Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 84)

— Нессі, — сказав він, — піди і принеси батькові трохи гарячої води. Вважай, не попечися, горобчику! А тоді підніми на ноги бабу свою. Вона мусить придумати нам якийсь сніданок. Якщо ненька й може валятися в ліжку, то в інших є робота. Все, йди, — і, поплескавши Нессі по худеньких плечах, Броуді пішов назад у свою спальню.

Гаряча вода прибула швидко, і він почав виконувати звичний ритуал ранкового туалету. Однак думав Броуді зовсім не про це. Раз у раз він різко зупинявся, його погляд, що похмуро тупився в простір, спалахував вогнем гніву, і він люто, презирливо струшував головою.

— Він назначив моїй жінці лежати, — злісно бурмотів Броуді; те, що його дружина в ліжку, він тепер сприймав як навмисно завданий Ренвіком удар. — Нахаба чортовий. Але я його провчу! Я покажу йому, як знову пхати палиці мені в колеса!

Відтоді як жахливо занедужала дочка, Броуді мав великий зуб на Ренвіка за те, як той наговорював на нього під час тієї пам'ятної зустрічі, коли він відмовився навідати й підтримати доньку в період пневмонічної кризи. В душі в нього грімко палахкотіла ворожість, коли він заздалегідь обдумував усі шпигучі образи, якими метатиме у візитера. Жодного разу Броуді не спало на гадку навідатися до дружини; вона була маловажливим пішаком у ході цієї справи, отож коли він успішно впорається з Ренвіком, ненька неодмінно встане і приготує йому обід, і краще б то був винятково смачний обід, щоб компенсувати її ранкове порушення.

— Так! Я вкручу йому хвоста, — знову і знову бурмотів Броуді собі під ніс. — Шурну гроші йому в лице і скажу, най вимітається з мого дому.

Від хвилі обурення сніданок ледве ліз йому в горло; зрештою не те щоб їжа була апетитна. Каша підгоріла і зріднула, і Броуді похмуро дивився, як його стара матір з позатикуваною за пояс спідницею, з-під якої виднілася смугаста спідня, зчиняє велику метушню через своє куховарство.

— Ця каша нікудишня, — визвірився на неї Броуді. — Навіть свині таке їсти не будуть.

Усе було не так. Грінка — м'яка й піддатлива, чай — Броуді довелося погодитися на нього замість своєї улюбленої кави — неміцний, заварений водою, що не встигла закипіти; яйце — ніби шкіряне, а бекон — немов зола.

— Їй треба буде встати! — вигукнув Броуді вголос. — Я не можу таке терпіти. Це м'ясо — чистісінька отрута.

На нього блимав оком брудний камін, черевики були не почищені, під час гоління він порізався. Скипівши, Броуді встав із-за столу й сів у своє крісло, щоб чекати на Ренвіка. Він з огидою стежив за незграбними старечими рухами матері, у вухах гримкотіло від гуркоту розбитого посуду, що долинав з посудомийні. Тоді, помітивши, що Нессі тиняється кімнатою, Броуді грубо випровадив її до школи. Вона запізнилася щонайменше на годину і сподівалася, що з огляду на винятковість ситуації про неї забудуть або, можливо, дозволять залишитись удома, але Броуді наказав їй іти, і Нессі без жодних заперечень вирушила до школи. Від неньки не чутно було жодного звуку.

Броуді не сиділося на місці. Він поглянув на годинник, побачив, що уже пів на одинадцяту, зрозумів, що принаймні на годину запізнився на роботу, що крамниця стоятиме відчинена, порожня, без нагляду, а в середині на потенційних покупців без жодної користі витріщатиметься лише дурний недбалець посильний; тоді Броуді з досадою зміркував, що його відсутність не справить великого впливу, що насправді це не мало значення, настільки небагато людей тепер заходило в його комерційний заклад.

Броуді підвівся й неспокійно заходив довкола. Кухня здавалася якоюсь незнайомою в цьому світлі; вибитий із колії, він сприймав усе навколо як щось чуже й химерне. Порушення звичної щоденності отак одразу після дивних подій минулої ночі давало відчуття страхітливої нереальності, яке заплутувало його посередній розум, а роздратування від цієї сторопілої розгубленості ще більше розпалювало полум'яний гнів. Наче тигр у клітці, Броуді невгамовно міряв кроками передпокій. Що довше він мусив чекати, то дужче розросталося його обурення, а тоді, немовби намагаючись прискорити прихід Ренвіка, він пішов у світлицю й почав роздратовано видивлятися з вікна. Тоді Броуді прийшла гадка, що лікар може побачити, як він визирає, і сприйняти це за ознаку слабкості, отож на цю огидну думку він рвучко відскочив від вікна, повернувся на кухню, а там змусив себе знову сісти у власне крісло, змусив створювати видимість контролю. Непорушний зовні, проте збурений всередині, Броуді чекав; єдиною ознакою його страшної нетерплячки був швидкий рух ступні, яка невпинно вистукувала в повітрі.

Об одинадцятій у двері подзвонили. Немов бігун, який давно чекав сигналу про старт, щоб вивільнити свої стримувані запаси енергії, Броуді вискочив із крісла, широким кроком попрямував до парадних дверей, викличним розмашним рухом розчахнув і грюкнув ними об стіну. Його габаритне тіло заповнило простір у проймі дверей, перегородивши вхід у будинок.

— Ну? Що таке? — рикнув Броуді. — Що вам треба?

На порозі стояв лікар Ренвік, незворушно бездоганний у своїй візитці[98], що сиділа як влита; слуга, доглянутий низькорослий кінь і чепурна двоколка позаду додавали йому поважності. Міцно утвердившись тепер як лікар із великою та прибутковою практикою, Ренвік навіть не ворухнувся, щоб увійти, витримав значущу паузу, а тоді люб'язно відповів:

— О, то сьогодні мене зустрічає сам містер Броуді!

— То не має значення, — похмуро відказав Броуді. — Що вам тут треба?

— Та ви просто втілення чемності. Ви не змінилися з часу нашої останньої зустрічі, принаймні не на краще.

— Ваш намір, шановний? — з притиском сказав Броуді. — Не відточуйте на мені свій гострий язик. Відповідайте прямо.

— Що ж, коли ви без церемоній, то я буду так само. Минулої ночі на настійне прохання вашого сина і радше всупереч власному бажанню я прибув сюди з візитом до вашої дружини, і, попри вдавану непоінформованість, я впевнений, ви знаєте, що я приходив, — Ренвік замовкнув і, недбало стріпнувши рукав рукавичкою, повів далі: — Сьогодні вранці я мав намір здійснити останній візит, — він зробив чіткий наголос на слові «останній», — щоб докладнішим обстеженням підтвердити сумний діагноз, який поставив минулої ночі.

Броуді пропікав Ренвіка поглядом. Відсторонена лікарева незворушність лютила його безмірно більше, ніж будь-який вияв нестямного гніву, на який можна було відповісти з такою самою несамовитістю. Однак неповороткий розум Броуді був настільки ж безсилий проти цієї проникливої безпристрасності, як довбня проти блискавичної рапіри; він отримував із десять уколів, перш ніж встигав уперіщити важким озброєнням своєї відповіді.

А Ренвік таки майже обеззброїв Броуді своїми словами, що більше не має наміру здійснювати візити, і привернув його увагу завуальованим натяком у згадці неньчиного стану.

— То яку хворобу ви їй приписуєте? — насмішкувато посміхнувся Броуді, неусвідомлено змінюючи свою манеру. — З неї вийшла прекрасна хвора.

Ренвік, нічого не кажучи, ледь-ледь звів брови; цей незначний рух, однак, справив негайний ефект: Броуді одразу відчув надзвичайну нетактовність власних слів. Шаленіючи від цієї мовчазної зневаги, він поспішно вдався до засобу, який незмінно використовував, коли все інше не спрацьовувало — перейшов на особистості.

— Не треба тут показувати мені свій масний вищир! — скрикнув Броуді. — Ваше гидке лице від того гарнішим так чи так не стає.

Ренвік і далі незворушно дивився на нього. Більшість людей у зв'язку зі своїм зростом змушені були дивитися на Джеймса Броуді знизу вгору, з чого той неймовірно тішився; нависаючи над іншою людиною, він відчував власну вищість і владу. Утім, Ренвік мав такий самий зріст, як Броуді, а завдяки незначному підвищенню веранди звичний порядок речей перевернувся, і вже він дивився на господаря дому згори вниз.

— Я більше не марнуватиму тут свій час, — врешті холодно промовив Ренвік. — Може, ви й не зайнята людина, але я — так. З таким настроєм ви будете глухі до голосу розуму. Ви маєте манію величі, через яку хочете, щоб усі відчували до вас побожний страх. Бідолашні домочадці вас, безсумнівно, бояться, але я, на щастя, — ні! Чітко собі це врозумійте, якщо зможете. Отож гарного вам ранку!

Ренвік розвернувся і вже хотів було спуститися східцями, аж тут Броуді схопив його за руку.

— Чекайте! Чекайте! — закричав він.

Зустріч проходила не так, як Броуді передбачав, адже він уявляв, що знехотя дозволить Ренвіку зайти в будинок, після того як йому покланяються в пояс, що його ображену гідність у належний спосіб уласкавлять. Глибоко в душі Броуді відчував, що мусить дізнатися, що лікар думає стосовно його дружини, і хоч він передусім прагнув, щоб Ренвік почувався, як найманий слуга, якого зневажливо відпустили з його платнею, Броуді не хотів перебувати в цілковитому невіданні щодо неньчиного стану.

— Чого ви йдете? — вигукнув він. — Ви не сказали мені, що з моєю жінкою. За що я вам плачу, коли ви не можете сказати, нащо приходили сюди вночі? Маєте якось виправдатися.

Ренвік повернувся до Броуді байдужо-презирливим профілем.

— Питання оплати не поставало, наскільки мені відомо. Що ж до хвороби, то я вже повідомив вам, що поставлю точний діагноз лише після повнішого внутрішнього обстеження.