Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 80)

Метью не здатний був говорити, проте від нього цього й не вимагалося; Броуді підібрав пістолет і, демонстративно обдивившись його перед наляканим синовим зором, повів далі вже стриманішим і задумливішим голосом:

— Боже, коли я на тебе дивлюся, то дивуюся, що такий хробак, як ти, знайшов сміливість попробувати мене вбити. Ти такий нещасний кусок гівна. Але хоч я й не палаю бажанням дістати кулю в голову, мені певною мірою шкода, що тобі не вдалося. Ти так гарно дриґався би в зашморгу, так гарно би гойдався туди-сюди з мотузком на своїй жовтій шиї.

Метью, що вже цілком протверезів, повернув до батька своє безбарвне жалісливе обличчя і, піддавшись інстинктові втечі, зробив кволу спробу підвестися, щоб покинути кімнату.

— Ані руш, ти, паскудо! — вибухнув Броуді — Думаєш, я з тобою закінчив? Ти підеш звідси, коли мені забагнеться, а є ще ймовірність, що і взагалі не підеш.

— Мені відбило тямки, батьку, — прошепотів Мет. — Я не знав, що роблю… я був п'яний.

— То ти собі випив? — глумливо посміхнувся Броуді. — Ну ви тільки подумайте! Ще одна джентльменська звичка, яку ти привіз із-за кордону. Не дивно, що ти так влучно прицілився.

— Я не хотів стріляти, — прошепотів Метью. — Я купив пістолет напоказ. Та я більше ніколи, ніколи не буду таке робити.

— Вгомонися, не давай таких квапливих обіцянок, — кпив Броуді. — Завтра ти можеш захотіти вбити когось по-справжньому… винести комусь мозок, аби він розлетівся по підлозі.

— Батьку, батьку, відпусти мене, — скиглив Метью. — Ти добре розумієш, що я не хотів.

— Ну-ну, так не годиться, — збиткувався Броуді. — На такого поважного чоловіка, як ти, не подібно… не подібно то на бравого синочка твоєї матері. Ти, видно, всю сміливість із себе виригав. Мусимо ще тебе напоїти, аби ти очуняв.

Броуді схопив дзвіночок, який стояв на столі, і голосно подзвонив.

— Ти задумайся, — знову озвався він, — небіжчик не зміг би подзвонити дзвінком. Нє! Я б не зміг роздобути тобі випивку, якби ти мене вбив.

— Не кажи більше це слово, батьку, — схлипнув Мет. — Мені стає страшно. Кажу тобі, я не знав, що роблю.

Цієї миті увійшла господиня дому й, міцно стиснувши губи, мовчки подивилася на них.

— Як бачите, всі живі-здорові, — весело гукнув до неї Броуді, — попри всякі пістолети, порох і сувеніри з Індії; а оскільки ми живі, то хочемо випити. Принесіть нам пляшку віскі і два келишки.

— Я не хочу пити, — спасував Мет. — Мені дуже погано.

Голова йому розколювалась від болю, і сама лише думка про спиртне викликала нудоту.

— Що? — протягнув Броуді. — Ви тільки подивіться на цього стріляного птаха, який тягає з собою револьвери. Бери ліпше, коли дають, бо тобі треба добре набратися сміливости, перед тим як я здам тебе поліції!

— Поліції?! — нажахано ковтнув повітря Мет. — Ні! Ні, ти так не вчиниш, батьку!

Він жалюгідно злякався. Зараз через удар, свою емоційну реакцію та безпосередню батькову близькість Метью опустився на рівень безхребетної істоти, яка б охоче плазувала в ногах батька, якби в такий спосіб можна було його вмилостивити.

Броуді з відразою дивився на сина; він прочитав Метові думки й побачив, що з його налитих кров'ю очей прозирає чистісіньке боягузтво. Він мовчав, коли увійшла жінка з пляшкою й склянками, та коли вона пішла, повільно пробурмотів сам до себе:

— Господи прости! Що за слимак носить моє ім'я?

Тоді він розлючено взяв пляшку й налив дві склянки чистого спиртного.

— Отже, — вигукнув Броуді, — випиймо за сина із синів. За прекрасного чоловіка з Індії! За улюбленця леді! Людину, яка спробувала вбити свого батька!

Броуді люто жбурнув Метові склянку.

— Пий, ти, паскудо, або я залию питво тобі в писок.

Броуді одним великим ковтком осушив свою склянку, а тоді погрозливо вп'явся очима в Метью, поки той страдницьки силкувався проковтнути свою порцію спиртного.

— Ну що, — глузливо посміхнувся Броуді, — ми собі прекрасно й затишно проведемо ніч, тільки я і ти. Наповнюй келишок! Наповнюй, кажу!

— Ой, батьку, відпусти мене додому! — скрикнув Мет; його тепер вернуло від вигляду й смаку віскі. — Я хочу піти додому. В мене голова розколюється.

— Ой, боженьку! — відказав Броуді, явно імітуючи голос своєї дружини. — У нашого Мета трошки болить голова. То, певно, від того, що я тебе вдарив, сину. Який жах! І що нам з цим робити?

Броуді вдав глибоку замисленість, а тим часом знову спорожнив свою склянку.

— Ой, не спадає мені на гадку нічого ліпшого, як трохи хильнути. Отак має лікуватися такий чесний чоловік, як ти, — випити трохи добротного правдивого віскі.

Броуді налив ще одну повну склянку міцного спиртного, нахилившись уперед, пальцями-лещатами схопив сина за щелепу, розняв безвольний рот і перехилив вміст склянки Метові в горло; поки той задихався й захлинався, Броуді з моторошною робленою веселістю повів далі:

— Так ліпше! Так набагато ліпше! А тепер скажи мені… але не мнися довго, говори відверто… скажи, що ти подумав про Ненсі. Вона, знаєш, може, й не така родовита, як твоя мати, але в неї тіло хоча б не смердить. Нє, в певних аспектах вона чистьоха. Людина, очевидно, може мати тільки щось одне, — тоді, відкинувши свою напускну чемність, раптом несамовито гаркнув: — Вона припала тобі до смаку, я тебе питаю?

— Я не знаю. Не можу сказати, — заскиглив Метью, усвідомивши, що хай як би він відповів, усе буде неправильно.

Броуді задумливо кивнув своєю великою головою.

— Ой, правда, правда! Я дав тобі не досить часу, аби зняти пробу. Як шкода, що я зайшов зашвидко. Я міг би дати вам ще десять хвилин.

Броуді навмисне різав свою уяву по живому з чорною підсвідомою садистичністю, розуміючи лише одне: що більше він катував себе, то більших страждань завдавав синові. Що більше він бачив, як Метью з болем відвертається від міркувань про свої нещодавні нестримані вчинки, то завзятіше нав'язував йому ці відразливі думки.

— Боже, — знову заговорив Броуді, — дивитися, як сміливо, як сильно ти її обіймав, було одне замилування, хоч вона й не змогла би ні в чому відмовити такому моторному парубку. Можна було подумати, що ти борешся з чоловіком, так ти її вхопив.

Метью більше не міг цього витримувати. Його витривалість сягнула межі; голову, яка пульсувала ударами сотні молотів, він поклав на стіл, слабкодухо, не криючись, розревівся й вигукнув:

— Батьку, вбий мене, як хочеш! Мені все одно. Вбий мене, та й по всьому. Заради Бога, дай мені спокій.

Броуді поглянув на Метью зі спантеличеною роз'ятреною люттю; сподівання допекти синові глузуваннями так, що той здійснить ще один нестямний напад і дасть йому насолоду знову віддубасити його до лежачої безтями, згасло. Броуді побачив, що Мет надто м'якотілий, надто пригнічений, занадто жалюгідно розхвильований, аби можна було спровокувати його на ще один гнівний спалах; від раптової пекучої досади Броуді нахилився й відважив Метью долонею приголомшливого ляпаса по голові.

— Тоді на тобі, бовдуре слинявий! — голосно крикнув він. — Вівця — і то більший зух, ніж ти.

Уся витонченість його злоби, глузування, сарказм, іронія зникли, а натомість, немов розбушоване море, заклекотів гнів, лице почорніло від навісної люті, наче затягнуте темними хмарами грозове небо.

— Ти замірився на мою жінку! Ти підняв руку на мене! На мене! — проревів Броуді.

Мет легкодухо, благально підвів очі.

— Не дивися на мене! — загорлав Броуді, немовби той вчинив святотатство. — Ти не достойний піднімати свої очі вище за рівень моїх черевиків. Як дивлюся на тебе, то хочеться хіба плюнути. На тобі, на, на.

На кожному слові Броуді лупасив Метову голову, ніби порожнє барильце, аж вона торохтіла об стіл.

— Боже! — з огидою вигукнув він. — Що ти за один? Твоя голова гуде, як порожній бубон. Ти що, можеш за себе постояти, тільки коли вип'єш? В тебе у твоїй крови зовсім нема відчуття гідности? В тебе зовсім нема гідности, аби бути спадкоємцем імени, яке я тобі дав?

А далі в апогеї своєї люті Броуді раптом схопив Мета за руку й, піднявши, наче зібгану маріонетку, поставив на ноги.

— Нащо я тут трачу на тебе свій час? Підемо додому! — вигукнув він. — Я заберу тебе додому. Мусимо тепер привести тебе цілим і неушкодженим до твоєї матері з цього будинку гріха. Тут зовсім не місце для сина такої побожної жінки.

Броуді взяв Мета під руку й обпер на себе його хитку напівпритомну постать, а тоді, кинувши на стіл трохи грошей, насадив на голову капелюх.

— Можеш заспівати? — крикнув він, тягнучи Мета за собою на сіру порожню вулицю. — Маємо трохи поспівати дорогою додому. Тільки ти і я… аби показати людям, які ми добрі друзі. Співай, ти, паскудо! Співай, бо я тебе вб'ю! — пригрозив Броуді, боляче викручуючи синові руку.

— Що… що мені співати? — пролунав засапаний стражденний Метів голос.

— Співай будь-що. Співай гімн. Ая! — від цієї думки Броуді сповнила зловтіха. — Дуже доречно. Тобі щойно не вдалося вбити батька… мусиш заспівати хвалебний, подячний гімн. Виконай нам «Старий сотий»[97], прекрасний мій сину. Починай! — скомандував він.

— Всі люди, що живуть на землі… — тремтячим голосом заспівав Мет.

— Голосніше! Швидше! — крикнув Броуді. — Додай настрою! Вклади у спів свою душу. Вдай, що ти тільки що вийшов із молитовної зустрічі.

Броуді повів Метью геть, підтримуючи, тягнучи за собою, підпираючи його хистку фігуру на нерівній дорозі, відбиваючи такт мелодії і час від часу з блюзнірською сатирою долучаючись співати приспів.