Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 79)

— Це приватна, зарезервована кімната.

Метью розважливо кивнув і відповів:

— Саме так. Зарезервована для нас із тобою. Не бійся, ніхто нас не потурбує.

Він важко осів у крісло поруч і спробував узяти дівчину за руку.

— Але вам не можна сюди заходити! — панічно запротестувала вона. — Ви не маєте права. Я… я покличу господиню.

Вона полохлива, немов куріпка і, жадібно подумав Метью, так само гладенька й пишненька. Він страшенно хотів укусити її за округле плече.

— Ні, любонько, — пробелькотів Метью, — я вже її бачив. Ми мали на коридорі приємну довгу розмову. Вона не красива, але чесна. Так, має мої гроші, а я маю тебе.

— Не може такого бути! Ви мене ображаєте! — вигукнула дівчина. — Сталась якась помилка. Я вас ніколи раніше не бачила. До мене з хвилини на хвилину мають прийти.

— Він може зачекати, доки я піду, любочко, — відтяв Метью. — Ти так мені подобаєшся, що тепер я тебе нізащо не відпущу!

Дівчина обурено скочила на ноги.

— Я закричу! — вигукнула вона. — Ви не розумієте, що робите. Він вб'є вас, коли прийде.

— Хай іде до чорта, хто б він там не був. Тепер ти моя! — крикнув Мет, несподівано схопивши дівчину в обійми, перш ніж вона встигла зойкнути.

У той момент, як Метью, нахиляючись до її личка, притискав дівчину до свого розшалілого тіла, двері відчинилися, і коли він розлючено підвів голову, щоб вилаяти непроханого гостя, його погляд зустрівся з батьковими очима. Три постаті, здавалося, стояли нерухомо цілу вічність, немовби три емоції — здивування, гнів і страх — перетворили їх на камінь; опісля, коли Метова рука обм'якла, безвольна фігура дівчини мовчки вислизнула з його обіймів. Далі Броуді, якого цей рух немовби підштовхнув заговорити, ні на мить не зводячи очей із синового обличчя, холодний і гострий у своїй мові, наче сталь, сказав:

— Він тобі щось зробив, Ненсі?

Гарненька шинкарочка «Герба Вінтонів» поволі наблизилася до нього й тремтливо схлипнула:

— Та не дуже. Нічого не сталося взагалі. Він мене не кривдив. Ти зайшов вчасно.

Губи Броуді міцно стиснулися, а погляд став ще пильнішим, коли він відповів:

— Тоді не плач, ягідко! Бігом тікай звідси.

— Мені зачекати на тебе в будинку, любий? — прошепотіла дівчина. — Я зачекаю, якщо хочеш.

— Ні! — вигукнув він, не завагавшись ні на мить. — Ти й так натерпілася. Біжи додому.

Очі Броуді поширшали, а кулаки розтискалися й стискалися, коли він знову повагом заговорив:

— Я хочу, аби цей… цей джентльмен був у моєму… повністю в моєму розпорядженні.

Коли дівчина проходила повз Броуді, він погладив її щоку, не відводячи очей від Метью, не розслабляючи жодного м'яза на своєму лиці.

— Не чіпай його, — налякано прошепотіла Ненсі. — Він нічого поганого не хотів. Бачиш, він не при собі.

Броуді не відповів, але коли дівчина пішла, тихо зачинив двері й підійшов упритул до сина. Чоловіки подивились один на одного. Цього разу Метью не змусили потупитися, — він сам миттю опустив очі й навмисно вп'явся ними в підлогу, а крізь його одурманену свідомість мчала вихором шалена вервечка думок. Миттєве відчуття, немов усередині все обірвалося, змінилося на протилежну емоцію — Метью поглинула люта, пекуча образа. Невже йому судилося, що батько завжди неминуче ставатиме на заваді? Спогади про кожне приниження, кожну насмішку, всі лупцювання, яких він зазнавав від батька впродовж життя, заклекотіли в його розхрабреному від випивки мозку, наче біле полум'я. Невже він знову терпітиме шмагання, бо ненавмисно вдерся до батькової потіпахи? Ошалілий від спиртного й невтамованої хіті, охоплений гарячою хвилею ненависті, Метью застигнув на місці, неясно відчуваючи, що принаймні зараз страх не має над ним влади.

Броуді пожирав поглядом опущену синову голову, а тоді його палкий гнів врешті розірвав пута залізного самовладання.

— Ти, паскудо! — прошипів він зі зціпленими зубами. — Ти посмів таке зробити! Ти посмів стати між мною і тим, що мені належить. Я попереджав тебе не стояти в мене на дорозі, а зараз я… я тебе задушу.

Броуді виставив свої великі руки, щоб схопити Мета за шию, але той різко вирвався й поплентався до іншого кінця столу, а звідти нестямно вирячився на батька. Його бліде обличчя вкривав піт, рот сіпався, ціле його тіло трусилося.

— Ти нічим не кращий, гаде ти такий! — загорлав Метью. — Не думай, що ти зможеш далі водити мене за носа. Ти хотів ту курву собі. От і все. Але якщо вона не дісталася мені, то я подбаю, щоб і тобі теж. Я достатньо від тебе натерпівся. І більше терпіти не буду. Не дивись на мене так!

— Не дивитися? — прогримів Броуді. — Та я не буду просто дивитися! Я буду душити тебе, поки з твого нікчемного тіла весь дух не вийде.

— Тільки спробуй! — крикнув Метью; груди його ходили ходуном. — Не будеш ти мене душити… ти не будеш більше на мені їздити. Думаєш, мені страшно, але я взагалі тебе не боюся. Я покажу тобі таке, на що ти не сподіваєшся.

На таке неочікуване синове зухвальство Броуді поглинула ще навісніша лють, а очі запалали гнівом, але, не сказавши ні слова, він почав повільно обходити стіл, наближаючись до сина. Однак Метью, на диво, не зрушив з місця. З диким вереском нестямного тріумфу він пірнув рукою в кишеню штанів, витягнув маленький дерінджер[96], люто стиснув його й націлив прямо на батька.

— Ти не знав, що в мене є зброя, ти, гаде! — вереснув Мет. — Ти не знав, що я привіз це з Індії. Тут є куля, сувенір для тебе. Тримай, хай тобі чорт. Тримай, мучителю!

А тоді Метью, стиснувши зуби за своїми блідими губами, смикнув вказівним пальцем і натиснув гачок. У кімнаті гучно прогримів сильний вибух, стіни осяяв яскравий жовтий спалах. Випущена з близької відстані, куля розпорола Броуді скроню і вгрузла в дзеркалі над каміном під брязкіт скла, яке з тріском осипалося на підлогу посеред дедалі тихшого відгомону вистрілу.

Якусь хвилю Броуді стояв ніби громом прибитий, а тоді, голосно скрикнувши, метнувся вперед і своїм кулаком-молотом завдав синові страшного удару прямо межи очі. Метью впав, наче приголомшений звір, ударившись головою об ніжку стола. Непритомний, він розпластався на підлозі, з носа й вух потекла кров.

— Ти, убивце! — випалив Броуді, втупившись блискучими очима в безтямне тіло внизу. — Ти попробував убити рідного батька.

Поки він отак стояв, у двері несамовито загупали, і в кімнату, тремтячи, ввірвалася господиня дому, її відразливе обличчя стало ще потворнішим, коли вона подивилася на пістолет і безживне тіло на підлозі.

— Боженьку! — ковтнувши повітря, сказала вона. — Ви що… застрелили власного сина?

Броуді притиснув до закривавленої, попеченої скроні хустинку, лице його закам'яніло, груди досі важко піднімалися й опускалися.

— Залиште нас, — скомандував Броуді, не відриваючи погляду від Метью. — То він попробував мене вбити.

— То то син у вас стріляв! — скрикнула жінка, заламуючи руки. — Я знала, нічого доброго з того не буде, що він отак сюди ввірвався. А якого шуму наробив той пістолет!

— То йдіть геть звідси, — грубо наказав Броуді. — Йдіть геть, бо буде ще більше шуму… якщо то єдина ваша турбота.

— Не робіть нічого на гарячу голову, — заблагала господиня. — Пам'ятайте про добре ім'я дому.

— До дідька вас із вашим домом! У нього є тільки погане ім'я! — крикнув Броуді, втелющивши в неї свій гнівний погляд. — Ви не розумієте, що я мало не вмер? — і, схопивши за плече, він витурив жінку з кімнати. Зачинивши за нею двері, Броуді обернувся і знову похмуро зміряв поглядом розпластане тіло, тоді підійшов, став над ним і поворушив ногою.

— Ти хотів убити свого батька, — пробурмотів Броуді. — Їй-богу, я тобі відплачу.

Тоді він повільно рушив до стола, сів і, склавши руки на грудях, став терпляче чекати, поки Метью прийде до тями.

П'ять хвилин у кімнаті панувала цілковита тиша, яку порушувало лише неквапливе цокання годинника, що висів на стіні, і шурхіт попелу, що вряди-годи осипався в каміні; а тоді зненацька Мет застогнав і поворухнувся. З носа досі текла кров, і молодик, тримаючись обома руками за голову, спробував сісти, але йому не вдалося, тож він знову опустився на підлогу, тихо охнувши від болю. Удар Броуді мало не зламав йому череп, а тепер його нудило від струсу мозку. Метью ще не зрозумів, що його батько тут, бо кімната пливла перед очима, і на нього накотилася жахлива нудота. Метові стало нестерпно погано, він гикнув, а тоді виблював. З рота ринула бридка маса вмісту його шлунка й гидотно змішалася з калюжею крові на підлозі. Здавалося, що позиви ніколи не припиняться, що рефлекторне напруження тіла вб'є Метью, та врешті він припинив блювати, охляло полежав на боці, підвівся й, очманіло похитуючись, поплентався до стільця біля столу. Лице Мета було бліде й посмуговане кров'ю, очі — роздуті й напухлі, але з таким полем зору, яке було в його розпорядженні, він тепер побачив свого батька і безмовно в нього втупився.

— Бачиш, ти досі тут, як і я, — м'яко прошепотів Броуді; кінець речення він вимовив, повільно карбуючи слова і присуваючи свій стілець ближче до синового. — Нас у цій кімнаті тільки двоє. Краса, правда? Для мене рідкісне задоволення отак бути з тобою і бачити тебе так близько, — Броуді на хвилину замовкнув, а тоді гаркнув: — Твоя дорога мамця дуже би тебе вподобала, якби тільки вона могла тебе зараз побачити. Від погляду на твоє лице її серце би просто наповнилося радістю! Вигляд твого елегантного костюма, на якому ти наригав такий прекрасний новий узор, просто би її зачарував! Її чудесний дорослий син!