Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 12)

Будівельник зсунув капелюха за вуха, з нерозумінням почухав голову олівцем й почав відраджувати:

— Ви, мабуть, жартуєте, Броуді! То все було б добре, якби хата була вдесятеро більша, але ви хочете будинок на шість кімнат і кухню. То глупство. Зробите із себе в місті посміховисько.

— Я про то потурбуюся! — похмуро вигукнув Броуді. — Поможи Боже чоловіку, котрий буде сміятиси з Джеймса Броуді йому в лице!

— Та ну, ну, Броуді, — примирливо мовив Юрі, — дайте я поставлю вам солідну, порядну невелику віллу, а не отой-о мацьонький бутафорський замок, про який ви тут торочите.

В очах Броуді з'явився дивний вираз, немовби там спалахнув темний вогонь, і він викрикнув:

— Чорт вас забирай, Юрі! Пильнуйте за язиком, коли зі мною говорите. Не потрібна мені ніяка чепурна коробка. Хочу такий будинок, як мені належить, — тоді Броуді вмить себе опанував і звичайним тихим голосом додав: — Як не подобається, то не робіть. Я даю вам можливість, але як ви не хочете її брати, то в Левенфорді є інші будівельники.

Юрі витріщився на нього й присвиснув.

— То от яка тепер розмова. Добре! Добре! Раз ви так вперлися, зроблю для вас план і кошторис. Впертий чоловік доб'ється свого. Але пам'ятайте: я вас попередив. Не приходьте і не просіть знести будинок, коли я його поставлю.

— Ні! Ні, Юрі, — Броуді глузливо посміхнувся. — Я прийду до вас, тільки як не дасте мені то, що я прошу, і тоді розмова буде неприємна. Беріться тепер до праці та не базікайте так багато.

Плани будівлі було підготовано, Броуді їх затвердив, і почалося будівництво. З дня на день він бачив, як будинок збільшується: приходив холодними вечорами під будівлю, що повільно розросталася, спостерігав за точним дотриманням свого задуму, гордовито потішався гладким білим каменем, випробовував між пальцями будівельний розчин, погладжував блискучі свинцеві труби, зважував і схвально перебирав пальцями важкі квадратні шиферні плити. Усе було з найкращих матеріалів, і хоч це завдало чималої шкоди його гаманцю, практично спустошило його, — адже Броуді завжди щедро витрачав гроші на себе, якби на щось колись і заощаджував, то лише на це, — він пишався, що зробив це, пишався, що зміг виїхати з орендованого будинку на Левенґроу-плейс, пишався тим, що володів найпотаємнішим бажанням свого серця. Окрім того, він мав рацію. Ніхто відкрито не сміявся. Одного вечора, невдовзі після того як будинок закінчили, на Ринковій площі від гурту випивох, який там вештався, відлучився один волоцюга і заговорив із Броуді:

— Добрий вечір, містере Броуді, — гикнув він, глянувши на своїх товаришів задля схвалення, а тоді знову на Броуді. — Як там теперечки замок?

Броуді спокійно подивився на волоцюгу.

— Ліпше, ніж ти, — відповів він і з приголомшливою люттю ушмалив кулаком розбишаці в обличчя, а тоді вийняв із кишені чисту лляну хустинку, повтирав кров із кісточок на руках і, кинувши її презирливо на землю поряд із переможеним, мовчки пішов геть.

Безперечно, за ці останні п'ять років статус Броуді в місті відчутно змінився, а з часу зведення будинку до нього почали ставитися як до людини більш значної, з відстороненістю і побоюванням; його вага в суспільстві зросла за рахунок винятковості, і поступово Броуді став помітнішою фігурою з багатьма знайомими і без жодних друзів.

Зараз він востаннє поглянув на свою власність, розправив плечі й рушив дорогою. Не встиг багато пройти, як на мить угледів, що хтось визирає з-за штор вітальні в одному з дуплексів далі по вулиці, і став подумки підсміхатися, побачивши, що то був коротун Петтіґру, бакалійник, який нещодавно переселився в цей елітний район і спочатку запрагнув утвердити своє становище тим, що запобігливо пішов до міста пішки разом із Броуді. Першого дня здоровань стерпів це свавілля, але коли наступного ранку побачив, що куций незначущий бакалійник знову на нього чекає, різко зупинився. «Петтіґру, — спокійно сказав тоді Броуді, — боюся, нині зранку я маю курячу сліпоту. Ви мені нині якийсь малий і миршавий, а завтра я, може, й зовсім не буду вас бачити. Крім того, я ходжу борзо. Ідіть своїм поступом, чоловіче, і не рвіть свої криві куці ноги, аби триматися зі мною нарівні. Доброго вам ранку». Зараз, проходячи повз той будинок, він глузливо посміхався, думаючи про те, що звідтоді схвильований Петтіґру уникав його, як чуми, і взяв за звичку пильнувати, доки той цілком зникне з виду, перш ніж насмілювався вийти на вулицю.

Незабаром Броуді минув спокійніший житловий район і ввійшов до міста, а там на південному кінці Черч-стріт, проходячи повз, до нього привітався, несучи свою сумку з інструментами, якийсь ремісник. Броуді розправив груди на цей вияв пошани, який отримували лише найважливіші особи в місті. «Доброго вам ранку!» — вигукнув він люб'язно, ще більше випинаючи груди вперед у сповненій гордощами привітності, із тростиною на плечі замаршував за ріг на Гай-стріт і гупотів угору по схилу, ніби солдат, поки не сягнув вершини цієї головної магістралі. Там він зупинився навпроти непримітної крамниці. То був старий скромний магазинчик з вузьким непоказним фасадом, який вирізняло лише одне-єдине маленьке віконце, в якому не стояло ніяких товарів і яке натомість скромно прикривала зсередини дротяна ширма з дрібненькими дірочками, яка, хоч і затуляла вікно, а проте видавала секрет крамниці: на напнутій сірій філіграні виднілися вицвілі позолочені літери того одного слова — «Капелюшник». Отже, це, очевидно, була крамниця з капелюхами, однак, хоч вона й мала найвище розміщення в місті, і її призначення, і її саму неначе було прибрано з-перед людських очей: крамниця злегка відступала від загального фасаду вулиці, отож прилеглі будівлі випиналися й височіли над нею, немовби попри незмінну надійність своєї позиції вона прагнула залишитись якомога непомітнішою й ненав'язливішою і вберегти все, що всередині, намагалась заховати все й саму себе від безсоромних, допитливих очей. Вивіска над дверима також вицвіла від старості й негоди, фарба дрібно розтріскалась на сонці й гладко витерлась від дощу; але на ній досі можна було розрізнити тонкі скошені літери імені — Джеймс Броуді. Це була його крамниця. Щоранку коли Броуді роздивлявся табличку, його незмінно потішало те, що він володіє цією крамницею; двадцять років він подумки ставився до своєї справи з поблажливою зневагою. Звичайно, то був його єдиний прожиток, прозаїчне пояснення його сповненого величі, вражаючого життя; цей надійний, стабільний бізнес був джерелом його вишуканого одягу і грошей, якими він так легковажно дзвенів у кишенях; а проте Броуді ставився до капелюшної справи як людина, що поблажливо і воднораз презирливо оцінює якусь незначну й неподобну ваду у своїй натурі. Він, Броуді, — капелюшник! Він цього не соромився, а пишався сміховинною невідповідністю, насолоджувався контрастом між собою і професією, яку обрав, який, на його переконання, усі безперестанку помічатимуть. Броуді обернувся і оглянув вулицю зі своєї височини, ніби монарх, що відкрито виходить перед очі публіки. Він лише капелюшник! Повна абсурдність цього становища ніколи не виходила Броуді з голови, незмінно його приваблювала, і зараз його сколихнула внутрішня веселість, коли він зайшов у крамницю, щоб почати ще один робочий день.

Всередині крамниця була темна, занехаяна й мало не брудна; її тьмяну внутрішність ділив навпіл довгий прилавок, що йшов через усю кімнату, слугуючи межею між загальною й закритою частинами установи і на чиїй потертій, щербатій поверхні на одному кінці стояла вервечка різнорозмірних потьмянілих латунних підставок, на кожній із яких висіли капелюхи чи кашкети різних стилів і кольорів. На іншому дальньому кінці прилавок примикав до стіни планкою, яку можна було підняти, а відтак отримати доступ до короткого ряду сходинок, що вели до дверей з віконцем із матового скла, на якому було вирізьблено слово «кабінет». Вглиб крамниці повз і попід це підвищене відділення стояла невелика шафа у формі літери «г», початкові розміри якої було урізано у зв'язку з тим, що недавно додався «Кабінет», і яка з певними труднощами вміщала у власному обмеженому просторі прасувальну дошку і чавунну грубку, яка своїм безперервним потоком жару остаточно обезводнювала й так пересушене зіпсоване повітря. В самій крамниці стіни були вкриті вибляклими багряними шпалерами, на яких висіло кілька давніх гравюр; хоч на виставці капелюхів було мало, та й на тих не висіло жодних цінників, за прилавком було кілька широких шухляд з червоного дерева для кашкетів і довга смуга полиць, на яких від підлоги до стелі стояли стоси картонних коробок.

За прилавком і поперед цим багатим, але захованим асортиментом стояв молодик, чий зовнішній вигляд навівав думку, що його численні чесноти теж, мабуть, приховані від людського ока. Він був худорлявим, мав хворобливо-бліде обличчя, що виражало кволі протести проти браку сонячного світла в крамниці й було злегка покльоване благородними шрамами, здобутими в безперестанній боротьбі з фурункулами, розладом, до якого він, на лихо, мав схильність, який його віддана мати списувала на анемічність і з метою укріплення організму проти якого постійно давала йому «Іонізувальний засіб Пеппера із хініном та залізом».