Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 21)

Деніса охопило пристрасне бажання мати Мері завжди поруч. Якщо потрібно, він боротиметься; він буде сильнішим за обставини, що їх розділяють, сильнішим за саму долю; зміненим голосом Деніс твердо сказав:

— Ти ж підеш за мене, навіть якщо нам треба буде зачекати, правда, Мері?

Поки Деніс, сидячи на крикливо-яскравому тлі порожнього кафе, мовчав, злегка торкаючись рукою її руки, чекаючи на відповідь, в його очах Мері побачила, як його споріднена душа тягнеться до неї, в його запитанні — лише прохання, щоб вона завжди була з ним щаслива, і, миттю забувши складнощі, небезпеку й абсолютну неможливість це виконати, нічого не знаючи про шлюб, а тільки кохаючи Деніса, забуваючи свій страх у його силі й повністю в нім розчиняючись, Мері відповіла, втопивши погляд у Денісових очах:

— Так.

Він не поворухнувся, не кинувся на коліно в пориві урочисто висловити свою вдячність, та в цій непорушності через торкання їхніх рук з його тіла в її ринув потік невимовної любові й пристрасті, і в очах Деніса назрів погляд, сповнений такою ніжністю й відданістю, що, зустрівшись із її очима, розлився довкола сяйнистою аркою.

— Ти не пошкодуєш, люба, — прошепотів Деніс, нахиляючись через стіл і ніжно цілуючи дівочі вуста. — Я зроблю все можливе, щоб ти була щасливою, Мері! Я був егоїстом, але тепер на першому місці завжди будеш ти. Задля тебе я наполегливо працюватиму. Я швидко пробиваю собі шлях, а буду ще швидше. У мене зараз уже є дещо в банку, і незабаром, якщо зачекаєш, Мері, ми просто втечемо й одружимося.

Дівчину засліпила дивовижна простота цього рішення, і, думаючи про те, як легко їм вдасться втекти, несподівано, потайки, щоб не знав її батько, щоб цілковито від нього звільнитися, Мері міцно склала докупи долоні й прошепотіла:

— Ох, Денісе, і ми змогли б? Я ніколи про це не думала!

— Ми можемо і зробимо це, люба Мері. Я наполегливо працюватиму, щоб це вдалося швидко. Пам'ятай моє гасло, воно стане нашим сімейним гербом. Забудь про Вінтонів! А тепер досить розмов і турбот для твоєї маленької голівоньки. Залиш усе мені і пам'ятай тільки, що я постійно думаю про тебе і борюся заради тебе. З тим, як зустрічатися, можливо, треба поберегтися, але, звісно, час від часу я зможу з тобою бачитись, навіть якщо лише здалека милуватимуся твоєю витонченою маленькою постаттю.

— Мені треба буде іноді з тобою бачитись; без цього буде надто важко, — прошепотіла Мері і простодушно додала: — Щовівторка я ходжу до бібліотеки, щоб взяти неньці іншу книжку, а часом і собі.

— Я це вже й сам з'ясував, пустунко! — усміхнувся Деніс. — До того як впораюся, я, безперечно, вже знатиму все про смаки твоєї матері в літературі. Та й чи хіба я не знаю бібліотеку? Я буду там, можеш бути певна. Але чи могла б ти дати мені світлину з моєю рідною, любою Мері, щоб мені якось триматися на плаву поміж зустрічами?

Мері трохи похнюпила голову і, свідома власної неповноцінності й химерності свого виховання, відповіла:

— У мене немає світлини. Батько таке не схвалює.

— Ого, та твої батьки зовсім відстали від життя, моя дівчинко. Треба їх нагнати. Прикро думати, що тебе ніколи не фотографували; але не хвилюйся, ми зробимо світлину з твоїм чарівним личеньком, коли поберемося. А що ти скажеш про це? — поцікавився Деніс, витягнувши нечітку сепію з бравим парубком, який стояв, сповнений життєрадісної стійкості навпереміш із неподобною веселістю, серед чогось, що нагадувало скупчення мініатюрних надгробків.

— Деніс Фойл на Дорозі гігантів[32] минулого року, — пояснив він. — Одна стара жінка, яка продає там мушлі, оті, знаєш, великі, закручені, в яких, якщо прикласти до вуха, чутно море, того дня мені поворожила. Вона сказала, що мені дуже-дуже пощастить, певно, знала, що я зустріну тебе.

— Я можу взяти собі цю світлину, Денісе? — сором'язливо запитала Мері. — Гадаю, вона чудова.

— Це для тебе і тільки для тебе, за умови, що ти носитимеш її біля серця.

— Я мушу носити її там, де її нікому не буде видно, — невинно відповіла Мері.

— Таке мені підійде, — відказав Деніс і піддражнювально усміхнувся, коли на соромливому личку Мері раптово відбилося розуміння і спалахнув рум'янець. Але парубок одразу благородно виправився:

— Не звертай на мене уваги, Мері. Як кажуть ірландці, я завжди щось ляпну своїм довгим язиком.

Вони обоє засміялися, але, розчиняючись у веселості, відчуваючи, що змогла б слухати Денісові баляндраси довіку, Мері зрозуміла, що це неспроста, і її сповнило любов'ю від Денісових спроб підтримати її на дусі перед розлукою. Денісова мужність зробила Мері дерзновенною, його відкрите і водночас відчайдушно сміливе ставлення до життя збадьорило дівчину, як чистий холодний вітер розворушує в'язня після довгого скніння в затхлій камері. Охоплена цими почуттями, вона мимоволі щиро промовила:

— З тобою, Денісе, я стаю радісною і вільною. Коли я з тобою, я можу дихати. Я не знала, що таке кохання, поки тебе не зустріла. Я ніколи про це не думала, не розуміла цього, але зараз я знаю, що для мене назавжди кохати — це бути з тобою, дихати в унісон…

Мері зненацька замовкнула, охоплена збентеженням через свою сміливість так говорити до Деніса. Їй блиснув слабкий спогад про її попереднє життя, життя окремо від нього, і коли погляд упав на купку пакунків побіля неї, дівчина згадала про неньку, якій стане цікаво, де ж це вона поділася; Мері подумала про своє вже й так жахливе спізнення, про необхідність бути розважливою та обачною, і, раптом схопившись із місця, вона з коротким зітханням промовила:

— Тепер мені справді треба йти, Денісе.

Денісу раптом поважчало на серці від неминучості відходу в словах Мері, та він не благав її залишитись, а підвівся і відразу, як чоловік, промовив:

— Я не хочу, щоб ти йшла, люба, і знаю, що й ти не хочеш іти, але тепер наше майбутнє більш ясне. Нам лише треба кохати одне одного і чекати.

Вони й досі були самі. Бертореллі безповоротно зникнув, і хоч яким страховиськом він міг бути, а тут все-таки виявив людяність і тактовне розуміння їхньої ситуації, що могло б стати, хай і зовсім незначним, аргументом проти звірств, які йому приписують. Мері і Деніс коротко поцілувались, її вуста ковзнули його губами, мов доторк метеликових крилець. У дверях вони востаннє обмінялись поглядами, мовчки висловлюючи все своє приховане взаєморозуміння, впевненість і любов, передаючи їх одне одному, немов священний талісман, а тоді Мері розвернулась і пішла.

Торбинка тепер була легка мов пір'їна, швидкі кроки елегантно лягали в ритм із витанцьовуванням серця, голова літала в хмарах, кучері вільно й радісно маяли за плечима, і Мері була вдома, ще перш ніж почав вщухати вир екстатичних думок. Коли дівчина влетіла на кухню, місіс Броуді запитально подивилася на неї з-за свого нахиленого носа.

— Ти де, дівчино, так затрималася? Щось багато часу тобі зайняли такі малі покупки. Зустріла когось знайомого? Хтось запитував про Мета?

Мері мало не розсміялася перед ненькою. Якусь шалену мить вона обмірковувала, яке враження справило б на матір, якби вона розповіла, як щойно їла божественно смачні ласощі, подані жорстоким поганцем, що мучить дітей макаронами, у забороненій оселі зла в товаристві парубка, який, по суті, запропонував медовий місяць у Парижі. Добре, що Мері стрималась, бо якби вона у своєму піднесенні піддалася на це безумство, місіс Броуді, якщо б не засумнівалася в здоровому глузді дочки, то, без сумніву, одразу б зомліла.

— У всякому разі повітря, мабуть, пішло тобі на користь, — знову заговорила ненька дещо підозріливо. — Ти добряче зарум'янилася.

Якою б вона не була легковірною, материнський інстинкт поставив під сумнів таку негайну ефективність зазвичай безсилого левенфордського повітря.

— Так! Тепер я почуваюся значно краще, — чесно відповіла Мері; губи її не сіпалися, а очі не виблискували.

— Коли тебе не було, бабця говорила щось, ніби бачила, як ти читаєш якийсь лист, — місіс Броуді наполегливо намацувала свою невиразну думку. — Я маю сподівання, ти не замислила ніякої витівки, яку б не схвалив твій батько. Ти з ним не заїдайся, Мері. Ті, котрі пробували, завше шкодували. Кінчається то тільки в один спосіб! — ненька зітхнула, згадуючи про щось, і додала: — Врешті-решт він дізнається і на тебе накинеться, ая, і буде жахливий, жахливий кінець.

Знизавши плечима, Мері скинула із себе накидку. Впродовж останньої години їх тендітна постать повернула собі владну молодечу енергійність. Мері стояла прямо, сповнена несамовитої впевненої радості.

— Ненько, — весело промовила вона, — не хвилюйся за мене. Тепер моє гасло — «Мері не знає поразок!».

Місіс Броуді сумно похитала своєю жалюгідно понуреною головою і, сповнена неясним, невідь-звідки виниклим поганим передчуттям, підняла покупки; ще зажуреніше похиливши голову, жінка, немов живе передвістя біди й поганих новин, повільно вийшла з кімнати.

Розділ шостий

— Нессі! Мері! — у великій прислуговувальній нестямі вереснула місіс Броуді, метаючись довкола й допомагаючи Броуді одягнутися. — Ходіть надягніть батькові гетри.

То був ранок суботи двадцять першого серпня, один зі святкових днів у календарі Джеймса Броуді. Він сидів у костюмі у велику чорно-білу клітинку зі штанами-нікербокерами[33] і з обличчям, схожим на кругле червоне сонце, намагався влізти у свої гетри, які востаннє вбиралися того самого дня рік тому, і тоді, хоч зараз він і вирішив забути цей факт, Броуді одягав їх з такими самим труднощами.