Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 17)

Оскільки в дивані явно не було пружин, Мет почав почуватися незручно під тією значною вагою, яку підтримував. Його юнацька закоханість у міс Мойр, що розвинулася під впливом підступної лестивості її упадань, була не настільки сильна, щоб витримати натиск цих могутніх пристрасних обіймів.

— Дозволиш мені покурити? — тактовно запитав Метью. Аґнес підвела на нього погляд; її очі-озерця під чорною, як смола, кучмою волосся наповнилися слізьми.

— В останній вечір? — докірливо запитала вона.

— Я подумав, це допоможе зібратися з думками, — пробурмотів Метью. — Останні кілька днів були для мене дуже важкі, все те пакування для чоловіка — страшенний тягар.

Аґнес зітхнула й неохоче відхилилася від нього, промовивши:

— Тоді добре, любий! Я ні в чому не можу тобі відмовити. Покури трохи, якщо відчуваєш, що це піде тобі на користь. Але в Індії курінням занадто не захоплюйся, Мете. Пам'ятай, що в тебе не дуже здорові легені.

Тоді Аґнес ласкаво додала:

— Дозволь, я тобі запалю, оскільки це останній раз.

Дівчина соромливо запалила злегка зігнуту сигару, яку Метью дістав із кишені свого жилета, і стала боязко дивитися, як він по-чоловічому маломовно видмухує густі хмари. Тепер вона могла любити й милуватися ним лише на відстані, але все ще пестила ланцюжок його годинника на відстані витягнутої руки.

— Ти сумуватимеш за своєю маленькою Аґнес, правда, Мете? — запитала Аґнес емоційно, але трохи закашлялась, вдихнувши отруйний запах його сигари.

— Просто жахливо, — відповів Метью урочисто. Йому направду таке подобалося: він героїчно курить, вона біля його ніг, сповнена ніжного жіночого захоплення. — Це буде… нестерпно, — Метью хотів би зухвало сказати «пекло», але з поваги до Аґнес використав менш притаманне чоловікам слово і похитав головою, наче сумнівався у своїй здатності витримати такий тягар.

— Ми маємо страждати одне заради одного, — мовила Аґнес, зітхнувши. — Гадаю, там це допоможе тобі виконувати велику й добру роботу, Мете. Писатимеш і розповідатимеш мені про всі свої справи.

— Я писатиму тобі і неньці з кожним відправленням пошти, — пообіцяв Метью.

— Я, звісно ж, підтримуватиму тісний зв'язок із ненькою, — відповіла Аґнес, неначе вже була невісткою.

Метью уявив, як до неба спільно полинуть молитви двох вірних жінок, що палко його люблять, коли він постане перед своїм суворим обов'язком за кордоном, але сигара попри намагання відтягнути момент стала обпікати йому губи, і врешті Метью засмучено її викинув. Аґнес одразу притулила голову йому до грудей.

— Поцілуй мене ще раз, любий! — мовила вона. Тоді, помовчавши, зашепотіла спокусливими натяками: — Ти повернешся до мене великим, сильним, шаленим чоловіком, правда, Мете? Мені подобається, коли ти міцно стискаєш мене в обіймах, так міцно, як тільки схочеш.

Обвивши обм'яклу руку довкола дівочого плеча, Метью відчув, що якось забагато вимагається від людини, якій уранці доведеться постати перед небезпекою важкої подорожі в незвідане.

— Мені насправді соромно отак показувати свої почуття, — сором'язливо повела далі Аґнес, — але в тому ж нема ніякої шкоди, правда, Мете? Ми одружимось, як тільки ти повернешся. Моє серце направду розривається від думки, що ми не змогли повінчатися до того, як ти поїдеш. Я б охоче вирушила туди з тобою!

— Але, Аґнес, — заперечив Метью, — ця країна взагалі не для білих жінок.

— Туди багато хто їде, Мете, багато хто! Офіцерські дружини і ще чимало різних жінок! Я б поїхала з тобою знову, якби треба було знову після завершення цього терміну, — твердо сказала Аґнес. — Єдине, що стає нам на заваді, любий, — те, що тобі треба пробити собі шлях.

Метью мовчав, наляканий рішучістю у словах Аґнес; він ніколи не уявляв, що був так близько до вівтаря, ані не підозрював, яку владу дівчина має над ним, а ще подумав, що обійми затягуються на невизначений час. Врешті він сказав:

— На жаль, я вже мушу йти, Еґґі.

— Але ще надто рано, Мете, — вередливо заявила Аґнес. — Зазвичай ти ніколи не йдеш раніше десятої.

— Я знаю, Аґнес, але завтра в мене попереду важливий день, — зверхньо відповів Метью. — До полудня маю сісти на пакетбот.

— Ця розлука мене вб'є, — драматично промовила Аґнес, неохоче його відпускаючи.

Коли Метью підвівся, розправляючи краватку, струшуючи вниз штани й оглядаючи шкоду, завдану запрасованим складкам, він відчув, що воно було того варте: приємно знати, що жінки воліють за нього вмирати.

— Тоді до побачення, Аґнес! — шанобливо вигукнув Метью, широко розставивши ноги й викинувши до неї обидві долоні. — Ми зустрінемося знову.

Аґнес ще раз кинулася в простягнуті Метові руки і зарилася обличчям йому в груди, а тим часом їх обох могутньо сколихнули її ридання.

— Я відчуваю, що мені взагалі не слід тебе відпускати, — голосила Аґнес, схлипуючи, коли Метью від неї відсторонився, — мені не слід тебе так покидати. Ти їдеш занадто далеко. Але я за тебе молитимусь, Мете! Най Господь береже тебе для мене, — плакала вона, проводжаючи його по сходах.

Знову опинившись на вулиці, Метью відчув, що журба Аґнес його втішила, піднесла дух, зміцнила, немовби спустошення, яке він накликав на її непорочне серце, облагородило його, додало кілька дюймів зросту. Але коли Метью вкладався до раннього сну, готуючись до втомливих турбот наступного дня, він більш зріло й практично поміркував, що, здається, міс Мойр останнім часом була трохи настирливою у своїх упаданнях за ним, і, засинаючи, Метью усвідомив, що чоловікові, напевно, варто двічі подумати, перш ніж поспішно зв'язати себе шлюбними узами, надто коли цей чоловік — такий хвацький хлопець, як Метью Броуді.

Наступного ранку, хоч Метью й прокинувся вдосвіта, ненька не дозволила йому встати раніше за дев'яту.

— Не квапся! Ми робитимемо все помаленьку. Побережи сили, мій хлопчику, — мовила вона, коли принесла Метью вранішній чай. — У нас багато часу, а в тебе попереду довга дорога.

Місіс Броуді, очевидно, уявила, що її син мандруватиме до Калькутти без перепочинку, і внаслідок відтермінованого підйому Метью був лише наполовину одягнений, коли батько гукнув його з підніжжя сходів. Броуді і на йоту не відступився б від своїх звичок; він повважав би слабкістю чекати, щоб відпровадити сина, і о пів на десяту вирушив на роботу, як зазвичай. Коли Метью квапливо збіг униз у своїх підтяжках з рушником у руці, з мокрим волоссям над блідим чолом і підійшов до батька у вестибюлі, той уп'явся в нього магнетичним оком і на якусь мить втримав хисткий синів погляд.

— Ну, Метью Броуді, — сказав він, дивлячись на сина зверху вниз, — ти нині їдеш, і це значить прощання з домом на п'ять років. Я дуже надіюся, що ти за ці роки себе докажеш. Ти облесник і розмазня, і твоя мати мало тебе не зіпсула, але щось добре має в тобі бути. Має бути щось добре, — вигукнув Броуді, — бо ти мій син! Я хочу, щоб у тобі це вийшло на яв. Дивись людям межи очі і не хнюп голову, як той пес. Я відсилаю тебе, щоб зробити з тебе чоловіка. Не забудь, що ти син, ая, і спадкоємець Джеймса Броуді. — Я дістав тобі все, що хоч', — повів далі він. — Відповідальну посаду з великими можливостями. Я дав тобі найліпший костюм, який можна купити за гроші, але найкраще, що я дав тобі, — ім'я. Будь чоловіком, шановний, але передовсім будь Броуді. Поводься, як Броуді, хоч де б ти був, або Бог тобі в поміч.

Броуді міцно потиснув синові руку, розвернувся і пішов.

З допомогою неньки, яка безперестанно металася то з кімнати, то в кімнату, подивований Метью закінчив одягатися, поснідав, не відчувши смаку, і сторопів, побачивши під дверима найманий екіпаж, ще перш ніж зміг опанувати себе. Тоді на нього посипалася решта прощальних слів. Стара бабця Броуді, сердита, що її потурбували так рано, міцно притримуючи свою довгу нічну сорочку над босими кістлявими ногами, гукнула Метью з вершини сходів:

— Ну, бувай здоровий і дивись не втопися в дорозі.

Нессі, яка розплакалася ще задовго до цього від самої врочистості події, змогла лише нерозбірливо схлипнути:

— Я буду тобі писати, Мете! Сподіваюся, компас стане в пригоді.

Мері була глибоко розчулена. Вона обвила руки довкола Метової шиї і ніжно його поцілувала.

— Не падай духом, братику. Будь хоробрим, і ніщо не зможе тобі нашкодити. І не забувай свою сестричку, яка тебе любить.

Метью був із ненькою всередині екіпажа, сидів у згорбленій байдужості, його немилосердно трясло дорогою на вокзал, а місіс Броуді тим часом гордо виглядала у вікно. У своїй уяві вона бачила, як люди підштурхують одне одного, дивлячись на стрімкий хід її екіпажа й кажучи: «Це місіс Броуді виряджає свого хлопчину до Калькутти. Вона була доброю матір'ю тому хлопцеві, ая, та й він славний парубок, та й таке, та й таке». «Не кожен день левенфордська матір везе свого сина на корабель до Індії», — подумала місіс Броуді самовдоволено, поправляючи своє широке пальтечко, щоб сиділо на ній гарніше, і велично випростуючи спину в старезному візку, неначе то була її власна карета.

На вокзалі жінка сором'язливо заплатила візникові, позираючи з-під капелюха вбік на кількох випадкових нероб під аркою, але чоловікові, який ніс багаж, вона, не втримавшись, кинула: «Цей молодий джентльмен їде до Індії». Носильник, який похитувався під вагою дорожньої скрині і якого приголомшив сморід камфори, що з неї долинав, вигнув червону шию з-за кута своєї ноші й отупіло вирячився на неї, надто знесилений, щоб говорити.