Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 87)

З «Герба Вінтонів» під ясне сонячне світло вийшов Джеймс Броуді. Ніякої веселки він не бачив, ішов понуро, зсунувши капелюха на чоло й схиливши голову, руки глибоко запхнув у зовнішні кишені, нічого не бачив, і, хоч за його ходою стежили десятки поглядів, ні з ким не вітався. Ступаючи гребенем вулиці могутньо, неначе жеребець, Броуді відчував, що «вони» — витрішкуваті допитливі гади — з цікавістю дивляться на нього, знав, що перебуває в центрі їхньої уваги, хоч і не зважав на це. За останні тижні у Броуді склалося враження, що його й агонізуючу крамницю, в якій він працював, місто оточило дивною, невластивою увагою, що містяни, декого з яких він знав, а декого ніколи раніше не бачив, навмисне прогулювалися попід вікнами його комерційного закладу, щоб неприховано, допитливо, цілеспрямовано видивлятися в його глибини. Броуді, який ховався у внутрішній теміні, здавалося, що ці порожні, настирливо-цікаві погляди з нього глузують; він вигукував сам до себе:

— То най дивляться, дурні гади! Най їм хоч баньки повилазять від того витріщання. Я дам їм привід зиркати вовком.

Чи здогадуються вони, злісно міркував зараз Броуді, широким кроком міряючи вулицю, що він святкує, святкує свій останній день у комерційному закладі? Чи знають вони, що в цьому розлютованому настрої він щойно підняв і випив щедрий келих за крах своєї справи? Броуді похмуро усміхнувся на думку про те, що сьогодні він перестає бути капелюшником, що невдовзі востаннє вийде зі свого кабінету й остаточно та безповоротно грюкне за собою дверми.

По інший бік вулиці Пакстон прошепотів до свого сусіда:

— Дивись бігом, там Броуді, — і вони разом втупилися в дужу постать на тротуарі навпроти.

— Боже, якось мені його шкода, — знову озвався Пакстон. — Таке падіння йому не пасує.

— Нє, — погодився його співрозмовник, — такий, як він, не мав би розоритись.

— Попри всю силу і міць, є щось в ньому таке незграбне й безпомічне, — підсумував Пакстон. — То для нього страшний удар. Завваж, як згорбились його плечі, ніби в нього на спині ноша.

Пакстонів сусід похитав головою.

— Я на то дивлюсь по-іншому. Броуді довгий час сам копав собі яму. От чого не можу в ньому терпіти, то це його злісний паскудний гонор, який росте, хоч би тобі що. То як болячка, котра гіршає і гіршає, а причина її ну просто абсурдна. Якби ж він тільки бачив себе зараз так, як його бачать другі, то, може, трохи б усмирився.

Пакстон дивно поглянув на співрозмовника.

— Я б так про нього не говорив, — протягнув він. — Про Джеймса Броуді навіть шептати таке рисковано, а особливо в такий час. Якби він почув, то обернувся б і роздер тебе.

— Броуді нас не слухає, — дещо знітившись, відповів сусід, а тоді додав: — Так виглядає, що він знову налигався. Одних скрута може повернути до тями, але його несе в іншу сторону.

Обидва чоловіки знову обернулися й зиркнули на постать, що поволі віддалялася. Помовчавши, Пакстон промовив:

— Ти щось чував остатнім часом, як там його жінка?

— Ніц не чув! З того, що я зрозумів, — ніхто її не провідує. Якісь жінки з церкви принесли пакуночок з ґаляретками й іншими смаколиками, але Броуді зустрів їх на воротах і просто відправив геть. Ая, а на додаток ще й шпурнув у них їхнім гостинцем.

— Подумати тільки! Нікому не вільно пхатися до нього чи до того, що є його! — вигукнув Пакстон, помовчав, а тоді поцікавився: — То ж рак, правда, Джоне?

— Ая, так говорять!

— Яке сумне нещастя!

— Боже, — відповів співрозмовник, йдучи геть, — воно то зле, але не гірше, ніж тій бідній жінці бути на припоні в такого чоловіка, як Джеймс Броуді.

На той час Броуді вже зайшов у крамницю; його кроки голосно відлунювали в майже порожньому приміщенні: з товару залишилася якась десята частина, решту збули завдяки зацікавленості й люб'язності Соупера. Ефемерний посильний остаточно щез, і Броуді був сам у спустілій, сумній, пропащій крамниці, а ледь помітний серпанок павутини, що вкривав коробки, які ще позалишалися на полицях, безмовно вказував на занепад, у якому опинився його комерційний заклад. Стоячи зараз посеред цієї занедбаності, Броуді мимоволі наповнював її постатями минулого, тих колишніх славетних днів, коли він з помпою походжав по крамниці, нехтував скромнішими клієнтами, а всіх важливих, поважних осіб зустрічав однаково привітно. Броуді ніяк не міг збагнути, що тепер це лише тіні, які постають винятково в його уяві, що він більше на сміятиметься, не жартуватиме й не розмовлятиме з ними у стінах, де проходило його повсякденне життя впродовж двадцяти років. Крамниця була та сама, він був тією самою людиною, проте ці живі істоти поволі, з незнаних причин ішли від нього, залишаючи по собі лише сумні безтілесні спомини. Горстка давніх покупців, переважно провінційних аристократів, які ще трималися за Броуді, здавалося, тільки розтягувала муку його провалу, а тепер, коли крамниця остаточно припинила існування, на нього накотилася величезна хвиля гніву й скорботи. Наморщивши своє низьке чоло, Броуді марно намагався зрозуміти, як таке могло статися, проаналізувати цю дивну, немислиму зміну. Якось же він до цього допустив! Масивні груди сколихнуло мимовільне судомне зітхання, а тоді, немов розлютившись і пройнявшись відразою до такої слабкості, Броуді оскалився, показавши бліді ясна, заскреготів зубами й повільно зайшов у свій кабінет. Ніякі листи, ніякі щоденні газети тепер не загромаджували його стіл, чекаючи, поки він зволить до них глянути; там була лише пилюка, вкривала усе товстим шаром. Утім, поки Броуді стояв у цьому занехаяному кабінеті, наче провідник, який нарешті полишив свою безнадійну справу, до жалю домішалася малесенька краплина сумного полегшення, і Броуді усвідомив, що зараз відбулося найгірше, що невизначеність цієї несправедливої боротьби минула.

Гроші, які Броуді здобув, поклавши під заставу будинок, закінчилися; хоч він і розтягував використання тієї суми, як міг, зараз його запаси повністю вичерпалися. Однак, подумав Броуді, він виконав усі до останнього боргові зобов'язання, нікому не завинив ані пенні, а навіть коли й розорився, то гребував вдаватися до ганебного оголошення банкрутства. Броуді сів у крісло, не переймаючись пилюкою, ледве чи помітивши взагалі хмаринку, яка здійнялася довкола нього, не зважаючи на шар пороху, що осів йому на одежу, — він абсолютно збайдужів до своєї особи і вбрання. Броуді був неголений, і білизна його очей несамовито виблискувала супроти темної неохайної щетини на лиці; нігті на руках були кострубаті та згризані до м'яса, черевики нечищені, краватка, на якій не було звичної шпильки, — наполовину розмотана, ніби Броуді, зненацька захотівши дихати вільніше, послабив її одним ривком. Вбрання також було накинуте недбало, бо того ранку він одягався, переймаючись лише темпом своїх дій. Усе, що його тепер хвилювало, — якомога швидше покинути будинок, сповнений раптовими тривожними зойками болю, безладдя і хаосу, немитих тарілок і смороду ліків, будинок, де його нудило від погано приготованої й поданої їжі, де дратувало рюмсання сина й невдатність старої. Отак сидячи, Броуді раптом запустив руку у внутрішню кишеню й обережно витягнув чорну флягу, а тоді, навіть не глянувши на неї, не припиняючи невідривно дивитися поперед себе, встромив свої міцні зуби в корок і видер його швидким посмиком товстої шиї. Тишу кімнати сколихнув різкий ляскіт випорскування. Вклавши шийку фляги у складені трубочкою губи, Броуді повагом підняв лікоть і зробив великий булькотливий ковток, а тоді, пронизливо вдихнувши повітря крізь розтулені зуби, поставив флягу перед собою на стіл і вп'явся в неї очима. Її для нього наповнила Ненсі! Погляд Броуді миттю прояснів, немовби у флязі відбилося її обличчя. Ненсі — добра душа, його ліки від журби, порятунок від пригніченості; незважаючи на свої біди, він її не відпустить, він триматиметься її, що б не сталося. Броуді спробував зрозуміти, яке майбутнє його чекає, побудувати плани, вирішити, що робити, та це було неможливо. Як тільки він налагоджувався на глибокі роздуми, думки розбрідалися в найвіддаленіші кутки й найневідповідніші напрямки. Перед ним зринали скороплинні видива з часів дитинства: усмішка хлопця, що був його товаришем в іграх, гаряча, осяяна сонцем стіна, зі щілин якої він разом з іншими хлопчаками виловлював джмелів, дим довкола рушничного ствола, коли він застрелив свого першого кролика; він чув свист кіс, вуркотання припутнів, різкий, пронизливий сміх якоїсь літньої жінки в селищі.

Струснувши головою, Броуді відігнав видива, ще раз ковтнув із фляги, неквапливо розмірковуючи про ту неймовірну втіху, яку приносило йому спиртне. Пригніченість відступила, губи глузливо скривилися, і «вони», безсловесні критики, опоненти, завжди присутні в його свідомості, стали ще нікчемнішими, ще жалюгіднішими, ніж зазвичай. У цьому новому настрої Броуді зненацька сяйнула блискуча думка, а обміркувавши її детальніше, він вичавив із себе презирливий смішок. Всі очі міста прикуті до нього, вкрадливо спостерігають за його невдачами, сподіваються, що він жалюгідно шасне геть з місця свого краху, але він таки покаже, що Джеймсові Броуді лихо не страшне. Він зробить так, щоб його відхід мав належну кульмінацію, і те видовище засліпить їхні влазливі очі. Броуді вижлуктив решту віскі, задоволений, що мозок нарешті підкинув йому ідею, яка спонукає до дії, втішений, що його потаємні важкі роздуми отримають визначений фізичний вияв, хай який свавільний він би не виявився. Броуді підвівся, відштовхнув крісло, перекинувши його на підлогу, зайшов у приміщення крамниці, неприязно окинув поглядом залишки коробок, наскладані за прилавком, підійшов до них і почав швидко вигрібати їхній вміст на підлогу. Броуді гарячково витрушував назовні найрізноманітніші капелюхи. Він гребував спокійно відкривати коробки, а тому люто хапав їх своїми ручиськами й роздирав картон, ніби обгортковий папір, оскаженіло розривав і розпанахував, наче нестямним шматуванням розтерзував тіла своїх мертвих ворогів. Хаотичними розмашистими рухами Броуді розкидав обривки в усі боки, і незабаром покидьки з клаптиків заповнили всю кімнату й опалим снігом лягли довкола його ніг. Грубо випатравши в такий спосіб коробки, Броуді згріб гору капелюхів в оберемок і, стискаючи їх у груду у своїх могутніх обіймах, тріумфально помаршував до дверей крамниці. Броуді охопив шалений захват. Оскільки йому з цих капелюхів жодної користі, він віддасть їх, роздасть задарма, насоливши своїм ворогам сусідам і зіпсувавши їм виторг, зробить так, щоб у місті його запам'ятали за цим останнім вчинком шляхетного щедрого дарування.