Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 20)
Деніс поглянув на Мері ніжно, по-захисницьки, а тоді метким оком справа і зліва обдивився вулицю, що в захоплених очах Мері видавалося безстрашним оглядом шукача пригод ворожої землі.
— Мері, люба моя, — весело озвався Деніс за хвилину, — ти ще не знаєш, із ким маєш справу. «Фойл не знає поразок», — таке в мене гасло. Ходімо сюди! — Деніс міцно схопив Мері, вони пройшли вулицею, минувши кілька дверей, а тоді, перш ніж дівчина це усвідомила і змогла хоча б подумати про опір, Деніс затягнув її за кремові двері кафе Бертореллі. Мері зблідла від страху, відчуваючи, що остаточно перейшла межу пристойності, що вже спустилася на дно у своєму розпутстві, і, докірливо дивлячись Денісу в усміхнене обличчя, приголомшено видихнула:
— Денісе, як ти міг?
І все ж, роззираючись по чистому порожньому закладі з рядами столиків із мармуровими стільницями, маленькими мерехтливими дзеркалами і яскравими шпалерами на стінах, даючи вести себе до одного з оббитих плюшем відгороджень, де сидіння достеменно нагадували їй церковну лавку, Мері, на диво, відчула здивування, немовби очікувала побачити брудне кубло, що якраз підходило б для розгнузданих гулянок, що мусять, якщо вже вірити традиції, неодмінно відбуватися в такому місці.
Збентеження Мері стало ще дужчим, коли вона побачила товстого, по-батьківськи ласкавого чоловіка з цілим рядом підборідь, у якому кожне наступне було ще добродушніше за щире попереднє, який усміхнено підійшов до них, вклонився, швидко зробивши нахил тим місцем, де колись була талія, і сказав:
— Добрідень, містере Дойл. Радий, що ви повернулися.
— Доброго ранку, Луїсе!
То це, отже, було страховисько власного персоною.
— Поїздка вдалася, містере Дойл? Гарно поторгували, я надіюся.
— Гарно, старий ти кендюху із салом! Ти мав би вже знати до цього часу, що я зумію продати будь-що. Я можу продати тонну макаронів на вулицях Абердина.
Бертореллі зареготав і сердечно простягнув руки, а від його сміху під круглим, променистим обличчям утворилося ще більше підборідь.
— Це було бі легко, містере Дойл. Макароні добрі, нічім не гірші за кашу; роблят людину велікою, як я.
— Саме так, Луїсе! Ти живе застереження від споживання макаронів. Але облишмо твою фігуру. Як там сімейство?
— Ой, просто прекрасно! Бамбіно скоро буде завбільшкі, як я. Він уже має два підборіддя.
Коли він захитався від сміху, Мері знову приголомшено втупилася у трагічну постать лиходія, який приховував свою ницість за маскою несправжньої веселості й фальшивої, вдаваної людяності. Але її суперечливі думки перервав Деніс, тактовно поцікавившись:
— Чого б ти хотіла, Мері… макалум[31]?
У дівчини було достатньо сміливості, щоб кивнути, адже хоч вона й не відрізнила би макалум від макаруна, визнати своє незнання перед цим архангелом беззаконності їй було не під силу.
— Дуже добре, дуже файно, — погодився Бертореллі, попливши геть.
— Приємний чолов'яга, — мовив Деніс, — ріже правду в очі, а добрий, що таких ще пошукати треба!
— Але ж, — тремтячим голосом озвалася Мері, — про нього таке говорять…
— Пхе! Дітей їсть, ага! Чистої води паскудний фанатизм, люба Мері. Нам колись треба буде спрогресувати в цьому питанні, щоб не застрягнути в темних віках. Хоч він італієць, але все ж людина. Приїхав звідкись з-під Пізи, де ота відома вежа, яка похилилася, але не падає. Колись поїдемо й подивимось на неї… а ще на Париж і Рим, — додав Деніс між іншим.
Мері шанобливо подивилася на парубка, що називав іноземців на ім'я і жонглював столицями Європи не хвалькувато, як бідолашний Мет, а з холодною, спокійною впевненістю, тож дівчина подумала, що життя, мабуть, захопливе з таким чоловіком — настільки люблячим, але й дуже сильним, надзвичайно ніжним, і все ж таким безстрашним. Мері відчула, що ось-ось почне його боготворити.
Тепер вона їла свій макалум, смачнючу суміш морозива й малинового соку, яка у своєму майстерному поєднанні легкої кислинки фрукта з холодною м'якою солодкістю морозива танула на язику, даруючи несподівану вишукану насолоду. Деніс ніжно притиснув свою ступню до її ступні під столом, а погляд його з веселим задоволенням стежив за її невинного втіхою.
Чому, запитувала себе Мері, вона завжди так чудово проводить час із Денісом? Чому він у своїй доброті, щедрості й терпимості видається настільки не схожим на будь-кого з тих, кого вона знає? Чому його вигнуті кутиками вгору вуста, відблиски на волоссі і з гідністю піднята голова змушують її серце перевертатися в грудях від щастя?
— Тобі подобається? — запитав він.
— Тут справді гарно, — визнала Мері покірним шепотом.
— Так, цілком, — погодився Деніс. — Я б тебе сюди інакше не привів. Але всюди гарно, якщо ми разом. В цьому й секрет, Мері!
Дівчина відповіла Денісу іскристим поглядом, її істота ввібрала сміливу енергійність, що била з нього ключем, і вперше з моменту зустрічі вона засміялася — невимушено, радісно, не криючись.
— Отак ліпше, — підохотив її Деніс. — Я вже почав було хвилюватись за тебе, — він імпульсивно перехилився через стіл, узяв у свою руку тендітні, маленькі дівочі пальці.
— Ти знаєш, люба Мері, я страшенно хочу, щоб ти була щаслива. Коли я вперше тебе побачив, то закохався у твою вроду… та то була сумна врода. Ти дивилась на мене так, ніби боялася усміхнутись, ніби хтось вичавив із тебе весь сміх. Я думав про тебе, люба, з часу того чудового вечора вдвох. Я кохаю тебе і сподіваюся, що ти кохаєш мене, бо відчуваю, що ми просто створені одне для одного. Я б не зміг більше жити без тебе, я хочу бути з тобою, дивитися, як тане твій смуток і як ти смієшся з будь-якого дурного, безглуздого жарту, який я тобі розповім. Дозволь мені відкрито до тебе залицятися.
Мері мовчала, незмірно зворушена словами Деніса; тоді нарешті озвалася.
— Як би я хотіла, щоб ми могли бути разом, — журно промовила вона. — Я… я так сумувала за тобою, Денісе. Але ти не знаєш мого батька. Він жахливий. Є дещо, пов'язане з ним, чого ти не розумієш. Я його боюся, а він… заборонив мені з тобою спілкуватися.
Деніс примружив очі.
— На його думку, я тебе не гідний?
Мері стиснула кулачок, мимовільно, міцно, наче Деніс зробив їй боляче.
— Ох, не кажи таке, любий Денісе. Ти чудовий, і я кохаю тебе, я б померла за тебе; але мій батько — найбільш деспотична людина, яку можна уявити. О, а ще найгоноровіша!
— Звідки таке ставлення? Він щось має проти мене? Мені нічого приховувати, Мері. Чому ти кажеш, що він гоноровий?
Якусь мить Мері не відповідала. Тоді повільно промовила:
— Я не знаю! Коли була малою, я ніколи про це не думала, батько був для мене наче бог, великий, сильний, кожне його слово було немов наказ. Старшаючи, я ніби відчувала, що є якась таємниця, щось, що відрізняє його від звичайних людей, через що він пробує прогнути нас під себе, і тепер я майже боюся, що він думає… — Мері замовкнула і схвильовано підвела очі на Деніса.
— Що? — нетерпляче спитав Деніс.
— Ох, я не впевнена, я ледве можу це висловити, — Мері зніяковіло почервоніла, коли, затинаючись, повела далі: — Здається, він думає, що ми маємо якийсь сімейний зв'язок із Вінтонами.
— З Вінтонами! — з недовірою вигукнув Деніс. — Із самим графом! Звідки він взагалі це взяв?
Мері сумно, жалібно похитала головою.
— Я не знаю. Він ніколи не дозволяє собі про це говорити, але я впевнена, десь на задвірках свідомості в нього постійно є ця думка. Розумієш, прізвище сім'ї Вінтон — Броуді… але це все просто смішно.
— Смішно! — повторив Деніс. — Це справді звучить смішно! І що він сподівається з того мати?
— Нічого! — гірко вигукнула Мері. — Лише поживу для свого гонору. Іноді він робить наше життя жалюгідним. Він змушує, приневолює нас жити не так, як інші. Ми відокремлені в цьому своєму будинку, який він сам збудував і який, як і він, гнітить нас усіх, — висловивши свої страхи, Мері втратила самовладання і врешті скрикнула: — Ох, Денісе, я знаю, що не годиться так говорити про власного батька, але я його боюся! Він ніколи… ніколи б не дозволив нам заручитися.
Деніс зціпив зуби.
— Я зустрінуся з ним особисто. Я переконаю його, хай він і проти, і змушу дозволити нам бачитися. Я його не боюся. Я не боюся жодної людини на землі.
Мері в паніці зірвалася на ноги.
— Ні! Ні, Денісе! Не роби цього. Він обох нас жахливо покарає.
Образ батька, який зі своєю страшною, грубою силою нівечить красу цього молодого гладіатора, Мері нажахав.
— Пообіцяй, що не підеш! — скрикнула вона.
— Але ми мусимо бачитись, Мері. Я не можу тебе покинути.
— Ми могли б бачитись час від часу, — сказала Мері.
— Це шлях у нікуди, люба; ми мусимо мати чітку домовленість, що ми заручені. Ти знаєш, я хочу з тобою одружитися, — Деніс пильно подивився на Мері; знаючи, наскільки дівчина необізнана, він боявся казати більше. Натомість Деніс узяв Мері за руку, м'яко поцілував долоню і притулив до неї свою щоку.
— Ми швидко зустрінемося знову? — перескочив він на інше. — Я знову хотів би опинитися з тобою під світлом місяця і бачити, як воно сяє у твоїх очах, як місячні промені танцюють у твоєму волоссі.
Деніс підвів голову і ніжно подивився на руку Мері, яку й досі тримав у своїй.
— Твої руки мов підсніжники, Мері, такі м'які, білі й обм'яклі. Для мого гарячого обличчя вони холодні, як сам сніг. Я люблю їх, і я люблю тебе.