Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 94)

— Я можу вам запропонувати, — спокійно повів далі Латта, — місце клерка в конторі. Так сталося, що у відділі лісоматеріалів зараз є вакансія. Вам потрібно буде дечого навчитися, однак з поваги до вас я трохи підвищу зарплатню. Ви одержуватимете два фунти десять шилінгів на тиждень.

У Броуді відвисла щелепа, а лице посмугували зморшкуваті борозни збентеження. Він ледве вірив власним вухам, зір йому затуманило від здивування й гіркоти, а райдужні видива, які почав було уявляти, видива про те, як він сидітиме в шикарній кімнаті, такій, можливо, як ця, і керуватиме зграйкою підлеглих, які шастають туди-сюди, повільно зникли з-перед його очей.

— Поміркуйте над цим хвилину, — тихо промовив Латта, встаючи й прямуючи до внутрішньої кімнати. — Я зараз ненадовго відлучуся.

Броуді спробував подумати. Поки Латти не було, він сидів розчавлений, охоплений почуттям приниження. Він, Джеймс Броуді, та щоб був якимось клерком! А втім, хіба є для нього якийсь інший шлях? Він мусить погодитися заради Нессі, він обійме цю нікчемну посаду… але лише… лише тимчасово. Пізніше він усім їм покаже, а насамперед цьому Латті…

— Ну, — промовив Латта, знову заходячи в кабінет, — то яке ваше рішення?

Броуді мляво підвів голову.

— Я погоджуюся, — сухо промовив він і голосом, якому спробував надати відтінку іронічності, але який в результаті прозвучав всього-на-всього жалісливо, додав: — І дякую вам.

Приголомшений, Броуді побачив, як Латта потягнув за дзвінок біля столу, як миттю з'явився посильний, почув, як Латта вигукнув до нього:

— Поклич мені містера Блера.

Блер прибув, вочевидь, так само швидко й загадково, як і посильний, хоч Броуді лише краєм ока глянув на низеньку акуратну постать і вдивлявся в очі, в яких було ще більше офіційної холодності, ніж у Шарпових. Він не чув розмови між Блером і Латтою, проте за певний проміжок часу, який — він це знав — не був ані довгий, ані короткий, Броуді відчув, як сер Джон його відпускає.

Він підвівся, повільно вийшов за Блером із пишної кімнати, пройшов коридором, прольотами сходів через подвір'я, а тоді врешті у двері маленького відокремленого кабінету.

— Я сподіваюся, ви не зловживатимете тим, що він розташований окремо від головного відділу. Це буде ваш письмовий стіл, — холодно промовив Блер. Було очевидно, що він вважає Броуді самозванцем, отож, перейшовши до пояснень простої суті його обов'язків, він додавав своєму голосу щонайбільшої крижаної зневаги. Інші двоє клерків, що сиділи в кімнаті, обидва молоді чоловіки, зацікавлено зиркали з-над своїх гросбухів на химерну з'яву поперед себе, не вірячи, що це їхній новий колега.

— Я сподіваюся, ви мене зрозуміли? — врешті вигукнув Блер. — Я дохідливо пояснив?

— Коли мені починати? — безпристрасно запитав Броуді, відчуваючи, що від нього очікують якогось підтвердження.

— Завтра, гадаю, — відповів Блер. — Сер Джон не уточнював. Якби ви хотіли ознайомитися з рахунковими книгами, то можете навіть почати зараз, — і безжально додав, виходячи з кімнати: — Але до сигнального ріжка залишилося тільки пів години. Вам, мабуть, знадобиться більше часу, щоб опанувати роботу.

Не кажучи ані слова, немовби не знаючи, що робить, Броуді сів на високий стілець за робочий стіл, розгорнутий гросбух і білу пляму поперед себе. Він не бачив цифр, якими надалі муситиме займатися, не відчував пильних поглядів двох мовчазних юнаків, спрямованих на нього з дивною ніяковістю. Він клерк! Клерк, який працює за п'ятдесят шилінгів на тиждень. Усередині все скрутилося від цього доконаного факту, проте втекти було нікуди. Але ні, він цього не терпітиме… такого пониження. Як тільки він покине це місце, то подасться кудись і питиме, питиме, поки не забуде про своє приниження, порине з головою в забуття, аж поки спогад про нього стане абсурдним кошмаром. Скільки там казав той Блер? Пів години до сигнального ріжка! Так, до того часу він зачекає! Упродовж того короткого проміжку він побуде в цьому безславному рабстві, а тоді стане вільним. Броуді немовби пройняв дрож, коли він навмання простягнув руку, ухопив ручку й занурив її в чорнильницю.

КНИГА ТРЕТЯ

Розділ перший

— Та не можуть вони там таке носити, навіть якщо в них темна шкіра, — мовила Ненсі, захихотівши. — Ти просто хочеш мене понервувати.

Вона з натяком нахилила голову, розглядаючи Мета зі свого сідала на кухонному столі, і гойднула в його бік своїми виставленими напоказ щиколотками, аби краще наголосити на свої слова.

— Та кажу тобі, — жваво відповів Метью, який, опершись на буфет, пускав у дівчину бісики своїми очима, поставою, випромінюваною елегантністю. — Місцеві леді — як ти зволиш їх називати — якраз так і одягаються.

— Та ну тебе! — пустотливо вигукнула Ненсі. — Ти забагато знаєш. Далі будеш мені розказувати, що мавпи в Індії носять штани.

Обоє розреготалися з її жарту з відчуттям, що надзвичайно гарно проводять час. Ненсі думала про те, що добре отак порушити монотонність нудного ранку, відволіктися від того грізного понурого Метового батька, а він — що ця розмова якнайкраще демонструвала його світські манери, майже так само, якби він причаровував дівчину, коли вона б сиділа за вишуканою барною стійкою.

— Ну ти й балабол, — знову озвалася Ненсі, журячи й водночас заохочуючи. — Розповів мені, що ті чорномазі жують червоні, як кров, горіхи і чистять зуби цурпалком, а далі захочеш, аби я повірила, що вони розчісують волосся ніжкою стільця, як у дитячій пісеньці «Ден, Ден, смішний коротун».

Ненсі і Метью знову засміялися в один голос, а тоді дівчина з удаваною скромністю випросталася й знову заговорила:

— Але я не проти таких казочок. То вже коли ти починаєш ті свої хитрі жартики, я стаю геть як буряк. Ти маєш явну перевагу над такою бідною невинною дівчиною, як я, котра ніколи не була за кордоном, а ти ж то відвідав такі великі й цікаві країни. А тепер розкажи мені ще щось!

— Але я думав, ти більше нічого не хочеш слухати, — піддражнив Метью.

Ненсі надула до нього свої малинові вуста.

— Ти добре знаєш, що я маю на увазі, Мете. Мені подобається слухати про всі ті чужоземні чудасії. Леді мене не цікавлять. Якби я була там, я б не дозволила тобі навіть краєм ока на них зиркнути. Розкажи мені про квіти і про чудесних кольорових пташок, про звірів — папуг, леопардів і тигрів. Я хочу знати про базари, храми, статуї із золота і слонової кістки, про них я б слухала цілу вічність…

— Так то ж ти мене підбила, — відповів Мет. — Тобі не догодиш. Про що я розповідав до того, як ти спитала про… про то, що мені зараз не можна згадувати? — він засвітив зубами. — О, вже згадав, про священних корів. Ая! Може, ти й не повіриш, Ненсі, але корова в Індії — священна тварина для мільйонів людей. Вони всюди розставляють її зображення, а на вулицях у кварталах місцевих можна побачити, як по болоту чалапають отакі-о здоровезні корови з квітами на рогах і гірляндами з чорнобривців на шиях, всюди пхають свої морди, ніби вони там господарі, у будинки і в рундуки — то в них такі крамниці, — і ніхто їх не зупиняє. Одного разу я бачив, як така худобина зупинилася біля ятки з фруктами й овочами, і не встиг ніхто нічого сказати, як вона вичистила прилавок від одного до другого кінця, а власник мусив безпомічно сидіти й дивитися, як вона пожирає весь його товар, а коли закінчила, він тільки й зміг що проказати до неї коротку молитву, зробити намисто з решток квітів і повісити їй на шию.

— Ото маєш! — охнула Ненсі, широко розплющивши очі від зацікавлення. — Ну й дивину ти розказуєш. Як можна поклонятися якимось коровам?

— Корови бувають різні, Ненсі, — відповів Мет, підморгнувши, але відразу повів далі вже серйозніше: — Так, але то ще дрібниці. Я б не зміг тобі описати все, що я бачив, тобі треба самій попоїздити, аби оцінити всі ті чудесні пейзажі, яких навіть уві сні не побачиш. А є ще, завваж, місця, ліпші за Індію, де клімат кращий, менше комарів, а свободи стільки само.

Ненсі пильно дивилася на Метью, поки той говорив, поглинутий власним ентузіазмом; отак розглядаючи його струнку постать в елегантному коричневому костюмі, привабливу охайність зовнішнього вигляду, характерну, проте не те щоб неприємну тендітність блідого обличчя, дівчина дивувалася, як вона взагалі могла втікати від нього під час їхньої першої зустрічі. Упродовж шести тижнів, які минули з похорону місіс Броуді — коли Ненсі офіційно призначили хатньою робітницею в домашньому господарстві Броуді, — вона поступово почала ставитися до Метью прихильно, захищати його перед батьком, з нетерпінням чекати на легкі розмови з ним після похмурої мовчазливості й вимученої словесної скупості господаря дому.

— Та ти мене не слухаєш, шалапутко! — зненацька вигукнув Мет. — І що доброго з того, що чоловік тут розпинається й використовує всі свої найліпші епітети, коли та ладна дівчина ловить ґав? Ти ж сама мене попросила!

— То ти думаєш, що я ладна, Мете? — відказала Ненсі, й далі дивлячись на нього замріяно, але надавши своєму погляду спокусливості й усій своїй зухвалій позі знадливості.

— Так, Ненсі! — із запалом вигукнув Метью, а його погляд засвітився. — Ти ладна, як з картини. Мати тебе вдома — просто насолода. Я завжди це думав, відколи перший раз тебе побачив.