Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 89)

— Та годі вам, містере Броуді, — промовив Лорі незгідливим і водночас примирливим тоном, — будьте розважливі. Я тут кожен день. Роблю все, що можу.

— То робіть краще! Най вмре, і на тому крапка, — розлючено огризнувся Броуді, різко розвернувся, попрямував геть і зайшов у будинок, а лікар Лорі залишився приголомшено стояти, широко розплющивши очі й склавши свій маленький рот в обурену літеру «о».

Уже всередині Броуді накрило новою хвилею огиди, коли побачив, що обід ще не готовий; він пропустив повз увагу той факт, що прибув додому раніше, ніж зазвичай, і почав клясти зігнуту постать своєї матері серед безладдя тарілок, брудної води, горщиків і картопляного лушпиння в посудомийні.

— Я занадто стара стала для такого заняття, Джеймсе, — тремтячим голосом промовила жінка. — Я вже не така проворна, як колись була… а крім того, доктор мене затримав.

— То рухай своїми старими костями, — гаркнув Броуді. — Я голодний.

Він не міг сидіти в такому хаосі, але раптом у його похмурому настрої відбулася зміна, і Броуді вирішив згаяти час перед трапезою, відвідавши свою дружину — «добру дружину», як її назвав Лорі, — і повідомити велику новину про комерційний заклад.

— Колись вона мусить то почути, — пробурмотів Броуді, — і що скорше, то ліпше. Таку новину треба зразу розказувати.

Останнім часом Броуді взяв собі за звичку уникати неньчиної кімнати, а оскільки вони не бачилися вже два дні, від неочікуваності його візиту вона, безсумнівно, ще більше втішиться.

— А ти, я бачу, до сих пір тут, — тихо сказав він, заходячи в кімнату. — Я зустрів лікаря, коли заходив додому, і він гарненько прозвітував нам про твої кров'яні тільця… каже, вони незвично витривалі.

Коли Броуді увійшов, ненька не ворушилася, лежала непорушно, а на те, що вона жива, вказувало лише мерехтіння очей. За тих пів року, що збігли відтоді як місіс Броуді злягла, вона жахливо змінилася, і той, хто не стежив за ледь відчутним поденним занепадом, за поступовим малінням її плоті, зараз би не впізнав у ній навіть ту недужу жінку, якою вона була тоді. З-під легкого покриву простирадла виднілося її тіло — скелет, тазові кістки якого стирчали високими жалюгідними виступами; тонкі довгі кістки ніг і рук вкривала лише обм'якла обгортка обвислої шкіри, а на каркас її обличчя був туго натягнутий сухий пергамент із заглибинами для очей, носа й рота. Губи неньки були бліді, висохлі й потріскані, з налиплими, наче луска, маленькими коричневими пластинками, а кістляве чоло над запалим лицем випирало з якоюсь неприродною непропорційною виразністю. Кілька пасом сивого волосся, висушеного, безживного, як і саме обличчя, спадали на подушки, обрамлюючи мертвотну блідість лиця. Ненька так явно охляла, що, здавалося, не спроможна була навіть дихати, і саме через цю кволість вона не відповіла на слова Броуді й лише дивилася на нього з виразом, який той не міг розтлумачити. Неньці здавалося, що він уже не зможе сказати їй нічого такого, що її б зачепило.

— Ти маєш все, що хочеш? — повів далі Броуді тихим тоном удаваної турботи. — Все, що може бути треба для цих твоїх тілець? Та в тебе тут так чи так багато ліків… до вибору, до кольору, як я бачу. Одне, два, три, чотири, — порахував він, — чотири різні фляшечки лікарства. Видно, вся сила в різноманітности. Але, жінко, як ти і далі будеш пити їх такими темпами, то, аби за них заплатити, нам треба буде взяти ще одну позику у твоїх чудесних друзів із Глазго.

У глибині живих неньчиних очей, що єдині на змарнілому обличчі жінки відображали її емоції, знову відбилася ледь уловна скривдженість; вони сповнилися млявого благання. П'ять місяців тому ненька змушена була в розпачі розповісти Броуді про своє зобов'язання перед лихварями, і хоч він виплатив усю суму, відтоді ані на мить не давав їй забути про цю злощасну справу і ста різними способами під найбезглуздішими приводами згадував про це в розмові. Навіть теперішній дружинин вигляд не зворушував Броуді: зараз він не мав до неньки ані найменшого співчуття, бо мав відчуття, що вона помиратиме цілу вічність, ні на що не придатна істота в нього на утриманні.

— Ая, — люб'язно повів далі Броуді, — ти показала, що велика умілиця пити ліки. Ти така до них скора, як до витрачання чужих грошей.

Тоді він враз змінив тему й серйозно запитав:

— Ти нині бачила свого найпрекраснішого синочка? Та, звичайно, бачила, — знову заговорив Броуді, витлумачивши неньчину безмовну відповідь. — Я дуже радий то чути. Думав, він, певно, ще не встав, але, бачу, помилився. І все-таки внизу його нема. Мені щось остатніми днями ніяк не щастить з ним зустрітися.

На цих словах ненька нарешті озвалася, надаючи правильної форми своїм закляклим губам, аби кволо прошепотіти:

— Мет остатнім часом був мені добрим сином.

— Ну, то маєш справедливу віддяку! — розважливо вигукнув Броуді. — Ти була йому прекрасною матір'ю. Результат твого виховання — то, безумовно, заслуга для вас обох.

Броуді замовкнув, бачачи неньчину кволість й ледве розуміючи, чому він так з нею розмовляє, однак, нездатний позбутися цієї давньої звички, спонукуваний власною злобою і своїми нещастями, він тихо повів далі:

— Ой файно, файно ти виховала всіх своїх дітей. Ну от Мері, — що ще можна було хотіти, ніж то, як з нею все вийшло? Я не знаю, де конкретно вона зараз, але маю певність, вона робить тобі честь своєю поведінкою як має бути.

Зауваживши, що дружина пробує заговорити, Броуді зачекав, що вона скаже.

— Я знаю, де вона, — повагом прошепотіла ненька.

Броуді втупився в неї.

— Ая! — відповів він. — Ти знаєш, що вона в Лондоні, а то то саме, що ми всі знаємо… і більше ти ніколи знати не будеш.

Якимось дивом ненька поворухнула своєю висохлою рукою, яка, здавалося, нездатна була рухатися, і, піднявши її з покривала, жестом зупинила Броуді; коли неньчина зморщена рука знову впала на ліжко, жінка кволо й раз у раз здригаючись промовила:

— Не злися на мене, не злися на неї. Я дістала листа від Мері. Вона добра дівчина… до сих пір добра дівчина. Я тепер розумію ліпше, ніж будь-коли, що то я погано з нею повелася. Вона хоче мене тепер побачити, Джеймсе, і я… я мушу скоро побачити її, поки не померла.

Вимовивши останні слова, ненька спробувала благально, уласкавлювально всміхнутися Броуді, проте її лице залишилося застиглим і холодним, лише губи злегка розтулилися в надтріснутій жалюгідній гримасі.

Чоло Броуді повільно побагровіло.

— Вона посміла тобі написати, — пробурмотів він, — а ти посміла прочитати.

— То лікар Ренвік, коли ти не дав, аби він далі приходив, написав у Лондон і сказав Мері, що я, певно, довго не проживу. Він завше дуже нею цікавився. Того ранку він сказав мені, що Мері, моя дочка Мері, була хоробра, ая, а ще невинна.

— Та він сам хоробрий, що вимовив то ім'я в мому домі, — тихо, з притиском відказав Броуді. Він не міг кричати й скаженіти перед дружиною в її теперішньому стані, якась крихта жалю втримувала його від того, щоб люто на неї накинутися, але Броуді злісно додав: — Якби я знав, що він так пхає сюди свого носа, то я б розтрощив йому голову, перед тим як він вийшов за двері.

— Не кажи так, Джеймсе, — пробурмотіла ненька. — Мені не стає сили зараз терпіти злобу. Думаю, я стратила своє життя дуже даремно. Ще багато лишилося незробленого з того, що треба зробити, але я мушу, ой, я мушу побачити Мері, аби ми з нею примирилися.

Броуді заскреготів зубами, аж поки твердими вузлуватими грудками на його зарослій щоці не випнулися м'язи.

— Ти мусиш її побачити, так? — відказав Броуді. — Дуже, дуже зворушливо. Ми всі маємо впасти і плакати від думки про то чудесне замирення, — він повільно захитав головою. — Нє! Нє, жінко моя, ти не побачиш її, поки жива, і я маю сильне передчуття, що й по смерті не побачиш. Ти ніколи з нею не зустрінешся. Ніколи!

Місіс Броуді не відповіла, а, замкнувшись у собі, стала ще незворушнішою, ще відстороненішою. Довгий час її очі були прикуті до стелі. У кімнаті стояла тиша, і тільки сонно дзижчала якась комаха, кружляючи довкола кількох галузочок запашної жимолості, які зірвала Нессі й поставила у вазу, що стояла порад із ліжком. Врешті захирілим неньчиним тілом пробіг ледь помітний дрож.

— Ну, Джеймсе, — зітхнула вона, — коли ти так кажеш, то так мусить бути… так було завжди, але я хотіла, ой, я дуже хотіла ще раз побачити Мері. Бувають моменти, — поволі й з великими труднощами повела вона далі, — коли біль від цеї недуги для мене як виношування дитини — тяжкий і тягучий, і я думками вертаюся до тої дитинки Мері, яку вона навіть не встигла побачити. Якби її вберегло, я б хотіла потримати дитинку Мері у своїх руках, — жінка приречено подивилася вниз на висохлі руки, що ледве могли підняти до вуст чашку, — але була воля Божа, аби того не сталося, та й нема тут про що більше говорити.

— Жінко, ти що, справді настільки вразлива, що тобі лізуть в голову такі думки та ще в такий час? — насупився Броуді. — В тебе мало турбот з власними дітьми, що ти починаєш згадувати про… про ту?

— То було просто видіння, — прошепотіла ненька. — А я таких мала багато, відколи лежу тут цих довгих шість місяців, таких довгих, що вони як виснажливі роки.

Місіс Броуді втомлено заплющила очі й забула про чоловіка, коли на неї знову наринули видива, про які вона говорила. Солодкі пахощі квіток жимолості, що стояли порад, віднесли її думками в минуле, і ненька вже була за межами тісної нудотної кімнати, знову вдома на батьковій фермі. Вона побачила товстостінні побілені будівлі: хату, молочарню і довгий чистий хлів, які утворювали три затишно припасовані один до одного боки чистого подвір'я, побачила, як батько повертається з полювання, тримаючи в руці зайця і двійко фазанів. Вона тішилася гладким кольоровим оперенням, гладячи круглясті груди.