Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 82)

— Ви потрібні негайно, лікарю! — скрикнув Метью; його підняте вгору стурбоване обличчя блідо зблиснуло на лікаря. — Моя мати хвора. Дуже заслабла.

— Якого характеру недуга? — запитав у відповідь Ренвік.

— Я не можу сказати, лікарю! — уривчасто скрикнув Метью. — Я нічого не знав, поки матір просто не звалилася з ніг. Але в неї страшний біль! Ходімо швидко.

— А куди? — смиренно запитав Ренвік. На відміну від Метью він не розглядав цей випадок як щось виняткове й надзвичайно тривожне; для лікаря то був звичайний нічний виклик, можливо, серйозний, а можливо, й ні, повторне переживання частого й неприємного досвіду — втрати гарного нічного відпочинку.

— Прізвище — Броуді, лікарю. Ви, безперечно, знаєте той будинок у кінці Даррок-роуд.

— Броуді! — вигукнув лікар, а тоді після короткої мовчанки сказав зміненим запитальним тоном: — Чому ви звернулися до мене? Ваша мати — не моя пацієнтка.

— Ой, та я не знав! — гарячково скрикнув Метью. — Матері потрібен лікар. Ви мусите прийти… вона дуже мучиться. Благаю вас, прийдіть. Це питання життя і смерті.

То був уже інший Ренвік, ніж два роки тому; успіх дав йому можливість відсіювати, відмовлятись від роботи, якої він не хотів, проте цьому проханню він не зміг опиратися.

— Тоді я прийду, — відчеканив лікар. — Ідіть вперед. Я вирушу за вами за кілька хвилин.

Метью зітхнув з полегшенням, розлився нерозбірливими нестримними подяками до вже зачиненого вікна, а тоді обернувся й поквапився додому. Однак, прибувши під будинок, він злякався заходити сам і у своїй тонкій одежі залишився, тремтячи, стояти надворі, відчуваючи, що зможе зайти лише з підтримкою лікаря. Хоч Мет і защепнув куртку під саму шию й міцно в неї закутався, студене нічне повітря пронизувало його ножем; утім, страх, що він може здійснити жахливе відкриття, що може на своєму ліжку знайти бездиханне неньчине тіло, змушував його нерішуче стояти біля воріт, дрижачи від холоду й переляку. Довго, однак, чекати не довелося: небавом із-за рогу вулиці завиднілися дві жовті плями ліхтарів двоколки і, яскріючи вже трохи розсіяніше, почали наближатися до Мета. Врешті вони з'їхали на узбіччя й зупинилися, осяявши Мета повнотою свого блиску, а з пітьми позаду твердо пролунав Ренвіків голос:

— Чому ви не зайшли всередину? Стояти на холоді після бігу нерозумно. Ви зляжете із застудою, коли будете вештатися тут із мокрою головою.

Ренвік вискочив із двоколки і з контрастної теміні вийшов до Метью в коло світла.

— Боже! — раптом вигукнув він. — Що сталося з вашою головою? Вас ударили?

— Ні! — знічено затнувся Мет. — Я… я впав.

— Потворний синець, — повільно відказав Ренвік, запитально дивлячись на Метью; більше він, утім, нічого не сказав, а гойднув уперед сумкою в руці, показуючи Метові на будинок.

Вони увійшли. Їх одразу огорнула тиша й темрява.

— Дістаньте якийсь ліхтар, заради Бога, — роздратовано сказав Ренвік. Що довше він перебував поруч із Метью, то чіткіше своїм жвавим розумом висновував і засуджував м'якотілість і нерішучість цього молодика. — Ви не могли подбати про все це до мого приїзду? Вам потрібно опанувати себе, якщо хочете допомогти матері.

— Все добре, — прошепотів Метью, — я маю в кишені коробку сірників.

Він тремтячою рукою чиркнув сірником, запалив маленький газовий пальник у передпокої, і в цьому тьмяному хиткому світлі вони разом із лікарем рушили, піднялися сходами, йдучи вслід за власними миготливими тінями. Двері в кімнату місіс Броуді стояли прочинені, і зсередини долинали звуки швидкого дихання, почувши яке Метью не витримав і схлипнув:

— Слава Богу, вона жива!

Дивом героїчної потуги ненька повернулася до своєї кімнати й тепер безпомічно лежала, наче поранена тварина, що завдяки останньому могутньому зусиллю дісталася до своєї нори. Лікар забрав сірники з безпорадних Метових пальців і, запаливши газовий світильник у спальні, мовчки випровадив того з кімнати, а тоді, зачинивши двері, повернувся й сів на ліжку поруч із постаттю хворої. Його темні понурі очі зосереджено втупилися в обриси вимученого тіла, і коли він делікатно нащупав швидкий пульс, що стихав під тиском пальців, і помітив запалі заглибини в місцях, на яких уже позначилася хвороблива худорба, його обличчя ледь спохмурніло від підозри, що вже почала визрівати в голові. Тоді Ренвік м'яко, чутливо поклав свою долоню на тіло пацієнтки, негайно відзначивши аномальну опірність її заціпенілих м'язів, і на його лиці миттю відбилася ще більша стурбованість. Тієї миті місіс Броуді розплющила очі й прохально прикипіла поглядом до лікаря, а далі повільно прошепотіла:

— Ви прийшли!..

Слова й погляд жінки свідчили, що вона сприймала Ренвіка як свого рятівника. Лікар змінився на лиці, у ту ж хвилю, як пацієнтка глянула на нього, надав обличчю виразу лагідної й підбадьорливої впевненості.

— Вам болить ось тут, — м'яко вказав він натиском долоні. — Ось у цьому місці.

Місіс Броуді кивнула. Для неї було дивом, що лікар водномить розгадав, де зосередився біль; це надавало йому надприродної могутності, що вселяла трепет, його дотик відразу здавався цілющим, а долоня, що лагідно рухалася її тілом, — амулетом, який відкриє, несхибно визначить патологічну таємницю її страждань. Місіс Броуді охоче довірила своє зболене тіло Ренвіку на обстеження, відчуваючи, що перед нею людина, яка володіє мало не божественною силою оздоровити її.

— Отак ліпше, — підбадьорив лікар, коли відчув, що місіс Броуді розслабилася. — Дозволите мені натиснути сильніше? Тільки один раз, — промовив він.

Місіс Броуді знову кивнула і згідно з командами, які шепотів лікар, спробувала дихати спокійно, поки під його довгими впевненими пальцями її тілом, пульсуючи, розходилися хвилі болю.

— Це було прекрасно! — подякував лікар зі спокійною чуйністю. — Ви дуже хоробра.

Навіть зі змигування повік місіс Броуді нізащо не здогадалась би, що глибоко в тканинах її тіла лікар виявив вузлуваті потовщення розрослої пухлини, яка вже розвинулася так, що лікар знав: ніяка людська умілість тут більше не зарадить.

— Скільки часу вас турбує ця недуга? — запитав лікар буденним тоном. — Це ж, напевно, у вас не перший такий напад?

Місіс Броуді через силу озвалася:

— Ні, то вже в мене давно, лікарю, раз по раз, але ніколи ще не було так довго. Біль відразу минав, але цей щось ніяк не слабне. Мені вже легше, завважте, але біль не минув.

— У вас точно мали бути інші симптоми, місіс Броуді! — вигукнув Ренвік; красномовний погляд висловлював більше, ніж його прості слова. — Ви мусили знати, що з вами щось не так. Чому ви не звернулися з цим раніше?

— Та я знала, — відповіла жінка, — але в мене якось ніколи не було часу хвилюватися про себе.

Місіс Броуді в жодний спосіб не згадала про нерозуміння свого чоловіка, коли додала:

— Я просто пустила все на самоплив. Думала, з часом пройде.

Ренвік повільно похитав головою з ледь помітним докором і промовив:

— Боюся, ви дуже прикро себе занедбали, місіс Броуді. Це означає, що вам, можливо, доведеться трохи часу провести в ліжку. Мусите постановити собі відпочити, це якраз те, чого ви довгий час потребували. Відпочивати й не хвилюватися!

— А що зі мною? — прошепотіла місіс Броуді. — То ж… то ж не щось серйозне?

Ренвік підвівся з ліжка і лагідно подивився на жінку.

— Пам'ятайте, що я казав про хвилювання, — відповів він. — Завтра я знову прийду, щоб зробити повніше обстеження, коли біль мине. А зараз ви добре виспитесь. Я маю дещо, щоб вам полегшало.

— Дасте мені щось від болю? — кволо промимрила місіс Броуді. — Я то більше не витримаю.

— Вам більше не болітиме, — заспокоїв її лікар. — Я про це подбаю.

Місіс Броуді мовчки спостерігала, як Ренвік узяв свою сумку, відкрив і витягнув маленьку пляшечку, з якої обережно відміряв кілька краплин у склянку; далі, коли він долив трохи води і знову повернувся до жінки, вона поклала на його руку свою спрацьовану долоню й зворушливо промовила:

— Ви такі добрі до мене. Не дивно, що ваше ім'я у всіх на вустах. Не можу не дякувати, що виявили таку доброту і прийшли до мене нині, дякую вам від щирого серця.

— Ось, випийте, — пробурмотів Ренвік, лагідно стискаючи її сухі мозолясті пальці. — Це якраз те, що вам треба.

Жінка взяла склянку з беззастережною довірою малої дитини, випила її до самого темного дна, спромоглася навіть скласти свої бліді губи в слабку скорботну усмішку і прошепотіла:

— Таке гірке, лікарю. То мусять бути добрі ліки.

Ренвік підбадьорливо їй усміхнувся.

— А тепер відпочивайте, — розпорядився він. — Вам треба як слід довго поспати.

Все ще тримаючи місіс Броуді за руку, Ренвік знову сів поруч, чекаючи, поки снодійне вступить у дію. Його присутність підбадьорювала жінку своєю ласкавою магнетичною силою; амулет, який вона стискала, немов боялася відпускати, її заспокоював; вряди-годи її очі розплющувались і вдячно дивилися на лікаря. Тоді її зіниці повільно зменшились, лінії виснаженого обличчя розгладилися, і жінка сонно пробурмотіла:

— Благослови вас Боже, лікарю. Ви врятували життя моїй Мері, і мені теж завдяки вам стане ліпше. Прийдіть до мене ще раз… будь ласка.

Далі місіс Броуді заснула.

Ренвік повільно звільнив свою руку з її вже обм'яклих пальців, знову упакував свою сумку і завмер, дивлячись на фігуру сплячої жінки. Геть позбувшись захисної плівки оптимістичної впевненості, його обличчя спохмурніло від невеселого знання, змішаного із замислено-сумовитим людським співчуттям. Якусь мить лікар стояв нерухомо, а тоді тепліше вкутав місіс Броуді постіллю, скрутив газ у світильнику й вийшов із кімнати.