Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 78)
На півдорозі ніздрі Метью розширилися, вловивши соковитий запах смаженої шинки, що народжувався за приготуванням якоїсь запізнілої вечері в будинку, який він минав, і долинав до нього крізь ніч пряними, запашними випарами. Метью одразу відчув голод і, роззирнувшись довкола, по іншу сторону вулиці розгледів досі відчинений невеличкий заклад, непримітну харчевню, в якій продавалися такі ласощі, як пиріг, пудинг, сальтисон і виварені кендюхи з цибулею. Піддавшись на несподіваний поштовх, Метью широким кроком перейшов вулицю, захмеліло бурмочучи собі під ніс:
— Леді зачекають. Мету треба трохи підкріпитись. Мусиш підтримувати свої сили, мій хлопче.
Метью величаво увійшов у харчевню. Проте всередині викликаний віскі голод узяв гору над вишуканістю манер, і він крикнув:
— Бігом наклади мені м'ясного пирога і долий багато підливи.
— За пенні чи за два? — запитав засмальцьований юнак за прилавком.
— За шість, ти,
Мет гупнув на прилавок монету, узяв простягнутий навзамін загорнутий газетою пакунок і, погидувавши їсти пиріг на місці, вийшов. Він попростував вулицею далі, здер газетну обгортку й почав жменями напихати ласощі до рота, наминав жадібно, залишаючи за собою слід, який відразу став джерелом радості та яблуком розбрату всіх голоднющих котів вулички.
Закінчивши, Метью задоволено зітхнув і, пригадавши свої манери, обсмоктав пальці й ретельно витер носовичком. Далі він із повним черевом м'яса й випивки вже поспішніше рушив уперед, готовий тепер до витонченіших і спокусливіших чарів десерту. Врешті Метью таки дійшов до того будинку, знайшов його без будь-яких труднощів — адже заблудити в Левенфорді було нелегко — і якусь хвилю стояв назовні, роздивляючись цівки приглушеного світла у вікнах. Поки він не рухався з місця, його на мить незвично схвилював, змусив завагатися ледь відчутний колишній юначий трепет, однак, спонукуваний шаленою думкою про насолоду, що чекала всередині, Метью вхопився за дверний молоточок і голосно постукав. Грюкіт із грубою настирливістю прогримів уздовж цілої вулиці, а коли Мет припинив гупати, прокотився луною, відбиваючись то від одного, то від іншого боку вузького каньйону вулички, залишивши після останнього відгомону сполохану тишу, що мовби накрила все довкола й навіть скувала будинок зсередини. Тривалий час нічого не відбувалося, Метью стояв, похитуючись, на порозі, проте коли він вже майже налагодився знову постукати, двері повільно, лише на шпаринку прочинилися. Мета не засмутила негостинна скупість такого вузького отвору, але, навчений досвідом, він притьмом пропхнув у нього ногу.
— Добрий вечір, люба леді, — дурнувато усміхнувся Метью. — Відвідувачів приймаєте?
— Що вам треба? — промовив із внутрішньої теміні суворий низький жіночий голос.
— Помилуватись красою вашого личка, моя дорогенька, — щонайввічливіше відповів Мет. — Ну ж бо, не будьте такою жорстокою й безсердечною. Дозвольте подивитись на ваші ясні очі або витончені щиколотки.
— Хто ви? — знову різко озвалася жінка. — Хто сказав вам сюди йти?
— Я, миле створіння, мешкаю в місті віддавна, нещодавно повернувся з-за кордону і не без грошей.
Метью манливо забрязкав грішми в кишені й коротко легковажно засміявся.
Запала мовчанка, а тоді голос твердо промовив:
— Ідіть геть! Ви помилилися. Це пристойний дім. У нас із вами не буде жодних справ, — і жінка зробила рух, немовби збиралася зачинити двері Метью перед носом. За звичних обставин така категорична відмова його б зупинила, і Мет, безсумнівно, тихо пішов би геть, але зараз своєю ногою він не дав дверям зачинитися і, вдавшись до пустих нахвалянь, відповів:
— Не так швидко, мем. Не будьте такою гордою й зарозумілою! Ви маєте справу з непростою людиною. Впустіть мене, або я підніму такий гармидер, що до ваших дверей зійдеться вся вулиця. Так, накличу на вашу голову все місто.
— Зараз же йдіть геть, або викличу на вас поліцію, — після короткої паузи, що, здавалося, була сповнена нерішучості, уже не так твердо сказала жінка.
Метью тріумфально підморгнув темряві, відчуваючи перемогу на своєму боці і з гордістю усвідомлюючи, що на жінок завжди діє його блеф.
— Ні, не викличете, — хитро промовив він. — Вам не треба тут ніякої поліції. Я знаю це краще, ніж ви. Я той джентльмен, якого ви хочете тут бачити нині ввечері… просто зачекайте, і побачите.
Жінка не відповіла; її мовчання підбадьорювало Метью, її потайливість збуджувала його хіть, тож він пробурмотів:
— Я зайду і гляну на тебе одним оком, красунечко, — і, протиснувши плече в малесенький просвіт дверного отвору, Мет силоміць пробрався в передпокій. Там він якусь хвилю кліпав, засліплений світлом лампи, яку жінка підсунула йому під саме обличчя, а тоді щелепа йому відвисла, і Метью абсолютно безтактно, з недовірою вп'явся в жінку очима. Через її скривлене, непривітне лице проліг, наче синюватий набряклий поріз, огидний фіолетовий невус[95], який розтягнувся, ніби справжнісінький м'який грибок, який в'ївся й зіпсував щоку та шию. Він надив Мета своєю відразливою химерністю.
— Що вам треба? — повторила жінка скрипучим голосом. Метью був збентежений; він насилу відірвав погляд від лиця жінки, але, поки оглядав широкий передпокій із високою склепінчастою стелею, його впевненість повернулася на думку про те, що в цьому будинку є й інші кімнати, кімнати, оповиті манливою таємницею. Це лише власниця; за одними з тих дверей на нього, певно, чекає чимало розваг. Метью знову подивився на неї, і його увагу одразу прикував дефект на лиці, з такою силою, що він не міг відвести погляд і, сам того не хотячи, дурнувато пробелькотів:
— Жінко, на вашому лиці жахлива родимка. Як вона у вас з'явилася?
— Хто ви такий? — різко запитала вона. — Останній раз питаю перед тим, як ви звідси вилетите.
Метью забув про обережність.
— Я Броуді, Метью Броуді, — промимрив він бездумним, задурманеним голосом. — Де молоді дівчатка? Я прийшов до них! Ви мені не підійдете!
Поки Мет говорив, жінка тупилася в нього очима, і у світлі лампи видавалося, що її похмуре лице по черзі охоплювало то здивування, то тривога. Врешті вона повільно вимовила:
— Я казала вам: ви помилилися будинком! Тут ви багато розваг собі не знайдете. В цьому будинку ніхто, крім мене, не живе. Кажу, як є. Раджу вам негайно йти геть.
— Я вам не вірю! — понуро вигукнув Метью; він дедалі дужче розпалювався, тому закричав, зчинивши неймовірний ґвалт: — Та ви брехунка! Думаєте, я дурень, щоб ви мене після такої байки позбулися? Навіть не подумаю йти! Думаєте, я такій, як ви, дам себе прогнати? Я, який побував на іншому кінці світу! Ні! Та я швидше вломлюся в кожну кімнату в цьому клятому будинку, ніж визнаю поразку.
На галас, який здійняв Мет, згори залунав голос, і жінка миттю затулила йому лице.
— Ану стуліть писка! — люто скрикнула вона. — Зараз ціла околиця збіжиться на мою голову. Хто ви такий, аби приходити отак і турбувати чесну жінку? Сюди! Посидьте в цій кімнаті, доки не протверезієте. Тоді й поговоримо. Почекайте, поки я повернуся, або вам буде гірше, — жінка схопила Метью за руку і, відчинивши якісь двері у вестибюлі, грубо заштовхнула його в маленьку вітальню. — Чекайте тут, кажу вам, або будете шкодувати до кінця життя, — неприязно дивлячись на Мета, торкнула вона, зачинила двері й залишила його в холодній непривітній кімнаті. Жінка зникла, ще перш ніж затуманений мозок Метью встиг це усвідомити, а тепер молодик із сумішшю огиди й роздратування роздивлявся маленьку холодну світлицю, куди його запроторили. У пам'яті зринули солодкі спогади про інші доми розпусти, де його підхоплював вир несамовитої музики й дикого веселого сміху, де яскраві вогні танцювали над розкішним теплом червоного плюшу, а сповнені бажання оголені жінки змагалися між собою за щедрість його пестощів. Метью не пробув у кімнаті й трьох хвилин, як його п'яна свідомість проясніла, а коли прийшло усвідомлення абсурдності того, що він — людина з таким досвідом — дозволив замкнути себе подалі від очей у цій маленькій комірчині, його воля сформувалася в палке рішення. Він не сидітиме в цій буді, коли в нього під самим носом чудові розваги! Метью ступив уперед і, жахливо неоковирно вдаючи обережність, відчинив двері й вийшов навшпиньках у широкий передпокій, а там згори до нього долинув ледь чутний шум голосів. Він скрадливо роззирнувся. У вестибюлі було ще троє дверей, і Мет роздивлявся їх із сумішшю сподівання й нерішучості, аж поки, обравши ті, що були відразу навпроти, й обережно наблизившись, повернув ручку й зазирнув досередини. Там йому відкрилася лише холодна темрява затхлої пустої кімнати. Зачинивши двері, Метью повернувся до сусідніх дверей, але знову зазнав розчарування, адже за ними виявилася всього-на-всього порожня тутешня кухня; крутнувшись і пирхнувши з огиди, він бездумно ввірвався в останню кімнату.
Мет відразу завмер, його пронизав трепет надзвичайно приємного відкриття. Перед його очима, читаючи газету біля затишного каміна, сиділа дівчина. Як у нестямного шукача, який нарешті віднайшов скарб, з глибин горлянки вирвався тихий тріумфальний скрик, і Мет залишився стояти непорушно, напуваючись красою дівчини, заворожений теплим відблиском камінного світла на м'якому вигині її блідої щоки, відзначивши собі її струнку фігуру, зграбні закрути щиколоток, поки дівчина, досі його не зауваживши, сиділа, витягнувши ступні до вогню. Вона була приваблива і, побачена крізь серпанок викривленої, сповненої жаги свідомості, вмить стала для Мета надзвичайно вродливою й жаданою. Він повільно наблизився. На звук кроків дівчина підвела погляд, на обличчі одразу відбилася тривога, і вона впустила газету й випалила: