Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 19)

— Ми сьогодні прибиратимемо його кімнату, ненько? — запитала Мері.

— Ні, Мері… її чіпати не треба. Це кімната Мета, і ми лишимо її так, як є, поки вона йому знов не буде потрібна… якщо колись ще буде, — місіс Броуді задоволено ковтнула чаю. — Дякую, що зробила чай, Мері, він помагає мені прийти до тями. Принаймні у Мета в Індії буде добрий чай, бо де ще шукати чай і спеції, як не там. А холодний напій буде освіжати його у спеку, — додала місіс Броуді. Тоді, трохи помовчавши: — Чому ти й собі не взяла чаю?

— Мені також сьогодні зранку якось сумно, ненько.

— Ти ці остатні кілька днів виглядаєш зовсім неважно. До того ж бліда як крейда.

З усіх своїх дітей місіс Броуді любила Мері найменше, але втративши улюбленця, Метью, зблизилася з нею.

— Не будем нині робити в домі ніякого прибирання, ні ти, ні я; ми обидві заслужили на відпочинок після того, скільки остатнім часом у нас було руху, — повела вона далі. — Я спробую, може, ненадовго відволічуся книжкою, а ти нині вранці зроби покупки, щоб подихати свіжим повітрям. Тобі буде корисно прогулятися, поки сухо і сонячно. Що нам зараз треба?

Вони почали аналізувати нестачу в коморі, а Мері тим часом наперекір своїй зрадливій пам'яті все записувала на клаптику паперу. Потрібно було здійснити покупки в різних крамницях, адже на домашнє господарство виділявся невеликий бюджет, і треба було купувати кожну річ у місці з найдешевшою пропозицією.

— Тепер, коли Мета нема, нам треба припинити замовляти в пекарні печивко Абернеті[30]. Твій батько на нього ніколи й не гляне. Скажи їм, ми більше не будем потребувати того печива, — мовила ненька. — Йой, яка жахлива пустка в домі, як подумати, що мій хлопчик поїхав; то було для мене таке задоволення — годувати його добірною, смачною їжею.

— Масла нам теж стільки не треба буде, ненько! Його Мет також любив, — подала Мері думку, замислено стукаючи олівцем об свої білі передні зуби.

— Нині зранку нам його все одно не треба, — відказала ненька трохи холодніше, — але я хочу, аби ти взяла номер «Добрих думок» за цей тиждень, як підеш до міста. Це якраз те, що Метові треба, буду надсилати йому кожного тижня. Мету стане веселіше, як журнал буде приходити регулярно, настрій йому немало поліпшиться.

Коли вони дослідили і зважили всі потреби домашнього господарства, а також вирахували загальну вартість, Мері надягла свій капелюшок, взяла торбинку з тонкої сіточки й вирушила на покупки. Вона раділа, що вийшла на свіже повітря, бо надворі і тілом, і розумом відчувала себе вільніше, не такою скутою, не так обмеженою вкоріненою узгодженістю свого довколишнього середовища. Окрім того, кожен візит до міста був тепер для Мері веселою й захопливою пригодою, і на кожному повороті й розі вулиці вона робила глибокий очікувальний ковток повітря, насилу підводила очі в надії і страху раптом побачити Деніса. Хоча ще один лист дівчині не приходив — мабуть, на щастя, адже її, безсумнівно, викрили б, — внутрішнє чуття підказувало, що Деніс уже повернувся додому зі свого ділового об'їзду; якщо він справді її кохає, то неодмінно приїде в Левенфорд, щоб розшукати. Від мимовільної туги кроки Мері пришвидшились, а серце у відповідь забилося частіше. Вона збентежено пройшла повз толоку, зауважила, кинувши один боязкий погляд, що від минулотижневих святкувань залишився тільки витоптаний слід, де проходило безліч ніг, бліді квадрати й кола на місцях, де стояли рундуки й намети, а також купи уламків і димного попелу на зачовганій випаленій траві; але від засміченої спустошеності цього видовища Мері не штрикнуло болем, а від'їзд мерехтливих юрмищ не викликав жалю, адже в її серці залишився спогад, не збляклий, не витоптаний і не випалений, який, навпаки, щодня розгорявся яскравіше.

Її бажання побачитися з Денісом подужчало, наповнило її струнку постать розрідженим етером, застелило паволокою очі й додало свіжості щокам, немовби щойно розцвіла дика рожа; сподівання підступили Мері до горла, і вона задихнулась від почуттів, ніби від гіркого смутку.

Уже в місті Мері розтягувала покупки, трохи затримуючись біля вітрин у надії, що її сколихне легкий дотик до руки, обирала якнайдовші маршрути й обходила так багато вулиць, як насмілювалася, сподіваючись натрапити на Деніса. Втім, вона досі його не побачила, і тепер замість ховати очі, Мері почала стурбовано роззиратись довкола, мовби благала Деніса прийти й покласти край її сумному тривожному очікуванню. Список покупок поволі скоротився, і до того часу, як Мері зробила останню покупку, нею заволоділа прихована протилежність її туги, і на гладкій поверхні чола прорізалася маленька зморшка, а кутики рота жалібно опустилися. Деніс її не кохає, і саме тому до неї не приходить! Божевільно було вважати, що він і далі її любитиме, істоту, в якої так мало спільного з його чарівністю й витонченою красою; отож із гіркою розпачливою впевненістю Мері усвідомила, що вони більше ніколи не зустрінуться, і вона буде мов покинута поранена пташка, тріпотітиме крильцями кволо й самотньо.

Тепер Мері більше не могла зволікати з поверненням додому, адже з раптовою зворушливою гідністю відчула, що не можна, аби бачили, як вона вештається вулицями, так наче вона неподобно принижувалася, шукаючи чоловіка, який нею знехтував; отож Мері швидко розвернулася, а торбинка з пакунками повисла на її руці, ніби важкий тягар, коли вона вирушила додому. Тепер Мері обирала тихі вулиці, щоб бути якомога менш помітною, невтішно відчуваючи, що коли Деніс її не хоче, то вона йому й не нав'язуватиметься; отож у пароксизмі сумного самозречення Мері йшла, похнюпивши голову і займаючи на тротуарі щонайбільш незначну кількість місця.

Вона настільки цілковито змирилася з тим, що не побачиться з Денісом, що коли він зненацька вигулькнув перед нею з переходу, що вів від нового вокзалу, здавалося, ніби в нематеріальному повітрі виникла примара. Мері підвела свої потуплені очі, немовби, злякані і сповнені невіри, вони не давали несподіваному спалаху марева проникнути всередину її істоти, наповнити її радістю, що могла би бути несправжньою, просто собі оманливою ілюзією її надій. Та ніяка примара не здатна з таким запалом кидатися вперед, чи усміхатися так чарівливо, або брати її за руку так пристрасно, так міцно, що вона б відчувала пульсування гарячої крові в завзятій, жвавій долоні. То був Деніс. І все ж він не мав права бути таким веселим і захопленим, таким безтурботним і натхненним, у захваті, не позначеному жодним спогадом про їхню розлуку. Хіба він не розуміє, що вона була змушена витерплювати стомливі дні журби, лише хвилину тому була охоплена сумним відчаєм, аж до роздумів про те, що її покинуть?

— Мері, я ніби на небі від того, що бачу тебе знову, а ти ще й виглядаєш, як янгол у вишині! Я повернувся додому тільки вчора пізно ввечері і приїхав, як тільки зміг вирватися. Оце пощастило, що я отак тебе перестрів! — вигукнув Деніс, гаряче дивлячись Мері у вічі.

Вона одразу йому пробачила. Відчай Мері розтанув від тепла Денісової життєрадісності; її смуток згинув, заразившись веселістю його усмішки; натомість їй прийшло несподіване бентежне усвідомлення солодкої інтимності обставин їхньої останньої зустрічі, і дівчину охопила страшенна ніяковість.

Мері спаленіла, побачивши в білий день молодого кавалера, який під покровом зручної темряви так міцно стискав її в обіймах, став першим, хто її цілував, пестливо торкався її незайманого тіла. Чи знав він все те, що вона про нього думала відтоді, про всі ті трепетні спогади минулого й божевільні танцюючі видива майбутнього, що нею оволоділи? Мері не сміла на нього дивитися.

— Я такий щасливий знову тебе бачити, Мері, що хочеться скакати від радості! А ти рада знову бачити мене? — вів далі Деніс.

— Так, — мовила дівчина тихим, ніяковим голосом.

— Я стільки всього не зміг вмістити в листі, стільки всього маю розповісти. Не хотів казати надто багато, бо боявся, що лист перехоплять. Ти його отримала?

— Отримала без пригод, але ти не маєш більше писати, — прошепотіла Мері. — Я боялася б за тебе, якби ти це робив.

Слова Деніса були такі нескромні, що від думки про те, що залишилося несказаним, щоки Мері залило ще палкішим рум'янцем.

— Мені знову довгий час не треба буде тобі писати, — засміявся Деніс значуще. — Я тепер напевне буду бачити тебе дуже часто. Працюватиму в офісі місяць чи два аж до осіннього відрядження; а якщо говорити про бізнес, люба Мері, то ти принесла мені талісманну удачу: цього разу у мене вдвічі більше замовлень. Як і далі так мене надихатимеш, то вмить зробиш багатим. Їй-богу, ти маєш зі мною бачитись, хоча б аби розділити прибутки!

Мері тривожно роззирнулась довкола, уже відчуваючи на собі рій зрадливих очей на цій тихій вулиці, бачачи з Денісової імпульсивності, як слабо він розуміє її становище.

— Денісе, на жаль, я не можу більше чекати. Нас тут можуть побачити.

— Та хіба це злочин — говорити з юнаком… у всякому разі зранку? — відповів Деніс м'яко, значуще. — В цьому напевне нема ніякої ганьби. А як ти краще йшла б, я міг би помандрувати з тобою аж до Джон-о'Ґроутсу! Дозвольте, я трохи понесу ваші пакунки, мем.

Мері похитала головою.

— Люди помічатимуть нас ще більше, ніж досі, — боязко відповіла вона, уже відчуваючи, як місто дивитиметься на неї під час тієї відчайдушної прогулянки.