Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 14)

Сер Джон Латта здивовано дивився на нього з-над свого тонко точеного носа.

— Ви, Броуді, знаєте, оригінал! За це ми вас, певно, й шануємо, — сказав він. — Тіло Геракла і розум… ну… — сер Джон усміхнувся. — Підберімо, мабуть, м'якше висловлювання. Знаєте цю заяложену фразу — «odi profanum vulgus et arceo»[22]?

— Саме так! Саме так! — згідливо відповів Броуді. — Ви вмієте точно дібрати слова, сер Джоне. Щось таке було в «Геральді» нині зранку. Тут я вас підтримую!

Він не мав ні найменшого уявлення, про що каже його співрозмовник.

— Але ви не дайте собі втратити контроль, Броуді, — сказав сер Джон, застережно похитавши головою. — В дечому менше означає кращий результат. Не варто вам починати грубіянити всьому місту. І не треба нам від вас забагато баронського кав'яру. Сподіваюся, ви мене зрозуміли. Що ж, — додав сер Джон, різко змінивши тему й манеру висловлюватись, додавши останній офіціозу, більшої відстороненості, — не марнуватиму час, бо я направду поспішаю, маю зустріч, але мені потрібна панама, добротна панама, як ви розумієте. Я так не відчував сонце звідтоді, як був у Барбадосі. Привезіть кілька панам із Глазго, якщо потрібно. У вас є мій розмір.

— Асортимент на вибір буде в Левенфорд-гаус вже нині по обіді, — самовдоволено відповів Броуді. — Я не залишу то на своїх працівників, подбаю про все сам.

— Чудово! І ще дещо, Броуді, — повів далі сер Джон, затримавшись на підході до дверей. — Я мало не забув: агенти писали мені з Калькутти, що готові прийняти вашого хлопця. Нехай рушає на «Іраваді» чотирнадцятого червня. Це, щоб ви знали, пакетбот, збудований «Денні»[23], тисяча дев'ятсот тонн. Прекрасний корабель! Наші люди подбають, аби він мав там місце.

— Це надзвичайно люб'язно з вашого боку, сер Джоне, — проворкотів Броуді. — Я глибоко вдячний. Надзвичайно ціную, яких зусиль ви доклали в тій справі.

— Дрібниці! Дрібниці! — неуважно відповів сер Джон. — У нас багато молодих хлопців на цьому краю, але потрібно, щоб вони були в наших доках там — правильні люди, так би мовити! Клімат — то насправді невелика проблема, а от зі способом життя треба буде обережно. Для молодих хлопців це часом як обухом по голові. Я поговорю з ним, якщо знайду час. Сподіваюся, він добре впорається — заради вас. До речі, як там ваша дивовижна красуня донька?

— Цілком непогано.

— А маленька розумниця?

— Прекрасно, сер Джоне.

— А місіс Броуді?

— Досить добре, дякую.

— Чудово! Ну, тоді я буду їхати! Не забудьте про мою шапку.

Сер Джон, елегантна, висока і струнка, аристократична постать, виліз на двоколку, взяв у конюха віжки й рушив, помчав по Гай-стріт, аж замиготіли гладенькі лискучі боки низькорослого коня, а круговерть спиць, мерехтливий метал, блискуча ліврейна кокарда й насичений глянець полакованого корпусу яскраво заряхтіли.

Потираючи руки, Броуді з широко розплющеними від стримуваної радості очима повернувся від дверей і з незвичним запалом крикнув до Перрі, який весь цей час залишався похилою невиразною тінню десь позаду:

— Ти чув, як ми розмовляли? Ото-то бесіда! В тебе, певно, аж вуха твої довгі на голові повідстовбурчувалися. Але ти, певно, й половини не розкумекав. Ти не розумієш латини. Ну, але ти чув, що сер Джон мені казав про посаду для мого сина і як випитував про мою сім'ю. Відповідай, ти, дурню нещасний! — вигукнув Броуді. — Ти чув, що сер Джон Латта казав Джеймсові Броуді?

— Так, сер, — затинаючись, промовив Перрі, — я чув!

— Ти бачив, як він зі мною поводився? — прошепотів Броуді.

— Звичайно, бачив, містере Броуді! — відповів помічник з поновленою впевненістю, відчуваючи, що його не звинувачуватимуть у підслуховуванні. — Я не хотів… підслуховувати чи шпигувати, але я таки спостерігав за вами двома, сер, і я з вами погоджуюся. Сер Джон — чудова людина. Він надзвичайно добре поставився до моєї матері, коли мій батько раптово помер. Ой, так, дійсно, містере Броуді, сер Джон кожному скаже і вчинить щось добре.

Броуді обдав Перрі зневажливим поглядом.

— Пхе! — вигукнув він презирливо. — Що ти там патякаєш, безмозке ти створіння! Ти не знаєш, що я маю на увазі, нещасний ти черв'яку! Ти не розумієш.

Знехтувавши розчавленим виглядом свого помічника як чимось не гідним уваги, Броуді знову бундючно, владно піднявся в кабінет і сів у своє велике крісло, а тоді, піднявши перед своїми невидющими очима зібрані докупи аркуші ранкової газети, тихо пробурмотів сам до себе, ніби пустотливо, але водночас серйозно носився із заплутаною, дорогою серцю таємницею:

— Вони не розуміють. Вони не розуміють!

Цілу хвилину він бездумно дивився поперед себе, а його очі в глибині тьмяно горіли; тоді, зненацька струснувши головою і зробивши могутнє вольове зусилля, Броуді, здавалося, щось навіжено від себе відштовхнув, неначе боявся, що воно його здолає; струснувши тілом, як велетенський пес, він зосередився, помітив перед собою газету і, знову прибравши незворушного, спокійного вигляду, ще раз почав читати.

Розділ четвертий

— Мері, постав чайник на вогонь. Ми вернемося якраз впору, аби я дала Метові чаю, перед тим як він піде на зустріч до Аґнес, — сказала місіс Броуді, натягаючи чорні лайкові рукавички зі стиснутими губами й виглядом добропристойності і додаючи: — Пам'ятай, він має кипіти, ми будемо недовго.

Місіс Броуді була одягнена для одного зі своїх рідкісних виходів у місто, навдивовижу не схожа на себе в чорному струмливому широкому пальтечку і схожому на шолом капелюшку з пір'ям, а побіля неї стояв Метью, скутий і соромливий у новенькому костюмі, настільки новому, що коли юнак не рухався, його штанини стояли струнко, а краї їх були такі гострі, ніби паралельні мечі на караулі. То було незвичне видовище для другої половини дня в середині тижня, але нагода була досить пам'ятна, щоб виправдати найнезвичайнішу подію, — переддень від'їзду Метью в Калькутту. Два дні тому він востаннє поклав на стіл свою ручку і взяв у руки капелюха в офісі верфі і звідтоді жив у стані безкінечного руху і дивної нереальності: життя проходило перед ним, наче заплутаний сон, в якому в моменти самоусвідомлення Метью виявляв, що перебуває в ситуаціях незвичних і тривожних водночас. Його дорожня скриня стояла спакована, одяг було захищено камфорними кульками, яких було настільки багато, що весь будинок пахнув, як левенфордська дільнична лікарня, і які, щоразу як Метью заходив у дім, вітали його остогидним нагадуванням про від'їзд. У дорожній скрині лежало все, що затятий мандрівник тільки міг побажати: від найкращого доступного тропічного шолома, якого дав йому батько, і Біблії в сап'яновій обкладинці від матері до інноваційної фляги з автоматичним відкриванням від Мері і маленького кишенькового компаса, який купила Нессі на заощаджені суботні кишенькові.

Зараз, коли від'їзд був уже близько, останні кілька днів Метью переслідувало дуже виразне відчуття неспокою поблизу пупця, і хоча, якби на те його воля, юнак охоче й самовіддано позбувся б трепету такого тривожного почуття, як у схвильованого рекрута перед боєм, відступу перешкоджав тиск обставин. Леви, які постали в його уяві і якийсь тиждень тому, переконливо описані, зіскочили з його язика, привертаючи зачаровану увагу Мері і неньки, тепер з риком повернулися, щоб терзати його у снах. Запевнення, що з новою силою посипалися від людей, пов'язаних із верф'ю, запевнення в тому, що Калькутта — щонайменше більша за Левенфорд громада, Метью не заспокоювали, і він щоночі перед сном розпрацьовував звичку шукати змій, що могли віроломно сховатись під подушкою.

Щодо місіс Броуді, то емоційний вплив цієї події надав їй потужного поштовху, ніби вона нарешті відчула здатність визначити, що перебуває в ситуації, гідній головної героїні котрогось із її улюблених романів. Наче римська матрона, що зі спартанською стійкістю віддає сина на служіння державі чи, радше сказати, мати-християнка, що відсилає другого Лівінґстона[24] з місією, яка принесе надію і славу, вона облишила свій покірний відчай, благородно тримаючись, пакувала, перепаковувала, вигадувала, виручала, втішала, заохочувала і спонукала, пересипаючи мову цитатами з Біблії й молитвами.

Зміна в неньці не пройшла повз увагу Броуді, який дав уїдливе роз'яснення цієї швидкоплинної фази.

— Але ж цирки ти із себе показуєш, жінко, — глузував він із місіс Броуді, — щось корчиш тут, викаблучуєшся, бігаєш весь час довкола свого бовдуриська зі своїм чаєм і дурнуватими лагоминами. Як на тебе подивитися, то ти мало не королева Вікторія. Генерала відправляєш на вóйну, що ти роздулася, як той свинячий міхур? Я добре знаю, чим то скінчиться. Як тільки він поїде, ти здуєшся, і на наші плечі ляже такий безживний і порожній лантух, як ніколи. Пхе! Заради Бога, наберися трохи розуму у свою дурну голову.

Місіс Броуді відчула всю холодність, нечулість, навіть безжальність свого чоловіка, коли кволо заперечила:

— Але, батьку, ми мусимо помогти хлопцю стати на ноги. Перед ним велике майбуття, — і хоч надалі місіс Броуді не показувала перед чоловіком так відкрито своїх старань, вона з відчуттям ображеної усвідомленої правоти подвоїла ці палкі зусилля заради свого молодого і, можливо, видатного першопрохідця.

А зараз, надавши своїм рукавичкам гладенької, хоч і вузлуватої довершеності, місіс Броуді запитала: «Ти готовий, сонечко?» з такою силуваною веселістю в голосі, що в Метью аж похолола кров.