Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 15)

— Ми йдемо, Мері, до аптеки, — далі невимушено повела місіс Броуді. — Днями преподобний містер Скотт розповів Аґнес, що найліпші ліки від малярії — хінін. Хороший засіб, сказав він, тому ми йдемо замовити кілька порошків.

Метью нічого не сказав, та в його уяві промайнуло видиво, як він, виснажений гарячкою, лежить у повному крокодилів болоті, і сумно поміркувавши, що кілька слабеньких порошків — це, мабуть, нікчемний захист від такого зла, він подумки відкинув пораду високоповажного джентльмена. «Та що він взагалі про це знає? Він там ніколи не був. Дуже легко йому це все говорити», — подумав він обурено, а місіс Броуді тим часом взяла його, неохочу жертву, під руку і повела з кімнати.

Коли вони пішли, Мері наповнила чайник і поставила розігріватись на камінну полицю. Вона виглядала знеохочено й зажурено, думаючи, без сумніву, про те, що має втратити брата, і вже тиждень ходила у стані тяжкої скрухи, яку цілком обґрунтовано можна було пояснити сестринською турботою. Цікаво, однак, що минув лише тиждень відтоді, як Мері була з Денісом на ярмарку, і хоч вона тужила за ним, з того часу вони не бачилися. Це було неможливо, оскільки Деніс здійснював робочі поїздки на півночі, про що дівчина дізналася з листа із Перту, який, на своє превелике здивування, отримала від нього. Для Мері у всякий час одержання листа (який неодмінно в певних рідкісних випадках уважно прочитувала вся сім'я) ставало подією, але, на щастя, того ранку вона спустилася перша, тому ніхто не побачив ані його, ані тої несподіваної тремкої радості на обличчі Мері, а отже вона уникнула виявлення, допиту і безсумнівного викриття.

Яке то було щастя — отримати звістку від Деніса! Мері з внутрішнім трепетом усвідомила, що він, певно, тримав цей папірець у своїх руках, руках, які так пестливо до неї торкалися, прикладав до конверта вуста, що так міцно притискались до її губ, і, читаючи листа за зачиненими дверима своєї кімнати, вона навіть отак на самоті шарілася від написаних Денісом палких, любих серцю слів. Для Мері стало очевидно, що Деніс хоче з нею побратися, і, не враховуючи перешкод, що могли б їм завадити, явно вважає за замовчуванням, що вона дала йому свою згоду.

Зараз, сидячи наодинці на кухні, Мері витягнула листа з ліфа й уже всоте його перечитала. Так! Деніс пристрасно писав, що тужить за нею, що не може без неї існувати, що життя для нього зараз — нескінченне очікування зустрічі, можливості бути поряд, бути разом назавжди. Мері зітхнула — жагуче, але сумно. Вона також тужила за Денісом. Лише десять днів з того вечора на березі над річкою, і кожен сповнений більшого жалю, більших страждань, ніж попередній!

У перший із семи Мері почувалась погано фізично, адже усвідомлення власної сміливості, непокірності батькові, нехтування всіма правилами, на яких її виховували, приголомшило дівчину одним потужним ударом; але з плином часу, коли другий день перейшов у третій, а вона й досі не бачилася з Денісом, відчуття власної свавільності витіснило почуття втрати, і Мері забула про свою жахливу поведінку, сповнившись надривного відчуття нагальної потреби в Денісі. На четвертий день, коли Мері у своєму сумному збентеженні так безупинно намагалася проникнути в незнані й неусвідомлені глибини пережитого, що воно почало здаватися їй дивною болісною нереальністю, надійшов Денісів лист, умить здійнявши її на вершину нестямної втіхи. Він врешті все-таки її кохає, і все інше потонуло в радості від цього приголомшливого факту; проте в наступні дні Мері поступово опустилася на землю, і зараз вона сиділа з усвідомленням, що марно сподіватися коли-небудь дістати згоду побачити Деніса, запитувала себе, як їй жити без нього, роздумуючи, як їй бути.

Поки вона міркувала, легковажно тримаючи листа в руці, в кімнату непомітно зайшла стара бабця Броуді.

— Що ти там читаєш? — зненацька запитала вона, вп'явшись у Мері очима.

— Нічого, бабцю, нічогісінько, — спохопившись, випалила Мері, запихаючи зім'ятий папір до кишені.

— То було щось дуже подібне на лист, і ти щось дуже борзо його спрятала. Ти теперка весь час чогось нудиш світом і в хмарах витаєш. Шкода, не маю своїх окулярів. Я би хутко все розізнала.

Стара замовкнула, злорадно відмітивши результат свого спостереження в табличках власної пам'яті.

— Скажи мені, — знову озвалась вона, — а де твій дурний брат?

— Пішов з ненькою по хінін в аптеку.

— Тьху! Йому хватки бракує, а не хініну. Хініну би тре' було ціле цебро, аби такого скріпити. Окрім того, проціджена касторова олія і крапля добрячого алькоголю будуть йому там корисніші. В мене нема часу на всі ці розмови. В хаті геть закапарено з тими всіма дурницями. Скажи мені, вечеря нині скоро буде? — бабця з надією клацнула зубами, мов гарпія, винюхуючи, чи близько пожива.

— Я не знаю, бабцю, — відповіла Мері. Зазвичай їй було байдуже до нескромного потягу старої до їжі, але сьогодні через цю стривожену розгубленість дівчину занудило; нічого більше не кажучи, Мері підвелася і, відчуваючи, що мусить побути наодинці і в менш гнітючій обстановці, вийшла на задній двір у садок. Крокуючи вперед-назад маленьким зеленим лужком, дівчина відчувала дивну жорстокість у тому, що життя й далі безтурботно розгортається довкола, хай яка вона сумна і збентежена, що бабця Броуді все ще жадібно хоче чаю, а підготовка Метового від'їзду байдуже йде своїм ходом. Потік думок плинув швидко, як ніколи, а Мері, яка не могла встояти на місці, тим часом, здавалося, неясно відчувала, що обставини її життя налагодилися спіймати її в пастку. Через заднє вікно вона бачила, як Метью з матір'ю повернулися, бачила, як ненька метушиться, щоб накрити на стіл, побачила, як Метью сів і почав їсти. Що їм було до того, що її мозок розгублено клекотів позад гарячого чола, що їй потрібне було хоч слово співчутливої поради, але вона не знала, де його шукати? Безплідна одноманітність садка на задньому дворі, сміховинний вигляд обрисів заднього фасаду її дому розлютили Мері, і вона нестерпно жагуче запрагнула народитися в сім'ї, що не була б така ізольована, така непомірно вимоглива, така нелюдяна, або не народжуватися взагалі. Мері уявила собі постать батька, який, мов грізний велет, запанував над долею Броуді й деспотично скеровував її життя невсипущим, невтомним оком. Це за його наказом Мері у дванадцять років забрали зі школи, яку вона любила, щоб допомагати з виконанням домашніх обов'язків; це він висмикував з корінням паростки її дружби з іншими дівчатами, бо ця її не гідна, та живе в убогій хаті, а батько цієї його розлютив; його наказ забороняв Мері відвідувати чудові зимові концерти в Палаці робітників[25] на тій підставі, що для неї принизливо туди ходити; а зараз батько руйнував єдине щастя, яке в цілому житті для неї залишилося.

У дівчині завирував вихор непокори; відчуваючи несправедливість такого жорстокого стримування, тотального обмеження її свободи, Мері зухвало втупилась у безвольні гілочки смородини, що несміливо пробивалися з твердої землі попід садовою огорожею. На жаль, збентежити їх було легше, ніж Броуді, так наче вони, зазнавши згубного впливу жорстокості свого середовища, втратили відвагу тримати свої тендітні вусики прямо.

Мері, яка щойно насмілилась показати свою задерикуватість, налякав доторк до плеча. Однак то був лише Метью, який прийшов коротко поговорити, перш ніж піти на зустріч із міс Мойр.

— Сьогодні я швидко буду вдома, Мері, — сказав він, — тому не переймайся тим, щоб… ти знаєш… щоб на мене чекати. І тепер, — додав він квапливо, — коли я їду за кордон, я знаю, ти нікому про це не скажеш… я не хотів би, щоб хтось колись про це дізнався… і дуже дякую тобі за те, що ти для мене робила.

Ця неочікувана братова вдячність, хоч вона і брала початок у передчасній хвилі ностальгії та плекалася застережливим інстинктом збереження пам'яті про себе на час відсутності, Мері зворушила.

— Мені було зовсім неважко робити це для тебе, — відповіла вона. — Це була величезна приємність, Мете. Там ти вже зовсім цим не перейматимешся.

— Гадаю, там будуть інші турботи.

Мері ніколи не бачила брата таким пригніченим, як і не настільки самовдоволеним, і її пройняло теплом прихильності, коли вона мовила:

— Тобі вже час іти до Аґнес. Я проведу тебе до воріт.

Узявши Метью під руку, коли вони обходили довкола будинку, Мері відчула, що тепер поруч із нею йшов не той модник світський лев, яким був її брат два тижні тому, а невпевнений полохливий юнак.

— Тобі треба трохи повеселішати, Мете, — лагідно зауважила вона.

— Зараз, коли до цього дійшло, я не хочу їхати, — раптом несміливо промовив він.

— Ти маєш радіти, що їдеш, — відповіла Мері. — Я знаю, що я радо поїхала б. Цей будинок для мене — ніби пастка. Я відчуваю, що ніколи звідси не вирвусь, так ніби я могла б захотіти, а вибратись — ні, — вона на хвилину замовкнула, тоді додала: — Але це значить, що ти залишаєш Аґнес! Це неодмінно все змінює. Ось що завдає тобі смутку й жалю.

— Звичайно, — погодився Метью. Ця думка ніколи не приходила йому саме в такій формі, але коли Метью прокрутив її в голові, вона явно його втішила і виявилась глибоко заспокійливою для його хиткої самооцінки.

— Що батько думає про тебе й Аґнес? — несподівано спитала Мері.