Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 10)

Деніса переповнило почуттями. В його спокійному досвіді залицяльника не було нічого подібного, і відчуваючи, що мовби отримав рідкісний прекрасний дар, сам не знаючи, що робить, він мимоволі впав біля Мері на коліна і, зімкнувши довкола неї руки, шанобливо притиснувся обличчям до її сукні. Для нього запах шорсткої зношеної саржі її спідниці був приємно солодким; він відчував, як ноги Мері, такі зворушливо тендітні й незрілі, легенько тремтіли під його руками. Стиснувши її долоню, Деніс притягнув Мері вниз до себе. Тепер він побачив маленьку западинку на її шиї і крихітну синю вену, що збігала від неї вниз. Коли Деніс зняв із Мері капор, на гладеньку блідість її чола впав кучерик, і спочатку він поцілував його, зніяковіло, соромливо, з незграбністю, за яку треба віддати йому належне, а тоді опустив свої губи на очі Мері й прикрив їх своїми поцілунками.

Тепер вони були в обіймах одне одного у прихистку очеретів та кущів рокитника на м'яких гнучких травах. Зв'язок тіл дарував чудове тепло, тому не було потреби розмовляти, і Деніс та Мері мовчки полишили світ, не бачачи й не зважаючи ні на що, крім одне одного. Голова Мері відкинулася Денісу на руку, і зуби між її розтуленими губами виблискували в місячному світлі, ніби маленькі білі зернята. Подих її нагадував свіже молоко. На вигині шиї Денісу знову впала в око маленька вена, що пробивала собі шлях під гладенькою шкірою, наче крихітний струмок через неторканий сніг, і він пестливо її погладив, ніжно рухаючи пучками пальців по лінії її прегарного низхідного маршруту. Якими тугими й округлими були її груди, кожна мов гладенький і довершений незірваний плід, який накривала його долоня, щоб пестити! Від натиску руки Деніса личко Мері вкрилось гарячим рум'янцем, і хоч її дихання пришвидшилось, вона його не спиняла. Мері відчула, як ці маленькі незаймані груди, думки про які ніколи досі не навідувалися в її свідомість, набубнявіли, наче їх наповнив якийсь виділений із крові іхор[19], вся її мізерна сила ринула в них, щоб мовби бризнути з її сосків назовні якомусь невидимому немовляті. Тоді розум її засліпило, і, лежачи із заплющеними очима в обіймах Деніса, Мері про все забула, нічого вже не тямила, перестала бути собою й стала належати йому. Душа її кинулась назустріч його душі швидше, ніж ластівка, і, з'єднавшись докупи, покинувши тіла на землі, вони злетіли в розріджене повітря. Вгорі вони неслися разом так легко, як ті двоє метеликів, і так безшумно, як ріка. Вони були поза всяким виміром, жодні земні пута не сковували екстазу їхнього польоту.

Вогні на території ярмарку один за одним згасли; крізь трави побіля них прорвалась стара жаба з великими сумними очима, що самоцвітно виблискували під місяцем, тоді беззвучно зникла; блиск ріки затулила тьмяно-біла, наче подих на дзеркалі, імла; а далі, коли над землею вималювався мереживний серпанок туману, западини лук наповнили тьмаві тіні, і земля стала ледь холоднішою, мовби її тепло остудило пронизане памороззю повітря. Спадаючи, туман стер усі звуки, і залягла цілковита тиша, аж доки через довгий час вгору за течією не плигнула форель, гучно плюснувшись у своїй заводі.

Почувши той звук, Мері повільно заворушилась, і коли усвідомлення довколишнього світу вже майже повернулося, вона тихо прошепотіла:

— Денісе, я кохаю тебе. Любий, милий Денісе! Але вже пізно, дуже пізно! Ми мусимо йти.

Вона важко підняла голову, повільно поворухнула сп'янілими кінцівками, а тоді в її свідомість, мов спалах, увірвалася згадка про батька, дім, її тутешнє становище.

— Ой, що я накоїла? Мій батько! Що з нами буде? — скрикнула вона. — Я здуріла, мені не можна тут бути.

Деніс піднявся на ноги.

— Нічого поганого з тобою не станеться, Мері, — промовив він, намагаючись її заспокоїти. — Я кохаю тебе! Я про тебе подбаю.

— Тоді відпусти мене, — відказала Мері, а по щоках їй потекли сльози. — Ох, я мушу повернутися до того, як він прибуде, або проведу всю ніч надворі. У мене не буде дому!

— Не плач, люба Мері, — благав Деніс, — мені боляче бачити, як ти плачеш. Ще не зовсім пізно, навіть одинадцятої нема! Крім того, за все відповідальний я, у всьому моя вина.

— Ні! Ні! — плакала Мері. — Це моя провина, Денісе. Я не мала приходити. Я не послухалась батька. І покарання отримаю я.

Деніс обвив рукою тремтячу фігурку Мері і, знову поглянувши їй у вічі, твердо сказав:

— Ти не будеш покарана, Мері! Поки ми не пішли, я хочу, щоб ти дещо зрозуміла. Я кохаю тебе. Я кохаю тебе понад усе. Я одружуся з тобою.

— Так, так, — схлипнула Мері. — Тільки дай мені піти додому. Я мушу. Батько вб'є мене! Якщо він сьогодні не затримається допізна, то зі мною станеться щось жахливе, з нами обома…

Вона пустилася бігти стежкою, ковзаючи і спотикаючись у своєму відчайдушному поспіху, а Деніс не відставав, намагаючись розрадити і втішити її, промовляючи слова щонайзворушливішої ніжності. Та хоч від його слів Мері перестала плакати, вона бігла далі і не озивалася, доки вони не дісталися краю міста. Тут дівчина раптом зупинилася.

— Далі не йди, Денісе, — задихано мовила вона. — Сюди достатньо! Ми можемо зустріти його — мого батька.

— Але на дорозі темно, — не погодився Деніс. — Я боюся тебе лишати.

— Ти мусиш піти, Денісе! Він може наткнутися на нас, поки ми будемо вдвох.

— А як же темрява?

— Я нічого не можу вдіяти. Буду бігти цілу дорогу.

— Ти щось собі заподієш, коли будеш так гнати додому, Мері, та й тут дуже темно, дорога виглядає зараз так пустинно.

— Залиш мене! Ти мусиш! — скрикнула Мері. — Я піду сама! Бувай!

Відчувши востаннє дотик Денісової долоні, Мері втекла від нього; її постать розчинилася в пітьмі, її не стало.

Вдивляючись у непроникну темінь, даремно намагаючись простежити за швидким летом Мері, розмірковуючи, чи погукати до неї, а чи бігти слідом, Деніс розгублено підняв руки, мовби благаючи кохану повернутись, тоді повільно опустив і після довгої бездіяльності насилу розвернувся й пригнічено рушив у дорогу до власного дому.

Тим часом Мері в панічному поспіху насилу тягла своє втомлене тіло дорогою, тією самою дорогою, яку так легко здолала раніше, проживши в часі й досвіді, як їй здавалося, ціле століття впродовж тих кількох проміжних годин. То було немислимо, що вона, Мері Броуді, в таку пізню годину сама посеред вулиці; Мері лякав звук її самотніх кроків, що голосно відлунював, немов повторюване звинувачення, яке мав почути батько, мав почути кожен, що волав про шаленство, беззаконність її теперішнього становища. Деніс хоче з нею одружитися! Він, певно, теж шаленець — в шаленому незнанні про її батька та її життєві обставини. Відлуння власних кроків глузувало з неї, шепочучи, що вона з'їхала з глузду, якщо накликала на себе таку напасть, і будь-яка думка про кохання до Деніса ставала болісним несусвітнім безглуздям.

Уже наближаючись до свого дому, Мері несподівано побачила попереду ще одну постать, і побоювання, що то може бути батько, сповнили її заціпенілого жаху. Хоч Броуді часто повертався з клубу по одинадцятій, іноді він приходив раніше, тому, підходячи ближче, мовчки наздоганяючи ту постать, Мері подумала, що то, мабуть, він. Проте зненацька вона видихнула з полегшенням, зрозумівши, що то її брат, і, відкинувши обережність, засапано підбігла до нього:

— Мете! Ох, Мете, зачекай! — і, спіткнувшись, Мері прихилилась до брата і вхопилась за його руку, мов потопельниця.

— Мері! — вигукнув він, нестямно підскочивши й ледве вірячи власним очам.

— Так! Це я, Мете, і слава Богу, це ти! Спочатку я подумала, що батько.

— Але… але чому ти на вулиці о такій пізній годині?! — скрикнув Мет з обуреним подивом. — Де ти була?

— Зараз про це не хвилюйся, Мете, — ковтнула повітря Мері. — Вернімся додому швидше за батька. Будь ласка, Мете, сонечко! Ні про що не питай!

— Але що ти робила? Де ти була? — повторив Метью. — Що подумає ненька?

— Ненька подумає, що я вклалася до сну або читаю у своїй кімнаті. Вона знає, що я так часто роблю, коли не лягаю і чекаю на тебе.

— Мері! Це жахлива витівка. Я навіть не знаю, що мені з цим робити. Яка ганьба зустріти тебе на вулиці о такій пізній годині.

Метью зробив кілька кроків, а тоді щось спало йому на думку, і він різко зупинився:

— Я б не хотів, аби про це знала міс Мойр. Це обурливо! Через таку поведінку сестри вона може ставитись до мене упереджено.

— Не кажи їй, Мете! Нікому не кажи! Просто зайдімо додому. Де твій ключ? — квапила Мері.

Щось ледь чутно бурмочучи, Метью підійшов до парадних сходів, і поки Мері видихала з полегшенням, бачачи, що двері не зачинені на засув, що означало, що батько ще не повернувся, він відчинив двері.

У будинку стояла тиша, ніхто на неї не чекав, ніхто не кидався звинуваченнями, і усвідомлюючи, що її відсутність, на диво, не помітили, в пориві вдячності Мері взяла брата за руку, і вони в темряві безшумно піднялися сходами.

Вже у своїй кімнаті Мері глибоко вдихнула, і коли без страху стала навпомацки рухатися у звичному просторі, сам дотик до знайомих предметів її заспокоїв. Дяка Богу, вона в безпеці! Ніхто не дізнається! Мері зірвала в темряві із себе одяг і заповзла в ліжко, і там холодні простирадла миттю погамували її теплу втому, а м'яка подушка приголубила зболену голову. Її гаряче, натомлене тіло цілковито, непереборно розслабилося, її тремтливі повіки заплющились, пальці розімкнулися, голова похилилася до плеча, і, після того як у голові майнула остання усвідомлена думка про Деніса, дихання Мері стало розміреним і спокійним. Вона заснула.