Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 91)
— Шкода, що бідака не дістала хоч одного вінка, — сказала дружина кузена Вільяма, пирхнувши й струснувши головою. Її губи були міцно стиснуті, кутики рота опущені, а над ними стирчав довгий гострий ніс; беручи з таці частування, вона пильно подивилася на Ненсі, а тоді знову відвела погляд і повільно, злегка піднявши підборіддя, відвернула голову.
— Без квітів похорон — то зовсім не те, — твердо додала вона.
— Ая, вони дають якусь втіху, — примирливо промовила Дженет Ламзден. — Оті великі лілії файні.
— Ніколи ще не бувала на похованні без квітів, — їдко відказала місіс Ламзден. — На остатньому погребенні, куди я ходила, була ціла відкрита коляска квітів на додачу до тих, які покривали труну.
Броуді пильно на неї подивився.
— Ну, мем, — ввічливо сказав він, — я маю надію, ви дістанете всі квіти, які вам треба, коли самі підете на остатній спочинок.
Місіс Ламзден видивилася на Броуді з ваганням, не зовсім упевнена, як сприймати ці слова — за комплімент чи образу, а тоді, так і не визначившись, владно повернулася за підтримкою до свого чоловіка. Той, невисокий жилавий чоловічок, який почувався незатишно у своєму чудовому, а проте з невідлипним запахом стайні жорсткому блискучому чорному костюмі, накрохмаленій манишці і тугій фабричній краватці, зрозумів знайомий погляд і слухняно почав:
— Квіти гарно підходять для похорону… Тут, само собою, хто як вважає, але я б сказав, квіти — то розрада для тих, хто втратив близьку людину. Але найдивніше, по-моєму, то, що вони гарно підходять і на весілля. Для мене чиста загадка, як це вони пасують таким абсолютно різним церемоніям.
Містер Ламзден прочистив горло і приязно глянув на Броуді.
— Ви знаєте, я був не на одному похороні, ая, але й не на одному весіллі… Один раз навіть від'їхав на сорок миль від дому, але повірте мені, впродовж тридцяти двох років не було ані ночи, аби я не ночував у власному ліжку, — тріумфально закінчив він.
— Мене то зовсім не цікавить, — відрубав Броуді.
Після такої грубості запала незручна мовчанка, тиша, яку перервало лише коротке залишкове схлипування червоноокої Нессі. Два гурти подивилися один на одного недовірливо, як незнайомці на сидіннях навпроти в поїздовому купе.
— А день таки ніби як для похорону, — врешті виклично промовив Ламзден, визираючи на мжичку надворі, і після його репліки між трьома візитерами знову розпочалася тиха розмова, яка не виходила за межі їхнього гурту й повільно набирала обертів.
— Ая, та як для будь-чого паскудний.
— А ви зауважили, як сильно полило на цвинтарі, коли опускали труну?
— Мене здивувало, що священник не вернувся в будинок, аби сказати нам кілька слів.
— В нього були свої причини, то вже точно.
— Але над могилою він сказав ну дуже вже гарно. Шкода, що вона сама того не чула, бідака.
— А що він там казав, «вірна дружина й віддана мати», так?
Візитери краєм ока глянули на Броуді, ніби сподівалися, що він гідно підтвердить цю останню похвалу, але він, здавалося, не чув їх і зараз, стоячи поодаль, замислено дивився у вікно. Бачачи таку явну неуважність, вони посміливіли.
— Я би хотіла ще раз побачити бідаку, але не могла вийти з дива, коли почула, що труну забили ще до того, як ми приїхали.
— Вона, певно, дуже змінилася від такої хвороби, ая, і від усього хвилювання, яке пережила.
— В молоді роки вона була весела, моторна дівчина. Сміх її був подібний на спів дрозда.
— Чиста правда, — докірливо глянувши на постать біля вікна, промовила нарешті Дженет, маючи на увазі: «Ти був її не вартий».
Запала хвилинна мовчанка, а тоді, сторожко подивившись на Нессі й окинувши поглядом її блакитну саржеву сукенку, місіс Ламзден пробурмотіла:
— Мені дуже прикро, що бідна дитина не має пристойного жалобного одягу. Це просто встид.
— А мене здивувало, що похоронна процесія була дуже-дуже мала, — відповіла Дженет. — Тільки дві коляски, і з міста — ні людини.
Броуді чув їх, насправді він слухав усе, що казали візитери — лише його зумовлена сприкреним настроєм байдужість давала їм можливість вести цю розмову, — але зараз він обернувся і безцеремонно сказав:
— То було моє чітке побажання, аби похорон відбувався приватно і якомога тихіше. Ви б хотіли міський оркестр, дармове віскі і ватру?
Візитери були відверто вражені такою грубістю, ображено згуртувалися тісніше й почали подумувати про відхід.
— Вілеме[100], ти знаєш, де в Левенфорді ми б змогли повечеряти перед нашим поїздом? — сказала місіс Ламзден тремтячим, але злобливим голосом, натякаючи про відхід. Вона очікувала не цього неміцного кислого вина й купленого кексу з кмином, а щедрий стіл гарячих і холодних м'ясив, випічки, сконів, здобних булочок до чаю та інших підхожих делікатесів; прибувши з далекого села в Ейрширі, вони нічого не знали про провал Броуді й думали, що він цілком спроможний забезпечити достойнішу і ситнішу трапезу, ніж та, в якій вони зараз брали участь.
— Може, з'їсте ще трохи печива, як ви голодні? — сказала, хихикнувши, стара бабця Броуді. — То «Дісайд», дуже рекомендую.
Для її незвиклого язика вино було наче нектар, і жінка випила його чимало, тому на жовтій зморщеній шкірі над її високими вилицями з'явився легкий рум'янець; вона одержувала надзвичайну насолоду від цієї події, зробивши собі з повернення в землю нещасних останків Маргарет Броуді веселе свято.
— Випийте ще келишок вина, може?
— Дякую! Не треба! — сказала місіс Ламзден, зверхньо стиснувши рот до найменшого можливого розміру й зневажливо випльовуючи слова крізь цей крихітний отвір. — Я не буду давати собі волю, якщо не заперечуєте. Я таким не захоплююся, а крім того, мені не дуже припало до смаку то, що ви п'єте. Ви знаєте, — повела далі вона, надягаючи чорну лайкову рукавичку, — у вас тут така нахабна дівуля, ще й у такий час. Давно працює?
Розтуливши рота, щоб відповісти, бабця Броуді легенько загикала.
— Я її не знаю, — розгублено відповіла стара, — вона тільки нині прийшла. То Джеймс її закликав, аби мені помогла.
Місіс Ламзден обмінялася з чоловіковою сестрою значущим поглядом. Кожна зробила легенький кивок зневаги, наче промовляла: «Ми якраз так і думали», і обидві звернули вдавано співчутливі погляди до Нессі.
— Що ж ти будеш робити без мами, рибочко? — зронила одна.
— Мусиш приїхати до нас на вакації, дитинко, — промовила інша. — Ти ж хотіла б побавитися на фермі, правда?
— Про Нессі я можу подбати, — крижаним голосом вставив Броуді, — вона не потребує ні вашої помочі, ні жалю. Коли вам таки прийде про неї вістка, то вона вже буде прямувати до того, що ви й ваші діти ніколи здобути не зможете.
Коли до кімнати увійшла Ненсі, щоб зібрати келихи, Броуді повів далі:
— Гей, Ненсі, ці дві леді тільки що сказали, що ти безсоромна… Ви сказали «дівуля», леді?.. Ая, безсоромна дівуля. Чи не могла б ти у відповідь на це прихильне судження випровадити їх з будинку?.. І, думаю, цей джентльменчик, якого вони із собою привели, ліпше б теж ішов.
Ненсі зухвало струснула головою.
— Якби то був мій дім, — промовила вона, нахабно дивлячись на Броуді, — вони б сюди не ступили ні ногою.
Обидві візитерки обурено підвелися.
— Що за мова?.. І що за поведінка? Ще й в присутности дитини, — охнула Дженет, ідучи до дверей, — і в такий час.
Місіс Ламзден, так само шокована, але не така налякана, випростала свою високу незграбну постать і виклично відхилила голову назад.
— Я проїхала довгу дорогу до цього дому, аби розраджувати, а мене тут ображають! — видала вона вереск з-поміж своїх тонких стиснутих губ. — Я їду, ой, так, їду, ніщо мене не зупинить, але… — додала вона з притиском, — перед тим як піти, я хочу знати, що чоловікова кузина залишила нашій стороні родини.
Броуді грубо засміявся їй в обличчя.
— Та що ви кажете? А що вона вам мала лишити, дозвольте спитати?
— Мені Вілем якось розказав, що, крім порцеляни, картин, оздоб на найліпшій камінній полиці у спальні, материного годинника й медальйона, Маргарет Броуді принесла із собою в цей дім трохи грошей! — злісно скрикнула вона.
— Ая, а ще трохи грошей забрала, — відрізав Броуді. — Вимітайтеся звідси! Мені просто бридко бачити ваше квасне захланне, зажерливе лице!
Розмахуючи руками, мов вітряками, Броуді погнав візитерів до дверей.
— Марш звідси всі, тут для вас ніц нема. Я шкодую, що дозволив вам трапезувати з нами в моєму домі.
Місіс Ламзден, яка мало не плакала від люті й досади, на порозі обернулася.
— Ми розкажемо про вас поліції! — крикнула вона. — Я не здивована, що бідна Маргарет Ламзден тут зачахла. Вона вартувала ліпшого, а не вас з вашими зухвалими дівками. Ви зробили із захоронення бідаки встид і ганьбу. Їдемо додому, Вілеме.
— Так, забирайте Вілема додому в його ліжко! — знущально крикнув Броуді. — Я не здивований, що він так його любить, коли під ковдрами така пишна цяця, як ви, — він зміряв жінку косим знущальним поглядом. — Правильно робите, що не випускаєте його з ліжка ні на одну ніч, бо якби ви так зробили, то могли б назад його не дочекатися.
Коли, високо піднявши голову, розпашіла місіс Ламзден та інші візитери зникли, Броуді закричав їй у слід:
— Я не забуду надіслати квіти, коли вони вам будуть потрібні!
Але коли Броуді повернувся у світлицю, його непроникна вдавана байдужість спала, і, прагнучи побути наодинці, він уже іншим тихим голосом звелів його залишити. Коли домочадці один за одним виходили з кімнати, Броуді повернувся до Метью і значуще сказав: