Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 76)

— Напевно, ні, — насторожено відповів він. — В четвер у ратуші був концерт від робітничого інституту!

— Боже, — відповів Метью, розреготавшись. — То ви це називаєте розвагою? Ви тут геть відстали. Ніколи не чули про чепурненькі заклади з одною-двома красивими дівчатками, де можна потанцювати? Такий, аби гульнути.

— Тут ви таке не знайдете, — відрубав шинкар, насухо протираючи шинквас ганчіркою, і неприязно додав: — Ви у пристойному місті.

— Та я хіба не знаю? — зарозуміло вигукнув Мет, міряючи оком єдиного ще одного відвідувача в кімнаті — робітника, що сидів на лаві під стіною й заворожено спостерігав за ним із-за свого кухля пива. — Ще б пак не знати. Це найзабитіше, найбільш святенницьке місце на мапі Європи. Ха, бачили б ви те, що я бачив. Я можу розказати таке, від чого вам волосся дибки стане. Але для кого мені старатись? Ви тут навіть пляшку бренді від пари французьких корсетів не відрізните.

Метью голосно засміявся з власного жарту, дедалі веселіше розглядаючи недовірливі обличчя співрозмовників, а тоді, хоч і втішений враженням, яке справив, раптом зрозумів, що не отримає тут більше жодних розваг чи пригод, тому попрямував до дверей, кивнув, пошапкував, а тоді ліниво вийшов крізь маятникові двері у ніч.

Метью неспішно покрокував по Черч-стріт. Солодке ватяне оніміння вже почало розповзатися за вухами й проникати в мозок. Мета охопило легке відчуття благоденства; він захотів світла, товариства, музики. Метью з відразою глянув на порожні, закриті віконницями вітрини крамниць і кількох перехожих, що квапливо рухалися хто куди, і, презирливо перекривлюючи останні слова шинкаря, пробурмотів сам до себе:

— Ви на пристойному кладовищі.

Метью охопила безмежна зневажлива відраза до Левенфорду. Що в цьому місті робити такому досвідченому чоловіку, як він, чиє знання світу охоплювало борделі Барракпору й бар «Одеон» у Парижі?

На розі Черч-стріт і Гай-стріт Мет похмуро завернув у ще один шинок. Однак тут його погляд одразу засвітився. Це місце було тепле, гарно освітлене й сповнене жвавого гомону; блиск дзеркал і кришталю відкидав міріади миготливих вогнів; за шинквасом розмістилися цілі шеренги пляшок з яскравими етикетками, а через напіввідслонені портьєри Метью побачив у другій кімнаті гладеньку зелену тканину більярдного столу.

— Дайте мені Макаїв фірмовий, — замовив він із помпою. — Мені «Джона Макая» і не інакше.

Його вправно обслужила пухкенька рожевощока жінка з гагатовими сережками-підвісками. Поки вона наливала спиртне, Метью милувався вигином її мізинця, який подумки назвав вершиною витонченості, і хоч то була солідна жінка, він чемно їй усміхнувся. Біля жінок він був неабияким героєм! Таку репутацію потрібно підтримувати за будь-яку ціну!

— А у вас тут гарненьке затишне місце, — голосно сказав Мет. — Нагадує мені Спінозин бар у Калькутті. Не такий великий, але майже так само комфортний!

Розмови припинилися; задоволено відчуваючи, що на нього витріщаються, Метью почав смакувати своє віскі з виглядом знавця й повів далі:

— Але вам тут не те наливають! Хіба що ви стежите! Надто багато мідного купоросу. Як у міцнющому джині в Порт-Саїді. Зовсім не схоже на справжнього «Джона Макая».

На втіху Метью довкола нього потроху почали збиратися люди; якийсь моряк-англієць по-панібратськи підштовхнув його ліктем і прохарамаркав:

— Ви теж там були, друже?

— Тільки повернувся! — люб'язно відповів Мет, спорожнивши склянку. — Вернувся морем з Індії.

— Я теж, — відповів моряк, невідривно й урочисто дивлячись на Мета, а тоді поважно потиснув йому руку, немовби те, що вони обидва повернулися з Індії, раз і назавжди зробило їх братами. — Там жара несусвітня, правда, друже? Від неї така спрага, що попускає, аж коли вертаюся.

— Тоді з мене випивка.

— Нє! Я пригощаю!

Вони почали з цього приводу приязну суперечку, а тоді врешті прийняли рішення, кинувши монету.

— Чарівна леді! — гукнув Метью, пославши пишнотілій шинкарці погляд, перед яким неможливо встояти. Він виграв, тож моряк замовив напої всьому невеличкому гурту.

— З леді щоразу спрацьовує, — гигикнув Мет. Він радів, що виграв, а моряк, у своїй палкій п'яній люб'язності, — що програв. П'ючи, Мет і моряк порівнювали свої дивовижні пригоди, а решта роззяв здивовано витріщалася, поки вони обговорювали комарів, мусони, бари й базари, корабельні галети, пагоди, священних і нечистих корів, а також форми й інтимні особливості тіл вірменських жінок. Повістування лилося рікою, як і алкоголь, аж поки моряк, який значно випереджував співрозмовника за рівнем сп'яніння, став заговорюватись, розкиснув, і Метью, для якого нічні розваги лише розпочиналися і якого аж розпирало від відчуття власної надзвичайної значущості, заповзявся знайти привід, аби його спекатися.

— Чим зайнятися в цьому напівмертвому місті? — вигукнув він. — Можна витиснути хоч трохи веселощів?

Це не було те товариство, у якому Мет бував перед від'їздом в Індію, тому ніхто його не впізнав; ніхто справді не знав, що він уродженець стародавнього міста Левенфорду, а Метью волів, аби його вважали нетутешнім, показним громадянином світу.

Нікому з гурту не спадало на думку нічого гідного цього молодика, тож усі мовчали, аж поки врешті хтось не запропонував:

— Може, більярд?

— А, більярд, — задумливо промовив Мет. — Таке я вмію.

— Більярд! — заревів матрос. — Кажу, це моя стихія! Я зіграю проти будь-кого серед живих на… на будь-що, що ви б хотіли… що… я… — голос перетворився на п'яне жебоніння. Метью безпристрасно подивився на моряка.

— О, то ви в нас чемпіон? Гаразд. Граємо до п'ятдесяти очок[86], і кожен ставить по фунту, — кинув йому виклик Мет.

— Добре! — вигукнув матрос. Хилитаючи головою, він роздивлявся Метью з-під напівопущених повік і нерозбірливою, але недвозначною образною мовою давав зрозуміти: бодай йому смоли в пеклі напитися, якщо він не стримає свого слова.

— То де ваші гроші? — підсумовуючи, поважно запитав моряк.

Кожен виклав свою ставку, а честь зберігати їх отримав спостерігач, який раніше запропонував розвагу, і оскільки в цьому місці ще ніхто не грав на таку нечувану суму, натовп, закипаючи від радісного хвилювання і здійнявши добрячий галас, ринув за гравцями в більярдну, і гра розпочалася.

Метью, який, стоячи в одній сорочці, виглядав хвацьким умільцем, робив перший хід. Гравець він вмілий, він цілковито це розумів, бо старанно тренувався в Калькутті, часто посеред дня, коли мав протирати штани на своєму стільці в конторі, а ще він із потаємною самовдоволеністю усвідомлював, що супротивник у своєму теперішньому стані йому не рівня. Мет зміряв свій кий фаховим поглядом, натер кінець крейдою, відчуваючи, що він у центрі захопленої уваги всього зібрання, і розбив кулі, але йому не вдалося зробити так, щоб червона залишилась у балці[87]. Його суперник, злегка похитуючись, гахнув свою кулю на стіл, швидко прицілився і вгатив києм. Морякова куля з неймовірною силою гупнула об червону і, завзято женучись за нею через увесь стіл крізь хитросплетіння гострих і тупих кутів, врешті метнулася вслід у передню праву лузу. Юрба схвально загула на цей дивовижний фукс[88]. Матрос обернувся і, спираючись на стіл, поважно вклонився, а тоді тріумфально гукнув до Метью:

— Що думаєш про це, друже? І хто ще з нас п'яний? Я ж казав, це моя стихія! Скажи, удар? Наступного разу будемо грати гарматними ядрами.

Моряк хотів зупинити гру, щоб видати глибокий аналіз позитивних сторін свого дивовижного удару і довге пояснення, як його було виконано, але, трохи повмовлявши, його таки переконали продовжити. Матрос повернувся до гри з виглядом переможця, однак його наступний удар ледве чи можна було назвати успішним, оскільки він щосили вгатив кулю по низу, і та, жваво застрибавши по тканині, у своєму стрімкому русі перемахнула через край столу й важко гупнула на дерев'яну підлогу під ще гучніші й триваліші оплески, ніж ті, якими привітали попереднє звершення.

— І що мені за це буде? — поважно запитав він, звертаючись до всього гурту.

— Копняк під дупу! — крикнув хтось позаду. Моряк сумно похитав головою, але всі засміялися, навіть пишнотіла шинкарка, яка витягла шию, щоб побачити забаву, і мимоволі захихотіла, але, стрепенувшись, опанувала себе й швидко замаскувала сміх під скромніший кашель.

Зараз настала черга Метью, і хоч розміщення куль було сприятливе, почав він дуже обережно: виконав три нескладні кенони[89], а тоді поцілив битком по червоній, після чого той закотився в лузу. Далі Метью розпочав серію влучань у червону кулю й зіграння битків у праву середню лузу, і робив це так несхибно, що з кожним ударом прицільна куля з повільною, непомильною точністю поверталася в потрібну позицію на підході до середини стола. Поки тривала серія, натовп спостерігав, затамувавши подих, із глибокою й шанобливою увагою. Під яскравим освітленням Метові білі м'ясисті руки ширяли над гладеньким сукном, ніби бліді амеби в зеленому ставі; кий він тримав так елегантно й ніжно, наче жінка; спиртне в організмі зробило його стійким, як скеля. То була найвища радість у Метовому житті — не лише похизуватися перед юрбою цілковитим самовладанням і майстерністю, але й викликати до себе це захоплення вкупі із заздрістю. Його порожнє марнославство жадібно живилося підлабузництвом глядачів.