала, — він майже нечутно зашепотів: — Ая! Я не дам тобі спасувати, дочко, ми з тобою виграємо Латту.
У цей момент стара бабця Броуді, яка сиділа в очікуванні, що принесуть другу страву і якій, незважаючи на розмову, кортіло, але лячно було запитати: «А що, більше нічо' не буде?» або «То вже вся їжа?», врешті покинула свої надії; із приглушеним смиренним зітханням жінка зі скреготом відсунулася на стільці від столу, підняла на ноги своє закостеніле тіло й невтішно поволоклася з кухні геть. Виходячи у двері, бабця Броуді сумно усвідомлювала, що їй залишилося мало втіхи, що у прихистку кімнати на неї чекали дві порожні бляшанки, ніби обібрані й не наповнені знову дарохранильниці, що безмовно сповіщали про тривалу відсутність її улюбленого печива «Дісайд» і цукерок «Оддфеллоу».