Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 81)

Вони попрямували вузьким Завулком додому; слова гімну дзвінко лунали в тиші замкнутого між стін повітря. Їхні кроки тихшали, спів теж звучав дедалі слабше, доки врешті останній стухлий згук не загубився в супокійній нічній пітьмі.

Розділ десятий

Місіс Броуді лежала на тоненькому солом'яному матраці вузького ліжка, огорнута темрявою своєї кімнати й тишею будинку. Нессі й бабця спали, однак ненька, відколи Аґнес пішла, силкувалася не заснути, щоб почути, коли повернеться Мет. З моменту пережитого ввечері потрясіння голова її була порожня, млява й неспроможна мислити, але поки жінка чекала, вона зазнавала фізичних страждань. Гострий біль повернувся! Ненька неспокійно переверталася з боку на бік, випробовуючи то одну, то іншу позу в спробі пом'якшити анфіладні залпи болю, що пронизували все тіло. Неньчині ноги були холодні, а її гарячі долоні невпинно рухалися горбистою поверхнею клаптевої ковдри, яка вкривала ліжко. Пальці місіс Броуді механічно обводили в темряві кожен візерунок, немовби вона неусвідомлено відновлювала в пам'яті хід своєї голки. Жінці неясно хотілося грілку, щоб перегнати надмір крові з голови в крижану закляклість ніг і ступень, та вона була надто квола, щоб рухатися, а ще мала невиразний страх покидати безпечну гавань своєї кімнати, потерпаючи, що її може спіткати якесь нове нещастя, що, можливо, на сходах з нею станеться нове жахіття.

Секунди повільно переходили у хвилини, хвилини ліниво перетікали в години, і в нічній тиші ненька навіть почула слабкий далекий звук міського годинника, який вибив дванадцять тихих ударів. Фактично почалася нова доба, і незабаром їй доведеться знову проходити сумне коло денної рутини й усе, що принесе новий світанок. Проте неньчин самоаналіз працював в іншому напрямку. Коли жінка усвідомила, котра година, вона лише пробурмотіла:

— Він спізнився. Вони обидвоє страшно спізнюються.

Із характерною песимістичністю людини зламаного духу місіс Броуді до самих глибин змірювала безодню безрадісних імовірностей і гризлася думкою, чи зустрів Мет у місті свого батька. Навіть нерухомо лежачи в ліжку, вона тремтіла, уявляючи можливі наслідки цієї випадкової зустрічі.

Врешті-решт, коли тривога сягнула апогею нестерпності, місіс Броуді почула на дорозі кроки. Вона відчайдушно запрагнула кинутись до вікна й спробувати розгледіти щось у мороку за межами будинку, але не знайшла сил підвестися й змушена була непорушно лежати, чекаючи у схвильованому страху, коли клацне замок вхідних дверей. Невдовзі до неньки справді долинув цей звук, але коли відчинилися двері, вона ще більше занепокоїлася, бо відразу розпізнала горлання свого чоловіка, презирливе, безапеляційне, владне, і налякані, покірливі інтонації сина у відповідь. Жінка почула на сходах шумний, незграбний рух масивного тіла, а вслід за ним — непевні кроки легшої, в'ялішої й виснаженішої постаті. На сходовому майданчику за дверима неньчиної кімнати пролунав гучний погрозливий голос її чоловіка:

— Марш у свою буду, ти, псюро! Зранку я візьмуся за тебе знову.

Відповіді не було, почулося лише швидке човгання й голосний грюк дверми. У будинку знову настало відносне затишшя, яке порушували тільки спорадичні звуки зі спальні Броуді: зарипіла дошка, шкрябнуло об підлогу крісло, гупнули скинуті черевики, скреготнули пружини, коли масивне тіло Броуді плюхнулось на ліжко. Після цього останнього звуку будинок знову повністю поглинула непорушна тиша.

Безвихідність становища, здавалося, загострила неньчине сприйняття й підсилила інтуїцію. Жінка зрозуміла: ймовірність, якої вона боялася, таки стала реальністю, а крім того, її син потрапив у якусь жахливу халепу. Друге ненька одразу відчула через плутане волочіння його ніг і зневірену безсилість голосу, проте зараз її уява розгулялася й почала наповнювати завмерле безмов'я ночі звуками розпуки. Місіс Броуді здалося, що звідкись долинув плач. Вона запитувала себе: чи був це слабкий рух повітря довкола будинку, а чи таки справді приглушене схлипування сина? Якби це був Мет, то в який необдуманий вчинок може вилитись таке страждання? Ненька уявила його, блудну, проте все ще улюблену дитину, розмірковуючи про всілякі відчайдушні способи саморуйнації. Схлипування миттю перетворилося на тиху сумну музику, сповнену жалібної настійливості похоронної пісні. Ненька з усіх сил спробувала заспокоїтися, щоб заснути, але не змогла. У цьому підвішеному стані свідомості, яка завмерла між реальністю й сном, жалобна пісня гриміла над нею, немов сірі хвилі об забутий берег, зливаючись із розгубленими безвідрадними криками морських птахів. Під зливою серед голих мокрих скиб свіжовикопаної глини вона побачила грубі дощані мари, на яких лежала жовта труна, побачила, як ту труну опустили і як на неї посипались важкі, злиплі докупи грудки землі. Тихо скрикнувши, ненька перевернулася на спину. Її напівдрімотні видива зненацька розсіялися від лютого натиску фізичних страждань. Нестерпний гострий біль, який уже раз у раз хапав її раніше, тепер напосів несамовито й надовго. Витримати це було годі. Досі ці характерні приступи болю, хоч і були нещадно сильними, завжди тривали коротко, проте зараз неньчина мука не проминала. Цей біль здався їй значно гіршим за перейми, і неньку осяяв здогад: її страхітливі страждання спричинені тим, що вона зрадила власну доньку й допустила, аби її під час пологів витурили в саму гущу бурі. Ненька відчула, як її ослабле серце дрижить від приголомшливої сили болю.

— О Боже, — прошепотіла вона, — забери то від мене. Довше я не витримаю.

Однак біль нікуди не зник, а став посилюватися, аж доки терпіти його стало неможливо; жінка в нестямі через силу звелася на ноги, обхопила себе руками, притискаючи до тіла нічну сорочку. Йдучи, ненька похитувалася, однак страшний біль змушував рухатись далі; вона босоніж пришкандибала до синової кімнати й мало не впала впоперек його ліжка.

— Мете, — видихнула ненька, — мене схопило. Біль не пройде… біжи… біжи по лікаря. Хутко біжи, сину!

Метью заледве встиг заснути, а зараз сів, стрепенувшись, коли перед ним постала ця нова жахнюча примара; вона страшенно налякала молодика, адже він міг розгледіти лише довгу білу фігуру, що лежала горілиць на його ліжку.

— Що таке? — скрикнув Мет. — Що ти від мене хочеш?

Тоді він неясно зрозумів, що мати хвора, і вигукнув:

— Що з тобою, ненько?

Місіс Броуді ледве дихала.

— Я вмираю. Господом Богом прошу, Мете, лікаря! Я не витримую цей біль. Як ти не поспішиш, він мене доконає.

Метью вистрибнув з ліжка; у голові йому паморочилося від залишкового впливу власних пригод, і коли його й так знеможений дух скував напад докорів сумління, він знову перетворився на переляканого, сповненого каяття хлопчиська.

— Це через мене, ненько? — заскиглив Мет. — Це через те, що я забрав твої гроші? Я більше так робити не буду. І годинник твій дістану. Я буду чемним!

Ненька ледве його чула, зовсім не спроможна була зрозуміти сказане.

— Швидко біжи! — простогнала вона. — Я більше не можу то витримувати.

— Я піду! Я піду! — вигукнув Метью в пориві самозневаги. Він знесамовитіло вліз у штани, нап'яв куртку й натягнув взуття, тоді спустився сходами й вибіг із будинку. Широким хистким кроком Мет помчав серединою вулиці, а утворений цим рухом вітер здійняв з його побитого й напухлого чола сплутане волосся.

— О боже, — шепотів він на бігу, — то я тепер ще й матір уб'ю? Це все моя вина. Я винен. Я погано з нею повівся.

У зажурі, що напосіла на нього після пиятики, Метью почував свою цілковиту провину за несподівану материну хворість, і тіло огидно викривилось від ридань, коли Мет почав викрикувати Господу несамовиті й безглузді обіцянки виправитись і змінитись, тільки б Він помилував задля нього неньку. Із закинутою назад головою, зігнутими в ліктях руках, притиснутими до боків, з розпанаханою на задиханих грудях сорочкою й рештою сяк-так застебнутого одягу, що тріпотів довкола його фігури, Метью біг як ошпарений, біг, ніби злочинець, що втікає від правосуддя без жодної зрозумілої причини, окрім самої втечі. Хоч загальна його мета була дістатися міста, спочатку Метью, охоплений стражденними суперечливими думками, не мав чіткої цілі, проте зараз, коли задихав короткими й дедалі слабшими видихами, коли в боці закололо і з'явилось відчуття, що далі бігти несила, Мет схаменувся, що йому негайно потрібно знайти лікаря. У муках свого виснаженого стану він збагнув, що не зможе йти аж до Ноксгіллу за лікарем Лорі, — то було надто далеко! Раптом Метью згадав, що в одному зі своїх розлогих листів ненька в тоні, який він розцінив як прихильний, згадувала лікаря Ренвіка з Веллголл-роуд. Із цією думкою на залізничному мосту він звернув ліворуч і, ще трохи піднатуживши зморене тіло, на своє полегшення біля одного з темних будинків вулиці побачив червоне світло.

Метью захекано підійшов до дверей, заметушився в пошуках нічного дверного дзвінка, знайшов його і смикнув за ручку з усім своїм затаєним страхом. Потягнув він так сильно, що, стоячи під дверми, почув у мовчазному будинку довготривалий дзвін; тоді за кілька хвилин шиба у вікні над ним піднялася, і показалися чоловічі голова та плечі.

— Що сталося? — гукнув згори нерішучий голос.