Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 88)

— Ану, хто хоче капелюх? — ревнув він. Віскі зруйнувало стримувальні межі його розважливості, і безглузде навіженство власних дій здавалося йому неймовірною величчю.

— Унікальна пропозиція! — вигукнув Броуді, скрививши губи. — Підходьте, всі добрі, чесні люди, і подивіться, що я для вас маю.

Був майже полудень, і рух на вулиці сягнув піку. Броуді вмить із надією оточила юрма малих голоштанців, а за межами того кола почало збиратися дедалі більше перехожих, мовчки, зачудовано, а проте киваючи й обмінюючись багатозначними поглядами.

— Капелюхи нині дешеві! — щодуху загорлав Броуді. — Дешевші, ніж ви можете купити в паноптикумі! — крикнув він із жахливо недоречною веселістю, сподіваючись, що в сусідній крамниці почують його кпини. — Я їх віддаю! Ви в мене їх отримаєте, хочете того чи ні, — і Броуді, не гаючись, почав втискати капелюхи в руки своїй публіці. Як він і сказав, усе було задарма, і містяни мовчки, здивовано приймали подарунки, яких не хотіли, які могли ніколи й не використати. Вони боялися відмовитись, і, бачачи свою над ними владу, Броуді злорадів, видивляючись на них ще лютіше, змушуючи опускати очі, коли вони зустрічалися з ним поглядом. Примітивне, глибинне бажання його натури нарешті здійснили й задовольнили. Броуді був у своїй стихії — центральна фігура в натовпі, який заглядав йому в рот і в руки, дивився на нього з подивом і, в його уявленні, із захопленням. Лячність ексцентричного навіженства Броуді не давала людям засміятися, але, втупившись у нього в тремтливому мовчанні, готові відступити, якщо він зненацька оскаженіє, вони стояли, ніби заворожені вівці перед здоровенним вовком.

Та зараз Броуді почало набридати просто роздавати капелюхи й закортіло діяти менш стримано, некеровано, отож він почав розкидати те, що тримав в оберемку, людям на периферії. Далі замість просто кидати капелюхи Броуді став несамовито жбурляти ними в публіку в колі, зненацька зненавидівши кожнісіньке біле порожнє обличчя; ці люди стали його ворогами, і що більше він проймався до них зневагою, то безжальніше закидав капелюхами в дедалі дужчому шаленому бажанні скривдити й розігнати.

— На, забирайте всі! — репетував Броуді. — Більше я ніколи не буду їх продавати. Не хочу цих бісових капелюхів, хоч вони ліпші й дешевші, ніж ви купуєте в сусідньому магазині. Ліпші й дешевші! — викрикував він знову і знову. — Як раніше не хотіли, то я примушу вас взяти їх зараз.

Юрба відступила під натиском і влучністю цього обстрілу, і поки люди розходилися, відвертаючи обличчя з виразом протесту, Броуді посилав їм навздогін дальні горизонтальні кидки.

— Перестати? — вигукнув він глузливо. — Чорта з два. Ви що, не хочете капелюхів, що тікаєте геть? Ви губите унікальний шанс.

Броуді злорадів із сум'яття, яке зчиняв, а коли люди опинилися поза зоною досяжності, схопив за криси твердого капелюха і швиргонув його зі схилу так, що той з попутним вітром на повній швидкості весело покотився вниз, ніби куля по кегельбану, і врешті поцілив у ноги якогось чоловіка, який ішов собі на далекому кінці вулиці.

— Ух, який кидок! — крикнув Броуді, сміючись із бурхливою радістю. — Я завше мав добре око. А от вам ще, і ще.

Після першого пострілу повітря, свистячи, протяв наступний залп, і капелюхи на будь-який колір і смак скажено заплигали, закружляли, затанцювали, заскакали, закидалися врозсип, женучи один за одним вниз по схилу. Здавалося, ніби ураган позривав убори з безлічі голів, такого екстраординарного страхітливого видовища в Левенфорді ще не бачили. Однак у Броуді нарешті майже скінчився запас капелюхів, і він завмер з останнім метальним снарядом у великій лапі, шукаючи мішень, оцінюючи поглядом знаряддя свого останнього випаду — штивний, плаский, як дошка, солом'яний канотьє, який через свою форму й жорсткість, неясно відчував Броуді, заслуговував на визначену й відібрану ціль. Раптом він помітив краєм ока бліде приголомшене обличчя свого колишнього продавця Перрі, що визирало із сусідніх дверей. «Вилізло на світ Божий, — подумав Броуді. — Щур, який рятував свою шкуру й покинув потопаючий корабель. Чудесний керівник „Паноптикуму Мунґо“!» Наче розкручене метальне кільце, Броуді блискавично запустив плоский снаряд прямісінько в нажахане жовтаве обличчя. Твердий щербатий край влучив Перрі прямо в рот, розколовши зуба, і коли Броуді побачив, як заструменіла кров, а наляканий молодик чкурнув назад у крамницю, він заревів, святкуючи своє вдале влучання.

— Завідувачу паноптикуму таке якраз буде пасувати, ти, сволото нещасна. Я давно мав віддати тобі цей боржок.

Броуді повважав, що це належне завершення для незрівнянного, дивовижного показу. Скинувши руки в повітря, він тріумфально замахав, а тоді з радісним вишкіром повернувся назад у крамницю. Всередині, поки Броуді вдивлявся в цілковиту, якби не обривки коробок, порожнечу, посмішка на його губах помалу застигла й перетворилася на непозбутню саркастичну судому, та він не зупинився, щоб дати собі можливість подумати. Броуді пройшов по розкиданому сміттю у свій кабінет, а там, все ще охоплений скаженим прагненням руйнування, повитягав зі столу всі шухляди, розтрощив порожню флягу з-під віскі об стіну й перевернув важкий стіл одним могутнім ривком. Оглянувши це видовище з похмурим злорадним задоволенням, Броуді зняв дверний ключ із гачка біля вікна, підібрав свою тростину, а тоді, високо піднявши голову, знову пройшов через крамницю і вийшов, зачинивши за собою двері. Ця одна остання дія несподівано викликала відчуття такої цілковитої безповоротності, що ключ у його кулаці здався безглуздим непотребом; витягнувши його із замка, Броуді безтямно подивився на долоню, в якій він лежав, а тоді зненацька подався назад, пожбурив ключа високо через дах будівлі і став уважно прислухатися, доки не почув тихий сплеск, коли той упав у ріку. Хай заходять у приміщення, як хочуть, злісно подумав Броуді, йому в будь-якому разі тут уже нічого робити.

Дорогою додому він все ще не міг чи принаймні не хотів думати, тому й далі не мав ані найменшого уявлення, що робити з майбутнім. Він мав покладений під величезну заставу чудовий кам'яний будинок, який потрібно утримувати, стару немічну матір, прикуту до ліжка дружину й ні на що не здатного сина, яких треба забезпечувати, а ще малу доньку, якій необхідно дати освіту, але за винятком того, що він був дужий, мав достатньо фізичної міці, щоб вирвати з корінням величеньке дерево, ресурси на виконання цих обов'язків були незначні. Броуді не артикулював це подумки в такий спосіб, але коли нестриманість його нещодавнього настрою зникла, Броуді почав неясно відчувати непевність свого становища, і це надзвичайно його гнітило. Найбільше його непокоїла нестача грошей у кишені, отож коли він наблизився до свого будинку й побачив знайому високу двоколку та гнідого мерина, його чоло спохмурніло.

— А щоб ти в землю провалився, — пробурмотів Броуді. — То він знов приїхав? І як я маю оплатити йому той чортовий великий рахунок, який він постійно збільшує?

Від вигляду екіпажа лікаря Лорі під ворітьми Броуді вшпигнуло дразливим нагадуванням про стан його справ, а оскільки він прагнув зайти в будинок непомітно, щоб уникнути марудної зустрічі, то його охопило ще більше роздратування, коли зіткнувся з Лорі лоб у лоб біля вхідних дверей.

— Зазирнув коротенько до вашої доброї дружини, містере Броуді, — сказав лікар із напускною сердечністю. То був бундючний огрядний чоловік із надутими щоками, маленьким червоним ротом і дрібним підборіддям, яке невдало спробували видовжити сивою імператорською бородою[99]. — Намагаюся, знаєте, підтримувати її на дусі; ми мусимо робити все, що можна.

Броуді мовчки подивився на Лорі, і його непривітний погляд промовляв гостріше за слова: «Дуже багато ти їй поміг, ні на що не годний базіко».

— Боюся, змін на краще небагато, — квапливо повів далі Лорі, ледь почервонівши від того, як Броуді хамовито на нього вирячився. — Поліпшень небагато. Маю побоювання, ми наближаємося до кінця.

Це була звична для лікаря Лорі шаблонна фраза на позначення близької смерті, і зараз він серйозно похитав головою, зітхнув і розгладив куций пучок на своєму підборідді з виразом зажуреного смирення.

Броуді з відразою дивився на ці манірні жести пихатого мудрагеля, та хоч він і не шкодував, що викликав Лорі на зло Ренвіку, його не ввели в оману лікарів блеф чи це старанне демонстрування співчуття.

— Ви вже давно мені то розказуєте, — гаркнув Броуді. — Кінець, не кінець! Я вважаю, ви найменше зі всіх знаєте, що буде. Я вже починаю від того втомлюватися.

— Я знаю! Я знаю, містере Броуді! — сказав Лорі, роблячи маленькі заспокійливі рухи руками. — Ваш душевний біль — це дуже природно, дуже природно! Ми не можемо з певністю сказати, коли станеться ця сумна подія. Це надзвичайно залежить від реакції крові, у крові тут якраз і притичина… від реакції крові, а саме поведінки кров'яних тілець! Часом вони витриваліші, ніж ми очікуємо. Так! Тільця часом дивовижно поводяться, — і, задоволений створеною видимістю ерудиції, Лорі знову пригладив свої вуса й із виглядом знавця подивився на Броуді.

— Йдіть до чорта зі своїми тільцями, — презирливо відповів той. — Їй користі з вашого лікування як з козла молока.