Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 83)

Біля підніжжя сходів на Ренвіка чекав Мет, його пополотніле, сповнене побоювань обличчя блищало знекровленою білизною блідого місяця.

— Як вона? — тихо запитав Метью. — Матері ліпше?

— Зараз біль її вже не мучить, вона спить, — відповів Ренвік. — Для вашої матері то була термінова необхідність.

Він поглянув Метью в очі, міркуючи, наскільки відвертим йому з ним бути.

— Де ваш батько? — врешті запитав Ренвік. — Думаю, мені слід побачитися з ним.

Погляд Метью поник, його посинцьовані очі опустилися, а тіло неспокійно заворушилося, коли він прошепотів:

— Він спить. Я не хочу його турбувати. Ні, краще його не будити. Нічого доброго з того не вийде.

Від нещасного вигляду Метью обличчя Ренвіка посуворіло. Що це за сім'я така, запитував він себе, що за люди? Мати, син, так, навіть те бідолашне дівча Мері — усіх їх жахала одна всемогутня особа, господар дому, цей нелюд Броуді.

— Я не знаю, чи доцільно мені й далі лікувати вашу матір, — зрештою промовив Ренвік, виголошуючи слова з холодною чіткістю, — але ви можете сказати своєму батькові, що я до нього завтра навідаюся.

— А мати довго хворітиме? — пробелькотів Метью.

— Щонайдовше близько пів року.

— Це так довго! — протягнув Мет. — Вона виконує всю хатню роботу. Як ми будемо справлятися вдома без неї?

— Доведеться справлятися, — суворо сказав Ренвік. — Вам саме час почати вчитися.

— Як? — безглуздо запитав Метью.

— Ваша мати помирає від невиліковної внутрішньої ракової пухлини. Вона ніколи більше не встане з ліжка. За пів року місіс Броуді ляже в домовину.

Мета підкосило, немовби лікар його вдарив; він кволо сів на сходи. Ненька помирає! Ще п'ять годин тому вона бігала біля нього, подавала власноруч приготовану вишукану страву, а тепер лежала хвора в ліжку, з якого вже ніколи не встане. Схиливши голову на руки, Метью не бачив, як лікар виходив, не чув, як зачинилися двері. Розчавлений горем і жалем, він дивився не вперед, а назад; у його свідомості, якою заволоділи спогади, прокручувався весь його життєвий шлях, його ясні думки блукали всіма стежками минулого. Метью відчував ласкаві пестощі материних рук, ніжність її щоки, дотик вуст на своєму чолі. Він бачив, як мати заходить у його кімнату, коли він невдоволено розвалився в ліжку, чув, як вона заспокійливо каже: «Я тут тобі смачненьке принесла, сину». Її лице поставало перед Метью з усіма своїми виразами — упрошувальним, благальним, підлесливим, але на всіх була однакова неописанна печать її любові до нього. Тоді Метью побачив материне обличчя, нарешті упокоєне в спокійній, покірній заціпенілості смерті, але навіть у тій погідності він постеріг на блідих вустах ту усміхнену лагідність, яку вона завжди до нього виявляла.

У самотині на сходах Метью розплакався і став шепотіти знову і знову:

— Ненько! Ненько, ти завше була до мене така добра!

Розділ одинадцятий

— Де моя гаряча вода? — кричав Броуді. — Гарячу воду! Гарячу воду мені для гоління!

Він стояв на сходовому майданчику біля дверей своєї кімнати, одягнений у сорочку й штани, горлаючи до просторів нижнього поверху. Перший раз на його пам'яті вода для гоління не стояла напохваті під дверима рівно в ту секунду, коли йому було потрібно; усталеним звичкою рухом Броуді нахилився, щоб підняти глек, але жодного глека не виявилося. Це був нечуваний, жахливий вияв недбальства, і здивування негайно змінилося на відчуття особистої образи, погіршивши й так кепський настрій, у якому Броуді встав з ліжка. Зранку він прокинувся з цілком відмінним сприйняттям подій минулої ночі і, прокручуючи ситуацію в голові, поволі розлютовувався на думку про те, що син випадково довідався про його інтрижку з Ненсі, дізнався їхнє місце зустрічі в тому будинку на Коледж-стріт. Обурення, що такий слинько, як Мет, посмів втрутитись у звичний триб його життя, змусило забути про небезпеку, яку він пережив; незвичайний інцидент із пострілом перейшов у ранг нереального, і пекуча злоба Броуді була спричинена саме тим, що він не отримав свого задоволення. Від неспокійного сну голова на відчуття була наче свинцева; непозбутнє хвилювання через занепад комерційного закладу, що постійно чаїлося на задвірках свідомості й виринало, коли він прокидався, збільшувало його пекучу понуру досаду; і зараз, коли Броуді особливо хотілося поголитися й освіжитися, щоб дати лад сплутаним думкам, йому не принесли гарячої води. Завжди одне й те саме, казав він собі; ніколи не можна отримати те, що хочеш, у цьому клятому домі, отож з усією силою виправданого ремства Броуді знову заволав:

— Воду! Принеси нагору негайно! А най горить воно синім полум'ям, я маю тут цілий день стовбичити, бо ти так захотіла? Воду, чорт тебе візьми!

Нічого не відбулося! Броуді сторопів: ненька не піднялася захекано по сходах у пориві самопринизливого поспіху зі знайомим паруючим глеком у руці і тремким вибаченням на вустах. Внизу стояла незвична тиша. Броуді повів розширеними ніздрями, немов розлючений бик, що нюшкує вітер, але з кухні не долинало ніякого смачного запаху куховарства. Фиркнувши, він уже хотів було кинутися сходами вниз, аби наполегливіше заявити про свої бажання, аж тут зненацька двері Метової кімнати відчинилися, у відповідь на приглушений звук останнього наказу вийшла Нессі й несміливо наблизилася до батька.

Коли Броуді побачив доньку, його гнів ущухнув, чоло розхмурилося, досадливий вигин губ трохи зм'якшився. Її присутність неминуче згладжувала різкість його натури, і саме з цієї причини її було обрано, щоб сповістити новину.

— Батьку, — несміливо промовила Нессі, — ненька сьогодні зранку не вставала.

— Що?! — скрикнув Броуді, ніби ледве вірив власним вухам. — Ще не встала? Досі в ліжку в такий час?

Нессі кивнула.

— Але вона не винна, батьку, — примирливо пробурмотіла дівчинка. — Не гани її, вона хвора… Ненька намагалася встати, але вона не могла рухатись.

Броуді забурчав. Він знав, що жінка лінується, вдає із себе хвору, що всі ці викрутаси для того, щоб він не дістав свою воду для гоління. Далі Броуді подумав про сніданок. А його хто буде йому готувати? Він різко зірвався в бік неньчиної кімнати, щоб перевірити, чи його присутність не змусить її забути про нездужання й не підніме на ноги, щоб зайнятися кориснішою діяльністю.

— Неньці вночі було жахливо зле, — мовила Нессі навперейми. — Мет серед ночі мусив бігти по лікаря.

Броуді різко зупинився, дізнавшись цю нову приголомшливу інформацію, і з невдоволеним подивом вигукнув:

— Лікаря? Чого мені не сказали? Чого зі мною не порадилися? В цьому домі все буде робитися без мого дозволу і відома? Де Мет?

Метью, який слухав розмову з-за напівпрочинених дверей, повільно вийшов на сходовий майданчик. Його вкрите смугами від сліз виснажене обличчя виглядало так, наче молодик не спав усю ніч, і зараз він знічено дивився на батька в ясному світлі дня. Втім, Нессі зробила свою справу, повідомивши приголомшливу новину; тепер йому легше буде пояснювати.

— Шановний, чому ти не сказав мені, що така… така справа? — розлючено повторив Броуді. Він принципово не хотів використовувати слово «хвороба»; на його думку, все це була вигадка, щоб позбавити його комфорту, таємна змова, щоб його роздратувати.

— Чого ти не прийшов спочатку до мене?

— Я не хотів турбувати тебе, батьку, — пробурмотів Мет. — Я думав, ти, певно, спиш.

— Який ти раптом став уважний до мене, — глузливо посміхнувся Броуді. — Зазвичай ти так про моє здоров'я не дбаєш, правда?

Він зробив значущу паузу і додав:

— Ти привів у будинок Лорі, і що? Що він про неї сказав?

— То був не Лорі, — смиренно промовив Метью. — Його я привести не зміг. Прийшов Ренвік.

Броуді затрусило від гніву.

— Що?! — заревів він. — Ти привів у мій дім ту гниду? Ти чим думав, дурню? Ти що, не знав, що ми з ним запеклі вороги? Звичайно, він приписав неньці лежати. Хто б сумнівався? — почав глумитися Броуді. — Він, певно, хоче, аби вона так лежала тиждень. Вона, певно, вмирає тут через нас всіх. І тепер, ясна річ, їй належиться курка і шампанське, поки ми будемо на всьому економити, аби оплатити рахунки цього лікаря.

— Та ні, батьку, не думаю, — благально переконував Метью. — Він сказав, усе… усе дуже серйозно.

— Пхе! Від такого паскуди тільки на таке й можна було сподіватися… а ти не ліпший, що пустив його до нас за моєю спиною. Ти в мене теж за то дістанеш. Ще один боржок, який маю тобі віддати.

— У будь-якому разі, — запнувся Мет, — Ренвік сказав… він сказав, що прийде обстежити її докладніше нині зранку… що він з тобою зустрінеться.

— Отак, значить? — сказав Броді.

Він мовчки стояв, витягнувши губи в потворному глузливому вишкірі. То Ренвік сьогодні зранку до них навідається? Мабуть, планує почати низку щоденних візитів, безперечно, думаючи, що з таким м'яким, безхребетним створінням, як ненька, у нього буде прекрасна вдавана хвора, з якою можна не напружуватися. Кулаки Броуді мимоволі стиснулися, як і зазвичай, коли його охоплювала несамовита рішучість, і він заскреготів зубами.

— Я почекаю на нього особисто, — сказав він уголос тоном лютої злоби. — Подивлюся, що він скаже на своє виправдання. Зроблю йому несподіванку. Прийде до неї, а побачиться зі мною.

Далі, після хвилинного вдивляння у простір поперед себе, Броуді обернувся.