Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 9)

— Непогано, якщо зважити на її вік, — конфіденційним тоном промовив Деніс, — та одного дня вона пройде прямо через сцену, і тільки її й бачили.

— Ох, Денісе, — докірливо прошепотіла Мері. — Ти ж це не серйозно? Вона ж тобі сподобалась, так?

— Якщо сподобалась тобі, то й мені сподобалась! Але не проси мене в неї закохатися, — знущально відповів Деніс.

— Побачимо, що вона робитиме далі, — додав він, коли після достатньої перерви завіса знову піднялася, відкривши затемнену сцену, на яку повільно випливла вгодована постать незрівнянної Боліти. Огорнута довгим білим вбранням, без капітанки, але все ще розважливо ховаючись за вуаллю довгих русявих кіс, що пишно спадали на плечі, з великою й беззаперечно ангельською парою крил мадам пропливла крізь напівтемінь і по-ангельськи завмерла перед їхніми приголомшеними очима. Не було тепер сухозлітки танцю, облудного блиску балету, неначе, перетворившись і очистившись, мадам тепер зневажала ту істоту, що вигукувала: «Ой-ля-ля!» і виконувала огидні шпагати; отож вона побожно пливла сценою під супровід виразного скрипу дроту і шківа, що її підтримували, і фортепіанного вибренькування «Скелі віків»[15] за лаштунками. Залунало гучне схвалення переважно у формі пронизливого свисту із задніх лав і голосних вигуків «Біс, біс!»; та в режимі Макінеллі не чули про виконання на біс, і мадам, лопочучи крильми, розкланялася, граціозно зійшла зі сцени й повернулась у свій фургон, щоб подивитися, чи спить уже маленька Кеті Маджінті, її онучка.

Мері енергійно заплескала в долоні й повернулася до Деніса.

— А що ти думаєш тепер? — серйозно поцікавилася вона, мовби кидаючи йому виклик попринижувати таке божественне створіння. Вони сиділи дуже близько одне до одного на вузькій дерев'яній лаві, міцно тримаючись за руки, переплівши пальці, і Деніс, дивлячись на заворожене, підняте вгору личко Мері, стиснув її пальці і значуще відповів:

— Я думаю, ти дивовижна!

То була вершина дотепності! Мері тут же засміялась, але на звук власного сміху, такого незвично веселого й нестримного, в її уяві, навпаки, постав, мовби на противагу, образ її дому, і, зненацька охолонувши, ніби її занурили в крижану воду, Мері задрижала й опустила голову. Проте, зробивши зусилля, вона відкинула смуток; заспокоєна Денісовою близькістю, Мері знову підвела очі й побачила, що на сцену вийшов Маджіні. Спустили білий екран, і тепер «чарівний ліхтар»[16] у задній частині шатра висвітлив на ньому напис: «Ласкава і вірна, або Була в моряка дівчина». Брязкітливе піаніно заграло вступні такти балади, і Маджіні почав співати, а поки він виводив медоточиві слова, на екрані з'являлися барвисті картинки, що демонстрували серцезворушні перипетії, які супроводжували розвиток справжнього кохання. Зустріч моряка й мірошникової доньки над річкою біля млина, розлука, самотній матрос у гамаку, випробування благородного мореплавця в морі й не менш слізні страждання його коханої вдома, безмовні жахіття кораблетрощі та непохитний героїзм порятунку по черзі спалахували перед прикипілими очима, аж поки остаточне, цілком заслужене возз'єднання закоханих, що міцно тримались за руки над тою самою річкою біля млина — повтор першої картинки — не подарувало всій публіці полегшення й задоволення.

Далі Маджіні на спеціальне прохання заспівав «Хуаніту», розповів про спокусливі принади леді, розпуснішої та пристраснішої, ніж скромна морякова пасія, більш дикої й небезпечної у своїй привабливості. Коли співак завершив, із задніх лав пролунали гучні й тривалі оплески, і пройшов певний час, перш ніж Маджіні стало достатньо добре чутно, щоб він міг оголосити свій останній номер — «Землю любові», улюблену пісню, як він повідомив публіці, Чіро Пінсуті[17]. На відміну від решти ця була проста, мелодійна й зворушлива, і хоч співак ніколи не бував південніше за межі гастрольного округу Макінеллі в Дамфрісі, співав він чисто і природно. Коли темним шатром поплинули ніжні хвилі пісні, Мері відчула, як прихилилась до Деніса в пориві трепетної ніжності й симпатії. Від щонайвищої піднесеності почуттів її очі наповнилися сльозами. Ніхто ніколи не ставився до неї так, як Деніс. Вона кохала його. Дивовижність цього вечора й чари музики здійняли Мері високо понад її обмеженим та одноманітним існуванням, і якби Деніс попросив, вона б охоче померла за ту богоподібну істоту, чий бік притулився до її боку в гірко-солодкому єднанні: солодкому, бо вона обожнювала його, а гіркому — бо мусила його покинути.

Пісня закінчилась. Здригнувшись, Мері усвідомила, що концерт добіг кінця, і, поєднані мовчанкою розуміння, вони з Денісом вийшли з намету на свіже нічне повітря. Уже стемніло, територію освітлювали лігроїнові лампи, натовп поменшав, але досі радісно нуртував, проте для цих двох людей, сповнених глибшого зачарування, ярмарок втратив свою принадність. Вони нерішуче роззирнулися.

— Ще чогось спробуємо? — протягнув Деніс. Мері похитала головою. Вечір був настільки дивовижний, що вона хотіла б, аби він ніколи не закінчувався; однак він добіг кінця, завершився, і найважчим завданням було попрощатися з Денісом. Мері потрібно було повернутися пішки назад, вирушити у стомливу путь із тієї землі любові, і зараз, на жаль, настав час розпочати похід.

— Ходімо тоді трохи прогуляємось, — почав умовляти Деніс. — Ще не дуже пізно, Мері. Ми далеко не підемо.

Вона не могла його залишити! На саму думку про те, що треба йти геть, у горлі скупчувався застережний смуток, і Мері безтямно подумала, що мусить побути з Денісом ще трохи. Вона хотіла, щоб сумна реакція не наставала одразу після цього радісного хвилювання й зачарування, хотіла, щоб Деніс завжди був поруч, аби заспокоювати і втішати її. Гострота теперішнього почуття до нього завдавала Мері болю, наче рана в боці, а його могутність видобула з її свідомості думку про дім, батька, всіляку стримувальну думку, що не дозволила б їй піти з Денісом.

— Ходімо, люба моя, — благав він. — Ще зовсім не пізно.

— Тоді недалеко, — пошепки погодилась дівчина.

Стежка, якою вони пішли, пролягала повз звивистий берег Левена: по один бік була збрижена ріка, по інший — луки зарошених пасовищ. Повний місяць, що світив, ніби відполірована тарілка з кованого срібла, висів високо в небі посеред сріблистого пилу зірок і ховався в таємничих глибинах темних вод унизу. Час від часу на цей білий ореол лягали смугами тоненькі ниточки імлистих хмар, а він був так високо вгорі і водночас так глибоко в ріці, наче примарні пальці, що закривають від очей надто нестерпне світіння. Поки Мері і Деніс ішли, безмовні в красі сріблистого сяйва, повітря, яке холодило росяною свіжістю ночі й солодко пахнуло буйними травами та дикою м'ятою, м'яко огортало і вкривало їх, немов пестощі.

Перед ними над стежкою грали в наздоганялки два великі сірі нічні метелики; вони химерно тріпотіли серед високих осок і очерету річкового берега, безшумно кружляли й розминалися, пурхали, але завжди летіли один за одним, весь час трималися разом. Їхні крильця сяяли в білому світлі, ніби великі летючі порошинки в промені місяця, і шурхіт їхнього польоту спадав на тишу, мов низхідне лопотіння листка, що опадає.

Річка також майже німувала, ніжно дзюркочучи й плюскочучи об береги, і ця неголосна журкотлива пісня потоку впліталася в нічну тишу.

Мері і Деніс уже трохи пройшли, і тепер про ярмарок нагадував тільки слабкий, приглушений місяцем відблиск у небі, а про грімку музику — кволий шепіт на вітрі, який поглинала тиша; однак вони не помічали ані музики, ані місяця, і хоч підсвідомо вбирали в себе красу довкола, усвідомлювали лише присутність одне одного. Розуміння, що це вперше вона з Денісом на самоті й відокремлена від світу, сповнювало Мері трепетним щастям, змушувало її серце битися з шаленою й радісною насолодою.

Деніса, досвідченого юнака з міста, також переповнювало дивне й нове почуття. Легкі потоки невимушених світських балачок, що робили його душею товариства, лестощі, що природно лилися з його вуст, зникли зовсім. Деніс мовчав, ніби плакальник на похороні[18], і був, як він собі казав, так само опечалений. Юнак відчував, що на кону його репутація, що він мусить щось сказати, хай навіть банальне. Та хоч він проклинав себе в душі, називаючи тугодумом, розтелепою, простачком, уявляв, як втрачає прихильність Мері через свою німотну дурість, у роті пересохло, а його метикувату голову так наповнювали емоції, що він не міг говорити.

Зовні скидалося на те, ніби вони обоє спокійно, мирно йшли, та всередині в кожного наростала хвиля стримуваних почуттів, а оскільки вони не розмовляли, те почуття дедалі дужчало.

Мері навсправжки заболіло в боці. Вони йшли настільки поруч, що відчуття близькості наповнило її невимовним прагненням, незмірним пожаданням, від якого знаходила полегшення хіба в міцному стиску на своїй руці, що з'єднував її пульсуюче тіло з тілом Деніса й заспокоював, наче божественний бальзам.

Нарешті вони зупинились — раптово, мимоволі, повернулись одне до одного. Мері підвела личко до Деніса. На маленькому овалі її обличчя з невловною напівпрозорістю відбилася блідість місяця. Деніс нахилився й поцілував Мері. Її вуста були м'які, теплі й сухі і віддавалися його вустам, ніби офіра. То був перший раз, коли Мері цілувала чоловіка, і хоч вона була зовсім невинна й цілковито необізнана, всередині пульсувало природне чуття, і вона міцно притиснулася до Деніса губами.