Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 77)
Набравши тридцять дев'ять очок, Метью значуще зупинився, ще раз натер кия крейдою і, певна річ, знехтувавши легкою мішенню, кулею, що лежала біля лузи, демонстративно взявся здійснювати довгий і складний кенон від борта[90]. Йому вдалося, і після ще трьох швидких ударів Мет неперервною серією досяг потрібних п'ятдесяти очок. Кімната вибухнула оплесками.
— Грайте далі, сер! Не зупиняйтеся! Покажіть нам, що ви можете!
— Хто він? Не чоловік, а диво!
— Виставте нам кухоль пива, містере. За таке так чи інакше треба випити!
Однак Метью, зарозуміло вдавши, що йому ліньки, відмовився грати далі, сховав у кишеню виграш і жбурнув кий у стійку; здобувши собі репутацію, він тепер боявся її заплямувати. Відвідувачі оточили Мета, плескали по спині, штовхали й турляли один одного, намагалися потиснути йому руку, а він тішився своєю популярністю, сміявся, розмовляв, жестикулював із гуртом. Його суперник, якого насилу переконали, що гра закінчилась, здавалося, ні про що не шкодував; він п'яно закинув руку Метью на плече.
— Ви бачили той мій удар, друже? — раз у раз повторював він, — Він вартував фунта… п'ятьох фунтів. То був… справжній норд-ост[91]… п'яна дивовижа. Кажу, це моя стихія, — і моряк виклично покосував довкола, видивляючись за тим, хто поставить це під сумнів.
Юрма повернулася до шинквасу, де Метью всіх почастував пивом. Він був героєм; товариство підняло за нього кухлі, а тоді розбрелося маленькими групками по кімнаті, обговорюючи удар за ударом пам'ятне звершення переможця.
Мет, удавшись у пиху, самовпевнено походжав по кімнаті. Жодної робленої маломовності, ніякої вдаваної скромності. Метью підходив до кожного гурту, кажучи: «Бачили той мій кенон від борта? Дуже вправно, правда? Прораховано до міліметра!», або «Чорт забирай, одного разу я забив серію на дві сотні… більше, ніж на дві сотні!», або ж «Бідолашний причепа, які в нього були шанси проти такого, як я? Я міг би і з тростиною його обіграти». Метью розхвалював себе до небес, і що більше пив, то більше роздувалася його дурнувата пиха, аж врешті йому почало здаватися, що кімнату наповнює гомін голосів, які звеличують його із солодкою велемовною улесливістю. Він також доєднався до вихвалянь, довкола нього блимотіло світло, наче на його честь запалили тисячі свічок, серце наповнювала втіха й насолода. Ніколи досі Метью не знав такого тріумфу; він вважав себе найпрекраснішим гравцем у більярд у Левенфорді, у Шотландії, у Сполученому Королівстві; Це неймовірно — змогти отак забити серію на п'ятдесят очок; чому його намагаються принизити, запроторивши в контору, якщо він може так дивовижно грати в більярд?
Раптом на вершині його тріумфу мінливий інтерес юрби згаснув; між двома новоприбулими — моряком-ірландцем і муляром — розгорілась суперечка, загальна увага перемкнулася на її винуватців, кожного з яких по черзі підбурювали, щоб спровокувати бійку. Врешті-решт той молодик всього-на-всього купив їм пива — а ціна популярності вища, — отож Метью майже одразу залишився сам-один у кутку, забутий, без друзів. Він мало не розревівся від смутку через раптову зміну свого становища, поміркував, що так було завжди: він ніколи не міг довго залишатися в центрі уваги; його відтісняли на задній план раніше, ніж би йому хотілося. Метью захотів побігти за гуртом і знову здобути їхній хисткий інтерес, він хотів закричати: «Погляньте! Я та людина, яка забила серію на п'ятдесят очок! Не забувайте про мене. Я чудовий гравець у більярд. Зберіться знову навколо мене! Ви не щодня зустрінете такого гравця!». На нього найшла ще більша досада, далі непомітно вилилася в образу, і Метью, сповнений огиди, вижлуктив дві великі склянки віскі, а тоді, нахмурено окинувши всіх присутніх останнім обуреним поглядом, вийшов із бару. Ніхто не зауважив, що він пішов.
На вулиці під ногами Метью брук злегка загойдався, зарухався, ніби палуба пароплава на тихих хвилях; однак молодик спритно пристосував ходу до цього легкого постійного похитування, тому тіло ледь-ледь погойдувалося з боку на бік і при тому все ж трималося прямо. Неймовірна радість цього руху заворожила Метью й заспокоїла його вражений гонор. Перетинаючи Гай-стріт, він зрозумів, що, так вправно маневруючи серед підступних перешкод цієї нескінченно змінної площини, здійснює визначний подвиг, який, можливо, стоїть нарівні з надзвичайним досягненням у більярді.
Метью мав відчуття, що година ще не пізня, і зі значними труднощами спробував розгледіти час на освітленому циферблаті міського годинника; широко розставивши ноги й закинувши голову, він боровся з незрозумілими вимірами часу й простору. У гармонії із землею шпиль злегка хилитався й дрижав, стрілки розпливалися, але Метью подумав, що лише десята година, і його задоволенню від власної кмітливості не було меж, коли за хвилину годинник пробив десяту. Він відраховував звуки ударів глибокодумними тлумачними махами, неначе сам дзвонив у дзвін.
Навіть у такому нудному місті, як Левенфорд, Метью було надто рано йти додому. Щоб такий чоловік, як Метью Броуді, та по-дитячому повертався додому о десятій годині? Нізащо! Мет запхнув руку до кишені штанів; відчувши заспокійливий шурхіт однофунтової банкноти й дзенькіт срібних монет, він міцніше насунув капелюх на вуха й знову рушив вулицею. На його розчарування, людей довкола було мало. У справжньому місті він би знав, що робити; все було просто, як дихати: заскочити в кеб і, багатозначно підморгнувши, сказати візникові їхати до bona robas[92]; йому залишалося лише розкішно відкинутися на сидінні й курити сигару, а хворі на шпат[93] коні весело тягнули його до місця призначення. Однак тут не було кебів, не було радісного хвилювання, не було жінок. Єдина дівчина, яку він знайшов і до якої галантно звернувся, панічно втекла, ніби він її вдарив, і Метью прокляв місто за його вульгарну буржуазну побожність, обклав прокльонами все жіноцтво за добропорядну звичку рано йти спати й прикру непорушність їхньої цнотливості. Він був наче мисливець, що женеться за звіром, і що далі той відходив, то відчайдушнішою ставала погоня, отож Метью, похитуючись, ходив узад-вперед по Гай-стріт, даремно намагаючись знайти спосіб побороти гнітючість п'яного відчаю, який почав поволі його охоплювати. Коли Мет нарешті відчув, що мусить зайти у ще один шинок, аби залити горе своєї невдачі, він зненацька пригадав! Метью різко зупинився, театрально ляснув себе по стегну за такий незбагненний провал у пам'яті, а на його обличчі заграла слабка усмішка, коли він згадав той будинок на Коледж-стріт, який у юності завжди поспішно проминав, відвертаючи очі й затамовуючи подих. Чутки про цей високий, вузький і темний будинок, який втиснувся поміж «Комісійною крамницею Клайда» й старим ломбардом у нижньому кінці Завулка, час від часу ширилися, мов малесенькі брижі, на рівній, бездоганній поверхні левенфордської добропристойності, завдяки чому він здобув таємничу, але мовчки визнану репутацію серед тямущої місцевої молоді. Штори в будинку завжди були заслонені, і в день туди ніхто не заходив, але вночі непримітно з'являлося світло, хтось приходив і відходив, іноді було чутно музику. Таке беззаконня, хай яке завуальоване, давно мали б викорінити в давньому й пристойному місті на кшталт Левенфорду, але над будинком, здавалося, була владна рука протекції, яка, мабуть, не санкціонувала, а швидше прикривала його безневинне аморальне існування; лиходумні особи навіть натякали, що деякі бейлі та впливові містяни нерідко знаходили нагоду влаштувати собі таке рандеву і робили це, звісно, зі щонайбільшою незворушністю й чемністю.
— Оце закапелочок для тебе, Мете. Побачимо, чи ти мав рацію. Ти часто міркував, що ж там всередині, а тепер якраз з'ясуєш, — задоволено пробурмотів сам до себе Метью, хиткою ходою прямуючи до Коледж-стріт, заповзявшись розслідувати жахіття, які колись кидали в дрож його незрілу душу. Раптом Метові стукнула в голову думка, що те, що він прямує в дім розпусти в Левенфорді, — найбезглуздіша ситуація, яку тільки можна уявити; Метью вибухнув реготом, тому вимушено зупинився й почав безпорадно катулятися попри стіну; його трясло від дурнуватого нестямного сміху, а по обличчю текли сльози веселості. Коли молодик зміг рухатися далі, відчай, який накривав його ще кілька хвилин тому, як рукою зняло, і йому прийшло солодке внутрішнє усвідомлення, що він проводить час безмірно краще, ніж сподівався. Спожитий алкоголь ще не досягнув піку свого впливу, отож із кожним шарпаним кроком Метью охоплювала дедалі дурніша легковажність і ще цілковитіша веселість.
Він ступив у Завулок. Вузька вуличка була сповнена життям більше, ніж усі широкі головні вулиці міста вкупі; вона клекотіла від невидимого руху. З прибудинкових загорож, внутрішніх двориків і навіть із-за тонких стін будинків долинало нескінченне розмаїття звуків: голоси, сміх, завивання собаки, грання гармоні, співи. Метью зрозумів, що тут рано спати не лягають, відчув, що він у своїй стихії, і став як укопаний під освітленим вікном, у якому завиднівся розбушований хор, а тоді зненацька, наче зворохоблений пес, закинув голову й возніс свій захмелілий гучний голос в унісон зі співзвуччям у будинку. Музика негайно припинилась, залягла тиша, а тоді піднялася шиба, і в бік Метью кривулястою дугою ринув потік помиїв. Помиї, однак, не поцілили й плюснули на землю за фут від Мета, лишень трохи забризкавши йому ноги, отож він весело пішов геть, вийшовши з цієї пригоди тріумфатором.