Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 93)

З тріумфальним поглядом, який промовляв: «Я ж казав тобі, дурню», Броуді сів і став чекати, і поки збігали хвилини, знічев'я спостерігав за роєм зайнятих клерків, що гудів довкола і за чиєю діяльністю, очевидно, наглядало колюче око Шарпа. Поки повільно спливали хвилини очікування, Броуді стривожено поміркував, що «невдовзі», напевно, означає досить значний відрізок часу, і що довше він чекав, то більше спадало його піднесення, а явна вдоволеність містера Шарпа зростала; йому стало зрозуміло, що він не міг так легко зайти в кабінет сера Джона, як той заходив до нього, що поговорити з ним тут відчутно важче, ніж зачепити його ніби між іншим на виставці рогатої худоби. Броуді охопила глибока пригніченість і так таки й не зникла, коли його врешті несподівано викликали до кабінету голови фірми.

Коли Броуді провели в кімнату, сер Джон Латта швидко підвів очі зі свого столу, мовчки вказав на крісло, а сам продовжив зосереджено розглядати план, що лежав перед ним. Броуді опустився своєю громіздкою масою в крісло й окинув поглядом розкішну кімнату, запримітивши чудову панельну оббивку з тикового дерева і м'які кольори, струмливі мариністичні картини на стінах, вишукані моделі кораблів на елегантних підставках; коли Броуді вгрузнув ступнями в густий ворс килима й побачив булеву інкрустацію[102] стола та золоту коробку для сигар на ньому, його ніздрі злегка розширилися, а очі заблищали глибоким почуттям схвалення. «Мені таке подобається, — немовби говорила його постава, — от такі речі я мушу мати у своїй власности».

— Ну, Броуді, — нарешті озвався сер Джон, не підводячи очей, — що сталося?

Важко було не помітити прохолодності його тону, але хай там як, Броуді гарячково заговорив:

— Сер Джоне! Я прийшов спитати вашої поради. Ви єдина людина в Левенфорді, до якої я б отак звернувся. Ви мене розумієте, хто я і який, сер Джоне. Я раз за разом відчував то в минулому і тепер прийшов просити у вас допомоги.

Латта допитливо глянув на нього.

— Ви говорите загадками, Броуді, — холодно відказав він, — а така форма вислову вам не пасує. Вам більше підходить пряма дія, ніж непряма мова, — а тоді повільно додав: — Та й дія, вочевидь, не завжди вам личить.

— Що ви маєте на увазі, сер Джоне? — белькнув Броуді. — Хто наговорював на мене позаочі?

Латта взяв у руку вишукану лінійку зі слонової кістки і, легенько застукавши нею по столу, повільно відповів:

— Ви втратили мою прихильність, Броуді. Ми в Левенфорд-гаусі тільки й чуємо що новини й чутки з міста… А ще ви робили із себе посміховисько або й гірше.

— Ви маєте на увазі то глупство… коли я розкидав капелюхи?

Латта похитав головою.

— То, безперечно, була дурість, але у вашому випадку зрозуміла. Є інші речі, про які ви, напевно, знаєте. Ви втратили дружину і, наскільки я розумію, свою комерційну справу. У вас свої прикрощі, тому я багато говорити не буду. І все ж до мене доходять про вас погані чутки. Ви знаєте, я ніколи не б'ю лежачого, але… — тихо додав він, — я переймаюся за всіх містян, і мені сумно чути щось погане навіть про найбіднішого робітника в моїй верфі.

Броуді звісив голову, наче вилаяний школяр, гублячись у здогадках, що сер Джон має на думці — провал Метью чи «Герб Вінтонів».

— Ви, можливо, помітили, — тихо вів далі Латта, — що я перестав бути клієнтом вашого закладу від початку минулого року. Це сталося тому, що тоді я почув про один ваш вчинок, який, на мою думку, був несправедливий і безжальний. Ви повелися зі своєю нещасною дочкою, як мерзенний кат, Броуді, і хоч дехто, можливо, закрив очі на ваш вчинок з огляду на порушене правило пристойності, ми не можемо мати з вами нічого спільного, допоки на вас таке тавро ганьби.

Броуді міцно стиснув кулаки, і його схилене чоло ще більше спохмурніло. Латта, подумав він гірко, був єдиною особою в Левенфорді, яка посміла б так до нього заговорити, а крім того, єдиною людиною, для якої такі слова минулися б безкарно.

— Я нічого не можу зробити, — понуро сказав Броуді, якого стримувало лише невиразне відчуття залежності від доброї волі Латти. — То вже в минулому, і вороття нема.

— Ви можете їй пробачити, — суворо промовив Латта. — Ви можете пообіцяти мені, що дочка отримає під вашим дахом прихисток, якщо колись матиме таку потребу.

Броуді насуплено мовчав; у його голові, на диво, зринув образ не Мері, а Нессі. Він мусить щось зробити заради неї! Зрештою, йому неважко висловити щось на кшталт смиренної згоди, і, не підіймаючи голови й не відриваючи очей від килима, Броуді випалив:

— Добре, сер Джоне! Най буде, як ви кажете.

Латта довго не спускав очей із могутньої похиленої постаті. Колись в обмеженому контексті спільних зустрічей він розглядав Броуді з погляду знавця незвичайного, дивився на нього схвально, як на дивовижну гору мужності, усміхався на його явну бундючність і зі спантеличеною цікавістю толерував дивні пишномовні й незбагненні натяки. Латта спостерігав за Броуді зі шляхетським поціновуванням винятковості й ексцентричності, але зараз відчув, що присутність цього чоловіка йому на диво неприємна, подумав, що той змінився і зганьбився, поміркував, що в цієї грубуватої, але загорділої напускної поважності має бути якась глибша причина. Латта швидко відкинув цю думку, — зрештою, людина погодилася з його думкою.

— То як я можу допомогти вам, Броуді? — серйозно запитав він. — Розкажіть мені, як ваші справи.

Броуді нарешті підвів голову, зрозумівши, що розмова повернула — хоч він і не знав як — у бажане для нього русло.

— Я закрив свій комерційний заклад, сер Джоне! — почав Броуді. — Ви, як і я, добре знаєте, як мене використали ті… — він сковтнув і стримався, — та компанія, яка тайкома залізла в місто і влаштувалася в мене під боком, ніби злодій вночі. Вони використовували будь-яку підлу хитрість, вкрали в мене мого завідувача; вони збили ціни, продавали нездале барахло замість добрих товарів, вони… просто кров з мене пили.

Від промовлених слів пам'ять розворушилася, очі Броуді сповнилися співчуття до себе, груди заходили ходуном; він експансивно простягнув руку.

Однак Латту це якось не дуже вразило, і, несхвально піднявши руку, щоб зупинити Броуді, він запитав:

— І що ви зробили, Броуді, щоб боротися з цією тактикою? Розширилися, почали працювати в нових напрямах чи… чи доклали зусиль, аби покращити роботу з клієнтами?

Броуді втупився в нього зі своєю дурною віслючою впертістю.

— Я пішов своїм шляхом! — затято вигукнув він. — Шляхом, яким завжди йшов.

— Зрозуміло, — повільно вимовив Латта.

— Я боровся з ними! — вигукнув Броуді. — Я боровся з ними, як джентльмен, і боровся чесно. Ая, я би роздер їх на шмаття цими двома руками, якби вони проявили сміливість зустрітися зі мною. Але вони ховалися по норах, і як я міг опуститися до їх рівня, до рівня тих паршивців?..

— А зараз ви ще займаєтеся своєю справою? — запитав сер Джон. — Маєте борги?

— Ні! — гордо відказав Броуді. — Не маю. З комерцією закінчив, але нікому не винен ні фартинга… Я заставив будинок, але як у мене нічого нема, то я нічого й не винен. Можу почати з чистого аркуша, сер Джоне, як маєте намір мені помогти. Мушу дати якийсь шанс своїй малій Нессі. То найрозумніше дівча в Левенфорді. Вона піде на стипендію, яку заснував ваш батько, най тільки з'явиться нагода.

— Чому б вам не продати той ваш сміховинний будинок? — розмірковував Латта, на якого слова Броуді справили вже краще враження. — Він усе одно зараз для вас завеликий. Тоді ви погасите позику й почнете нове життя в меншому будинку, який придбаєте на залишок.

Броуді повільно похитав головою.

— То мій будинок, — сумно сказав він. — Я його збудував, то в ньому й буду жити. Най хоч на голову мені завалиться, а я його не покину, — тоді після мовчанки Броуді понуро додав: — Якщо то єдине, що ви можете запропонувати, я більше не буду забирати ваш час.

— Та сядьте! — вигукнув Латта. — Спалахуєте, як сухі дрова.

Він неуважно вертів у руках лінійку, занурившись у роздуми, а Броуді тим часом із ваганням та нерозумінням спостерігав, як обличчям сера Джона швидко проносяться різні емоції. Нарешті Латта озвався.

— Ви дивна людина, Броуді! — промовив він. — Я не можу зрозуміти, що коїться у вас в голові. Хвилину тому я планував відхилити ваше прохання про допомогу, але відчуваю якийсь поштовх і не можу йому протистояти. Я дещо вам запропоную. Комерція тепер не для вас, Броуді. Ви занадто великий, занадто повільний, занадто неповороткий. Ви б ніколи не досягли успіху, якби знову взялися за свою дотеперішню справу, навіть якщо б мали таку можливість. Вам треба працювати цими вашими великими м'язами, а проте, я припускаю, ви повважаєте, що це нижче вашої гідності. Але ви можете орудувати ручкою, вести бухгалтерський облік, підраховувати цифри. Можливо, ми знайдемо вам тут місце. Як я й кажу: я вам пропоную — це найбільше, що можу зробити, — а ви маєте право відмовитися, якщо захочете.

Очі Броуді зблиснули. Він весь час знав, що сер Джон йому допоможе, що міцні узи їхньої дружби спонукатимуть того йому допомогти і зробити це по-королівськи; він відчув, що на обрії уже маячить щось велике й важливе.

— Ая, сер Джоне, — завзято промовив він, — що ви пропонуєте? Я до ваших послуг, коли можу в чомусь помогти.