Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 90)

— Такі гладкі, як ти! — гукнув батько зі своєю широкою теплою усмішкою. — Але й близько не такі гарні.

Тоді вона не була нечупарою, а її тіло не виставляли на глум!

А ось вона вже допомагає матері збивати масло, спостерігаючи за насиченою жовтизною грудчастої масляної маси, яка утворюється в білому молоці, наче купка ранніх примул, що вигулькнула зі снігового замету.

— Не так сильно, Марґарет, — картала її мати за швидке колотіння. — Ти собі руку звихнеш, зірочко.

Тоді вона не була лінива, і безрукою її не називали!

Неньчині думки радісно витали фермою, і у своїй уяві вона катулялася в запашному скошеному сіні, чула, як рипуче рухаються у своїх стійлах коні, притискалася щокою до лискучого бочка своєї улюбленої телички. Ненька навіть пам'ятала ім'я: вона охрестила її Розабелл. «Хіба то ім'я для корови? — піддражнювала її доярка Белла. — Чого не назвати теля на мою честь та й по всьому?» На жінку накотилася нездоланна хвиля ностальгії, коли вона пригадала довгі спекотні пообіддя, в які лежала, притулившись головою до стовбура похилої яблуньки, спостерігала, як ластівки, немов крилаті блакитні тіні, гасають біля піддашшя білих, залитих сонцем садиб. Коли біля неї падало яблуко, вона підбирала його і глибоко в нього вгризалася; навіть зараз ненька чітко відчувала кисло-солодкий освіжний смак на своєму язиці, який остуджував її спраглу гарячку. Далі вона побачила себе у квітчастій мусліновій сукенці біля горобини, що росла над потічком, і юнака, що наближався до неї, до чиєї понурої суворої сили тягнулася її ніжність. Ненька повільно розплющила очі.

— Джеймсе, — прошепотіла вона, шукаючи його очі своїм сповненим кволої мрійливої схвильованості поглядом, — а пам'ятаєш той день біля потічка, коли ти заплітав красиві червоні ягоди горобини мені у волосся? Пам'ятаєш, що ти тоді сказав?

Броуді вп'явся очима в дружину, сполошений раптовою зміною в розмові, розмірковуючи, чи вона часом не марить; він тут на межі банкрутства, а вона розпустила нюні про якусь горобину тридцятирічної давності. Губи його сіпнулись, коли він повільно відказав:

— Ні! Не пам'ятаю, що я сказав. Але скажи мені, скажи мені, що я говорив.

Ненька заплющила очі, неначе хотіла відмежуватися від усього, крім далекого минулого, а тоді повільно пробурмотіла:

— Ти сказав тільки, що ягоди горобини не такі файні, як мої ладні кучері.

Коли Броуді мимоволі глянув на рідкі ламкі пасма волосся, що обрамлювали неньчине обличчя, його нараз накрило страхітливим напливом почуттів. Він пам'ятав той день, пригадав безголосся видолинка, дзюрчання струмка, сонячне світло, що їх осявало, те, як відскочила вгору гілка, коли він зірвав із неї кетяг ягід, а тоді Броуді побачив блиск неньчиних кучерів супроти яскравої червіні горобини. Він не озивався, намагався відкинути думку, що це… це хирляве створіння на ліжку того дня лежало в його обіймах і відповідало на його слова кохання своїми м'якими свіжими вустами. Не могло такого бути, а проте так, певно, і є! Обличчя Броуді дивно зарухалося, рот викривився, коли він почав боротися зі шквальним почуттям, яке вдарялося об перепону його спротиву, наче потік води, що гатить об гранітну стіну греблі. Якийсь могутній, нездоланний порив вселяв йому прагнення бездумно, нераціонально, у манері, до якої він не вдавався уже двадцять років, промовити: «Я пам'ятаю той день, Марґарет, ти була мені гарна… гарна й мила, як квітка».

Але Броуді так сказати не міг! Такі слова не могли зірватися з його вуст. Хіба він прийшов у цю кімнату белькотіти якісь дурнуваті ласкаві фразочки? Ні, він прийшов розповісти жінці про їхнє розорення і таки скаже, всупереч тій незвичній слабкості, яку він оце проявив.

— Жінко, — пробурчав він викривленими губами, — ти мене доконаєш такими розмовами. Як будеш діставати парафіяльну допомогу з бідности, то тоді мусиш завести зі мною таку бесіду, аби підтримати на дусі.

Неньчині очі враз розплющилися, запитально, стривожено, їхній погляд знову болісно вшпигнув Броуді, та він змусив себе говорити далі, кивнув дружині, напускаючи на себе колишню насмішкувату жартівливість.

— Ая! — вигукнув він. — От до чого ми докотилися. Нема в мене більше п'ятдесяти фунтів, аби викидати їх на тебе. Нині я остатній раз закрив двері комерційного закладу. Скоро ми всі будемо в богадільні.

Говорячи останні слова, Броуді побачив, як перемінилося неньчине лице, але його охопив якийсь безжальний порив, який виник із його власної теперішньої вразливості й ще дужче розгорався через те, що Броуді знав: у глибині душі він не хотів так говорити; у цьому пориві він підсунув до неньки своє обличчя й повів далі:

— Ти чуєш?! Комерційного закладу більше нема. Я попереджав тебе ще рік тому! Що, вже забула зі своїми глупствами про чортові горобинові ягоди? Кажу тобі: ми розорилися! Так мені помагала, так помагала, і от до чого мене довела. Кінець уже, кінець, кінець!

Дія слів Броуді на неньку була миттєва й жахлива. Коли жінка збагнула значення сказаного, зморщену жовту шкіру її обличчя звела страхітлива судома, неначе від раптового тяжкого смутку напівмертві тканини здійснили болісну спробу ожити, немовби сльози марно силкувалися випорснути з висохлих надр її тіла. Очі враз заструменіли почуттями, напружились і загорілися, і ненька могутнім тремтливим зусиллям підвелася на ліжку. На її вустах тріпотіла ціла злива слів, та вона нічого не могла сказати, і коли на чолі проступили холодні щипучі краплини поту, жінка, затинаючись, щось нерозбірливо промимрила й мовчки витягнула поперед себе руку. Коли її обличчя посіріло від натуги, ненька зненацька озвалася.

— Мете! — скрикнула вона високим, повнозвучним голосом. — Мете, ходи сюди!

Тепер ненька простягнула вперед обидві тремтячі руки, немовби зір її підводив, і вже слабшим, затухаючим голосом гукнула:

— Нессі! Мері! Де ви є?

Броуді захотів підійти до дружини, вмить кинутися вперед, але застиг як у землю вкопаний, а з його вуст мимоволі вирвалися слова, настільки ж нехарактерні, як квітуча гілочка на неплодоносному дереві:

— Маргарет, жінко… Марґарет… не звертай уваги на то, що я сказав. Я й половину з того не мав на увазі!

Та ненька його не почула і на останньому слабкому подиху повільно прошепотіла:

— Чому забарилися Твої повози, о Господи? Я готова прямувати до тебе!

Тоді вона м'яко опустилася назад на подушку. За хвилину худе, висохле тіло судомно струснуло останнім могутнім видихом, і жінка завмерла. Обм'якнувши, розпластавшись на спині, витягнувши на ліжку руки з повернутими вгору долонями й ледь зігнутими пальцями, ненька лежала в такій позі й так нерухомо, ніби її розіп'яли на хресті. Вона померла.

Розділ тринадцятий

Броуді оглянув зніяковіле товариство, яке зібралося у світлиці: задумливо обвів очима Нессі, Метью і свою матір, роздратовано зиркнув на дружининих кузенів — Дженет і Вільяма Ламзденів, а тоді з нахмуреною завершальністю зупинив погляд на дружині Вільяма. Вони щойно поховали останки Марґарет Броуді, і візитери, які, навіть попри негостинну насупленість господаря, не хотіли поступатися привілеями, отриманими у зв'язку з давно усталеною практикою, після похорону повернулися в будинок на частування.

— Нічого ми їм не дамо! — крикнув Броуді того ранку до своєї матері. Від короткочасної запізнілої ніжності до дружини не лишилося й сліду, і його страшенно обурювало загрозливе вторгнення її родини. — Не хочу бачити їх у своєму домі. Най їдуть геть, коли її закопають.

Стара й сама сподівалася на смачну ранню вечерю, але з огляду на синові слова зменшила свої вимоги.

— Джеймсе, — заблагала вона, — ти мусиш дати їм келишок вина і кусок кексу, аби зберегти честь сім'ї.

— З наших нікого не лишилося, хто би приїхав, — сердито буркнув Броуді. — Чого мене має обходити її родина? Шкода, що не примусив їх передумати приїжджати, ще коли писали.

— Багато не зможе бути, бо занадто розкидано живуть, — примирливо сказала стара, — але нічо' їм не запропонувати не вийде. Так зробити буде непорядно.

— То пропонуй тоді! — крикнув Броуді, а коли йому блиснула несподівана думка, додав: — Ая, тоді пропонуй. Годуй тих гадів. Сюди прийде дехто, хто тобі поможе.

Зараз Броуді з похмурим задоволенням дивився, як до кімнати енергійно заходить Ненсі з кексом, печивом і вином і роздає їжу присутнім. Він знову був сам собі господар, і те, що дівчина ступила в його дім, як тільки винесли тіло дружини, здавалося йому вишукано сатиричним ходом; дві жінки, мертва та жива, так би мовити, розминулися на воротах. Подумки клеячи дурня, Броуді зустрівся з дівчиною очима.

— Ну, ну, Мете, — з багатозначним натяком закпив Броуді зі свого сина, коли Ненсі подала тому вино зі свідомо зухвалим виглядом. — Випий келишок. Тобі піде на користь після твого плачу. Нема чого переживати. Я припильную, аби тобі не вдарило в голову.

Броуді з огидою спостерігав за тремтячою синовою рукою. Мет знову зганьбив його, жалюгідно розридавшись біля могили, нюняв і хлипав перед цими неньчиними родичами, повзав на колінах в істериці, коли на домовину важко гупнула перша скиба землі.

— Не дивно, що він зажурився, — лагідно промовила Дженет Ламзден. То була гладка приємна жінка з високими гарними грудьми, що випирали над верхнім краєм погано допасованого корсета. Зараз вона окинула поглядом зібрання й приязно додала: — Але я схильна вірити, що то було милосердне визволення. Вона буде щасливіша в тому світі, можу запевнити.