Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 86)

Броуді немовби дивився на неї новими очима, помітивши тепер, що неньчине лице мертвотно бліде, із запалими скронями й щоками, її тіло, здавалося, зненацька захиріло. Він не знав, що говорити. Минуло стільки часу, звідтоді як Броуді казав дружині добре слово, що язик не повертався його вимовляти, і в цьому ваганні він почувався незатишно, недоладно, безглуздо. Його життєвою спонукою було поганяти, вимагати, карати, бичувати, він не міг співчувати. Броуді несамовито вирячився на дружину.

— Маю надію, ти не гніваєшся, батьку, — боязко промовила ненька, неправильно розтлумачивши його погляд. — За день-два я буду на ногах. Лікар каже, мені тільки треба трохи відпочити. Я подбаю, аби тебе не турбували більше, ніж потрібно.

— Я не гніваюся, жінко, — хрипко промовив Броуді. Тоді, помовчавши, через силу додав: — Ти мусиш бути в ліжку, поки не вияснимо, що зможе зробити лікар Лорі.

Ненька враз здригнулася.

— Ой, ні, ні, батьку! — скрикнула вона. — Його не треба. Мені так до душі лікар Ренвік, що я відчуваю, він мене вилікує. Він дуже добрий і розумний. Від його ліків мені відразу стало ліпше.

Броуді безсило скреготів зубами, слухаючи нескінченні неньчині протести. Раніше він би виплюнув свій замір їй в обличчя, і хай би жила з тим, як хоче, але зараз, у цьому її — та й таки і його — новому стані, Броуді не знав, що сказати. Він вирішив, що неньку лікуватиме Лорі, що він пришле його до неї, але, з великим зусиллям пом'якшивши свою різку відповідь, вигукнув:

— Тоді побачимо! Побачимо, як ти будеш чутися.

Місіс Броуді невпевнено дивилася на чоловіка, відчуваючи, що якщо він відбере в неї Ренвіка, вона точно помре. Неньці сподобалася ця погідна лікарева впевненість, вона змогла відкритися під дією його незвичної лагідності. Жінка мимоволі прихилилася до Ренвіка як до людини, котра піклувалася про її доньку, а він уже згадував у розмові Мері, похваливши терплячість і витривалість її маляти під час випробувань майже смертельної недуги. Зараз ненька вмить відчула, що чоловік вороже налаштований до її побажання, але зробила розумніше й сперечатися не стала; вона квапливо спробувала вмилостивити Броуді.

— А що нам робити з тобою, Джеймсе? — несміливо озвалася жінка. — Треба, аби хтось належно про тебе подбав. Ти маєш мати свої вигоди.

— Зі мною все буде добре, — витиснув із себе Броуді. — Стара зробить, що зможе.

— Ні! Ні! — заблагала ненька. — Я весь ранок продумувала плани. Я мушу піднятися на ноги якомога швидше, але наразі, може, ми б знайшли служницю, когось, хто б готував тобі їсти так, як ти любиш? Я можу їй казати… просто казати, що робити… як зготувати розсіл так, як тобі подобається, як приправити кашу, як сушити твої фланелеві речі і…

Броуді перебив жінку недвозначним, категоричним помахом голови. Хіба вона не розуміє, що тримати слугу коштує грошей? Вона думає, що він великий багач? Броуді хотів сказати щось разюче, аби вона припинила свою дурну балаканину. «Говорить так, ніби думає, що я безпомічна дитина, — подумав Броуді. — Вона собі гадає, що в домі вся робота без неї стане?» Однак Броуді розумів, що як тільки розтулить рота, зразу бовкне якісь грубощі — вишуканість висловлювань була йому не до снаги, — тому зімкнув губи і роздратовано мовчав.

Підбадьорена цією безмовністю, ненька пильно подивилася на чоловіка, боязко міркуючи, чи наважитись їй порушити питання, що найбільше її цікавило. Незвична стриманість Броуді додала їй хоробрості, і, раптом хапнувши ротом повітря, жінка вигукнула:

— Джеймсе! А може, аби зараз доглянути за домом… най би вернулася Мері?

Броуді відсахнувся від неньки. Його силуваний спокій не витримав такого удару, він втратив самовладання і закричав:

— Ні, такого не буде! Я попереджав тебе навіть не згадувати її ім'я. Вона повернеться сюди, тільки коли приповзе на зігнутих колінах. Щоб я і просив її вернутися! Ніколи! Най ти будеш хоч на смертному одрі.

Останні слова пролунали в кімнаті, наче поклик сурми, і в неньчиних очах поволі визрів страх.

— Як скажеш, Джеймсе, — тремтячим голосом промовила вона. — Але не згадуй, будь ласка, то страшне слово. Я ще не хочу вмирати. Я ще, знаєш, збираюся виздоровіти. Я скоро стану на ноги.

Дружинин оптимізм виводив Броуді з терпцю. Він не усвідомлював, що усталені за пів життя звички вселили неньці відчуття, що в чоловіковій присутності вона мусить завжди демонструвати цю вдавану життєрадісність, як і не розумів, що бажання встати з ліжка виростало зі шпигучої спонуки задовольняти незліченні вимоги, які її непокоїли.

— Лікар небагато сказав, окрім того, що то якесь запалення, — далі піддобрювалася ненька. — Коли воно пройде, то я запевне в ту ж хвилю відновлю сили. Нестерпно мені оце лежати в ліжку. Я маю про стільки всього подумати.

Ненька хвилювалася про сплату боргу.

— То так, дрібнички, про які, крім мене, ніхто не буде турбуватися, — додала вона поспішно, ніби боялася, що чоловік прочитає її думки.

Броуді похмуро дивився на неньку. Що більше жінка говорила про свою хворобу в позитивному ключі, то дужче він переконувався, що вона її не переживе, що більше жінка говорила про майбутнє, то дурнішою вона йому здавалася. Невже навіть на порозі смерті вона буде такою нетямою, як за життя? Броуді відчайдушно спробував підшукати якісь слова. Що можна сказати цій приреченій жінці в невіданні?

У ту мить поведінка Броуді почала бентежити неньку. Спочатку вона з вдячністю подумала, що його небагатослівність — вияв вирозумілості в час її нездужання, різновид того самого почуття, під впливом якого вона ходила будинком навшпиньках, коли виходжувала чоловіка в ті рідкісні випадки, коли він хворів. Однак тепер неньку стривожив якийсь химерний відлиск у погляді Броуді, і вона раптом запитала:

— Лікар нічого тобі про мене не говорив, правда? Не казав нічого такого, що втаїв від мене? Мені здалося, що він довго стояв у нас внизу, перед тим як поїхав геть.

Броуді недоумкувато подивився на дружину. Його мозок, здавалося, обдумував запитання дуже здалеку, повільно, відсторонено, ніяк не знаходячи належної відповіді.

— Скажи, коли так, Джеймсе! — з острахом скрикнула ненька. — Я б все-таки хотіла знати. Скажи мені.

Вона вся перемінилася на виду, її поведінка зі спокійної й оптимістичної стала збудженою і стурбованою.

Броуді зайшов у кімнату, не маючи чіткого уявлення, як йому бути з ненькою. Він не мав співчуття, тактовності, а тепер ще й винахідливості збрехати. Перед кволим вимученим створінням у ліжку Броуді почувався розгубленим і загнаним незграбним звіром. Раптом він гнівно спалахнув.

— Яка мені різниця, що думає Ренвік? — випалив Броуді. — Такий, як він, сказав би, що ти вмираєш, навіть коли в тебе болів би зуб. Він ніц не знає… аністілечки. Я ж тобі сказав: тебе буде лікувати Лорі.

Злостиві, погано дібрані слова вразили неньку, ніби блискавка. Тієї ж миті вона знала, знала з нажаханою впевненістю, що хвороба смертельна. Жінка здригнулася, і її очі затягнула пелена страху, немов невиразний, туманний передвісник останньої каламутної паволоки кончини.

— То він сказав, що я вмираю? — тремтячим голосом промовила ненька.

Броуді пропікав її очима, лютуючи через становище, у якому опинився. А тоді з його вуст зірвалися гнівні слова.

— Та перестань уже торочити про того вишкребка! — крикнув Броуді. — Як тебе послухати, то він Господь Всемогутній. Ренвік всього знати не може. Як не вміє тебе вилікувати, то в Левенфорді є інші лікарі! Нащо робити стільки шуму з цього всього діла?

— Добре, добре, — прошепотіла ненька. — Більше не буду робити шуму.

Нерухомо лежачи на ліжку, місіс Броуді дивилася на чоловіка й кудись позад нього; її погляд немовби проникав за стіни тісної кімнатки й перелякано вдивлявся в далечінь за її межами. Після довгої мовчанки ненька промовила ніби сама до себе:

— Я буду для тебе невеликою втратою, Джеймсе! Я вже для тебе занадто підтоптана.

А тоді вона ледь чутно прошепотіла:

— Йой, Мете, рідний мій синочку, на кого ж я тебе полишаю?

Ненька мовчки повернулася до стіни й у таїну своїх думок, а Броуді залишився понуро, насуплено стояти позаду. Якусь мить він безглуздо тупився в обм'якле тіло дружини, а тоді, не сказавши ні слова, почвалав із кімнати геть.

Розділ дванадцятий

Раптовий спалах яскравого серпневого сонця, пронизуючи прозору завісу з останніх крапель проливного дощу, залляв Гай-стріт імлистим сяйвом, і тепер свіжий вітерець, що розкидав пухнасті купчасті хмари зі шляху світила, неспішно переміщав дощ у пломенінні золотистого туману.

— Сліпий дощик! Сліпий дощик! — скандував гурт хлопчаків, які мчали купатися в Левені по вулиці, що підсихала.

— Гляньте, веселка! — поважно вигукнув хтось із хлопців і показав угору на довершену арку, яка, немов тонка, прикрашена стрічками ручка кошика в жіночій руці, простяглася, виблискуючи, над цілою вулицею. Усі зупинялися, щоб подивитися на веселку. Люди відривали очі від сірої землі й дивилися вгору, в небо, кивали, радісно всміхалися, скрикували з утіхи, гукали одне до одного через дорогу.

— Як гарно!

— Дивись, які красиві барви!

— Куди там тій кольоровій жердині голяра Купера.

Раптова, несподівана краса цього явища підбадьорила людей, мимоволі перенесла їхні думки в площини, вищі за тягучу буденність їхнього існування, і коли вони знову опускали очі, видиво тієї розкішної сяйнистої арки не зникало, додаючи сил на весь день попереду.