Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 85)

Ренвік струснув руку Броуді, якою той його втримував, і знову рушив геть.

— Ай, до дідька то все! — раптом скрикнув Броуді. — Заходьте і робіть, що хочете. Як уже приїхали, то най буде з того якась користь.

Ренвік повільно повернувся під будинок і з нестерпною чемністю промовив:

— Якщо вже ви так просите повернутися, то я послухаю, але затямте: це тільки заради вашої дружини.

Тоді Ренвік протиснувся повз громіздку постать Броуді і швидко вийшов сходами нагору.

Броуді, роз'ярений і сторопілий, залишився стояти у вестибюлі. Він сердито насупив брови, нерішуче потер підборіддя, простягнув руку, щоб зачинити вхідні двері, а тоді передумав: на його ображений розум спала думка, що зачинити двері за Ренвіком означало ледве чи не послужливість.

— Най сам зачиняє за собою двері, — пробурмотів Броуді. — У всякому разі він не буде довго. Скоро він знову піде, і то вже назавжди.

Через відчинені двері Броуді понуро втупився в розкішний лікарів почет під своїми ворітьми; його похмуре заздрісне око відзначило чудові ноги коня, м'язисті плечі, гнучку, вигнуту дугою шию. Він чітко визначив суму, вкладену в чудову тварину, прекрасний спроєктований на замовлення кузов двоколки, чепурну ліврею слуги, навіть у капелюх з кокардою, який елегантно сидів на його голові, і це матеріальне втілення лікаревого добробуту було для нього ніби жовч. Сіпнувшись, Броуді відвів погляд і почав ходити туди-сюди вестибюлем. «Він що, ніколи не зійде вниз? — думав Броуді. — Що він там стільки часу робить?»

Броуді став нетерпляче міркувати, що може відбуватися нагорі, і скривився на думку про характер обстеження. Хоч він і покінчив зі своєю дружиною у всіх аспектах сексуального життя й відкинув її з наругою, думка про зазіхання на неї — як він це подумки формулював — іншого чоловіка його лютила. Дарма, що стара, спрацьована й виснажена, дружина однаково була його майном, рабинею, власністю. Йому ніколи не потрібно буде використовувати цю рабу чи володіти нею, а проте ненька мусила залишатися цілковито й самовіддано його. Отак Броуді мислив, і якби він жив у інші часи, то, безсумнівно, знищував би кожну коханку, від якої втомився, у схибленому страху, що вона потрапить до рук іншого. Тепер Броуді почали мучити безглузді й огидні думки.

— Їй-богу, якщо він не зійде вниз, то я сам піднімуся! — вигукнув він.

Проте Броуді нагору не пішов! Щось у Ренвіковій холодній зневазі остудило його тваринні думки, і хоч Броуді, звісно, нікого не боявся, витриманість лікаревої натури настільки перевершувала його власну, що долала й навіть приборкувала Броуді. Могутніший безстрашний розум завжди викликав у нього слабку похмуру підозру — зародок ненависті, непогамовної неприязні, що йому на згубу підривала розважливість, яка зазвичай керувала його намірами. Отож Броуді згоряв від нетерплячки й тупцював по вестибюлю, аж доки, після того як його змусили чекати цілих пів години, він нарешті почув, що Ренвік сходить донизу. Спостерігаючи, як лікар повільно спускається сходами, Броуді відчув непереборне бажання озвучити своє глибоке невдоволення.

— Ви щось казали про зайнятість? — вишкірився він. — Сиділи там бозна-скільки.

— Як на останній візит точно не задовго, — незворушно промовив Ренвік.

— То що з моєю жінкою? — викрикнув Броуді. — Я навіть не сумніваюся, що ви весь той час вкладали їй у голову прекрасні цікаві думки.

— І тут хочу зазначити, — знову спокійно озвався лікар, не звернувши уваги на те, що Броуді його перебив, — що ви мусите подбати про те, аби завтра сюди обов'язково завітав ваш лікар. Якщо хочете, я з ним поспілкуюся. Ваша дружина потребує постійної, безнастанної уваги.

Броуді вражено вирячився на Ренвіка, а тоді глузливо засміявся.

— То їй тепер треба ще й доглядальницю? — вигукнув він.

— Ваша добра дружина, безперечно, має таку потребу. Якщо, звісно, — тихо додав Ренвік, — ви можете таке собі дозволити.

Броуді почув у лікаревих словах принизливе звинувачення.

— Слідкуйте за язиком, — прошепотів Броуді. — Я запитав, що з нею таке.

— Прогресуючий невиліковний рак матки, — повільно вимовив Ренвік.

На ці страшні слова Броуді відвисла щелепа.

— Рак, — повторив він. — Рак!

Всупереч залізній витримці, щоки Броуді трохи зблідли, проте він з усіх сил спробував відновити самовладання.

— Брехня! — голосно вигукнув Броуді. — Ви хочете мені відомстити, пробуєте залякати мене цими чортовими бріхнями.

— Хотілося б, аби це була неправда, однак я переконався й більше не маю ані тіні сумніву, що мій діагноз правильний, — сумно промовив Ренвік. — Бідолашній уже нічим не зарадити, окрім як полегшувати біль… а ще вона ніколи більше не підведеться з ліжка.

— Я вам не вірю! — гарикнув Броуді. — Мене ваша думка ані от стільки не обходить.

Немовби ляснувши батогом, Броуді клацнув пальцями Ренвіку перед очима, хвилюючись не стільки про страхітливе лихо, що могло спіткати його дружину, як про принизливе становище, у яке, на його думку, лікар намагався його поставити.

— Я дістану ліпшу консультацію! — крикнув він. — Викличу власного лікаря. Він на цілу голову вищий спеціаліст. Якщо жінка хвора, він її вилікує!

Ренвік нахилив голову.

— Щиро сподіваюся, що так і буде, і мушу вам сказати, — додав він суворо, — що в медицині основою будь-якого лікування є відпочинок і відсутність тривог.

— Дякую, що нічим не помогли! — грубо гиркнув Броуді. — То скільки з нас за цю байку? Що вам заплатити за то, що сказали жінці лежати в ліжку? — і він засунув руку до кишені штанів.

Лікар, який уже прямував до дверей, обернувся і з проникливим поглядом, у якому відбилася повнота розуміння невеселої фінансової ситуації Броуді, сказав:

— О ні, не варто! З вас у вашому теперішньому становищі не візьму. Я б навіть не подумав, — Ренвік зробив паузу і додав: — Пам'ятайте, я навідаюся ще раз, лише якщо ви мене викличете, — а тоді пішов.

Стиснувши кулаки, Броуді безсило витріщався на постать, яка віддалялася. Тільки коли двоколка зникла з очей, йому спала на думку доречна відповідь.

— Ще раз його викликати! — скрикнув Броуді. — Та він більше ніколи не зайде в цей дім! Бісова гнида! Не вірю ані одному слову з його чортових бріхнів. Повна бздура! — повторив він, немовби щоб переконати себе самого.

Броуді стояв у передпокої, не знаючи, як йому діяти, та, попри вдавану зневагу до думки Ренвіка, крізь його нерішучість мозок раз у раз у страхітливості свого значення штурмувало слово «рак». Рак матки! Це, здавалося, був найжахливіший вияв страшної недуги. Хоча Броуді категорично заявив про свою невіру, зараз його поступово огортало хвилею впевнення; він почав по шматочку збирати докупи самоочевидні докази. Виходить, хворобливий вигляд був не вдаваний, і потайлива поведінка — не безсоромність, не докір у його бік, а лише злощасна необхідність.

Несподівано Броуді сяйнула жахлива думка! Може, кара впала й на нього? Броуді нічого не знав про принципи поширення хвороби чи інфікування, але все одно подумав, чи не міг він і сам заразитися, і спогади про минулі контакти, про те, як близько ненька колись до нього перебувала, миттю змусили його відчути себе нечистим. Броуді мимоволі окинув поглядом своє м'язисте тіло, немовби очікував побачити якісь зловісні ознаки недуги. Огляд його заспокоїв, але після цієї думки на нього неминуче невеличкою хвилею накотилась досада на дружину. «Не могла себе ліпше пильнувати?» — пробубонів він, ніби ненька якоюсь мірою була винна у своєму лиху.

Броуді струснув тілом і розправив клубкуваті груди, щоб позбутися всіх гнітючих суперечливих думок. Навіть того не усвідомивши, він забрів у холодну світлицю, що стояла порожня, сів у цій непривітній кімнаті і знову поклав собі за мету вирішити, що робити. Хоч він і мусить, звісно, здійснити свою погрозу Ренвіку й викликати лікаря Лорі, Броуді вже знав, що це марно. То був лише дошкульний глум його слабкого розуму, а глибоко в душі він знав, що Лорі далеко не такий добрий спеціаліст, як Ренвік. Крім того, Броуді усвідомив, що мусить піднятися до своєї дружини, але душа не лежала до цього обов'язку, бо з тавром жахливої недуги ненька стала йому ще неприємнішою й відразливішою. Він однаково цурався дружини й свого обтяжливого обов'язку її навідати. Швидко змістивши увагу, Броуді почав обмірковувати домашній стан справ. Яка напасть, подумав він, нічим не краще, ніж у комерційному закладі! Жорстке, велике обличчя поволі охопив майже жалісливий у своїй розгубленості вираз, пом'якшуючи його суворість, витісняючи злобу, розгладжуючи нахмурене чоло. Але то був вираз жалю до себе! Він думав не про дружину, а про себе, співчував собі, жалів Джеймса Броуді через біди, що його обсіли.

— Ая, — лагідно пробурмотів він, — слава Богу, що в цім несправедливім світі ти чоловік. Треба видержати якусь одну чи дві дрібниці.

З цими словами Броуді встав і повільно й важко, наче ліз по драбині, піднявся сходами; під дверима неньчиної кімнати він зупинився, розправив плечі й увійшов. Місіс Броуді чула, як чоловік прямує нагору й уже поверталася, щоб привітати його благальною запобігливою усмішкою.

— Вибач, батьку, — відразу пробурмотіла вона. — Я, як могла, намагалася встати, але то було над мої сили. Мені дуже шкода, що ти так засмутився. Ти добре поснідав?