Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 22)

— Що це за дурна витівка — ховати гетри вогкими? — визвірився він на дружину. — Вони теперка на мені не сходяться. Холера, в цім домі хоч десь може бути порядок? Гетри вскочилися.

Коли щось ішло не так, відповідальність неминуче лягала на маленькі плечі місіс Броуді.

— Нічого не мож' лишити без нагляду, бо якась безмозка істота візьме і спаскудить. Як мені йти на виставку без гетрів? А наступного разу не вдягати комір і краватку, чи що?

— Але ж, батьку, — смиренно відповіла місіс Броуді, — думаю, цього року тобі потрібні трошечки більші черевики. Ця нова пара, яку я сама тобі замовляла, була трохи ширша, ніж інші.

— Дурниці! — буркнув Броуді. — Що далі? Скажеш, що в мене ноги виросли?

На цьому в кімнату, немов мале лоша, вбігла Нессі, а за нею вже повільніше увійшла Мері.

— Хутко, дівчата, — квапила ненька, — защепніть батькові гамаші. І швидше, бо він запізнюється!

Молоді служниці опустилися на коліна, зі спритністю й дужістю беручись своїми проворними пальчиками за завдання, що перед собою бачили, а Броуді тим часом відкинувся назад, ледь стримуючи гнів, метаючи злісні погляди на вибачливу постать своєї дружини. Для місіс Броуді ця катастрофа була ще прикрішою тому, що саме в цей день цілком небезпідставно можна було розраховувати, що її чоловік матиме хороший настрій, і думка про те, що вона зіпсувала собі рідкісну можливість провести день без люті, що розбудила сплячий вулкан, була в той момент для неї принизливішою, ніж справжні образи.

То був день левенфордської виставки рогатої худоби, визначна сільськогосподарська подія, де збиралися найпородистіші всієї країни — як худоба, так і люди. Броуді любив виставку і перетворив її відвідини на незмінну щорічну традицію. Йому подобалися вгодовані корови з набухлим вим'ям, м'язисті клайдсдейлські огирі[34]; низькорослі коні, що ступали, високо піднімаючи ноги, у вивідному кругу; товстобокі, відгодовані на забій свині і вівці з товстою щільною шерстю, і він пишався своїм вмінням оцінити тварин.

— Я, капелюшник! — немовби казав Броуді, стоячи біля знавців, тримаючи в одній руці свою знамениту ясеневу тростину, а другу глибоко засунувши в передню кишеню. — Я краще годжуся на цю роботу, ніж вони.

Він був у своїй стихії, в авангарді суддівства, визначний з-поміж найкращих. Далі, неспішно гуляючи довкола наметів з добряче зсунутим назад капелюхом, Броуді відрізав своїм складаним ножем скибку то з одного, то з іншого сиру, критично їх куштуючи; смакував різні масла, вершки, сироватку; безсоромно піддражнював найпишніших доярок, що стояли за своєю виставковою продукцією.

Та частина душі Броуді, що була глибоко прив'язана до землі, в такі дні розкошувала. Від материної родини, Ламсденів, які впродовж цілих поколінь займалися сільським господарством у маєтку барона Вінтона, він успадкував оту глибоко вкорінену любов до землі, її плодів і тварин. Його тіло прагнуло важкої фізичної праці на фермі, адже в юності Броуді водив свій запряг через суглинки Вінтону, а ще спізнав захопливе відчуття приклада рушниці на своїй щоці. Від свого батька, Джеймса Броуді, цього озлобленого, понурого, невблаганного чоловіка, в якого він був єдиною дитиною, Броуді перейняв пиху, яку підживлювало бажання володіти землею. Лише перипетії після смерті зубожілого батька, який убився, впавши з коня, привели його в огидну торгівлю.

Однак була й інша, вагоміша причина, щоб відвідувати виставку, а саме прагнення спілкуватися на рівних зі знаттю графства і міста. Броуді поводився не услужливо, а радше з певною зарозумілістю, втім, кивок чи слова привітання або кілька хвилин розмови зі знаменитістю зі статусом чи досягненнями потай його тішили й п'янили якоюсь аномальною насолодою.

— Я зробила, батьку. Я закінчила перша! — тріумфально вигукнула Нессі. Їй вдалося защепнути своїми маленькими пальчиками одну з непокірних гамаш.

— Швидше, Мері, — просила місіс Броуді. — Ти така маруда. Батько не може чекати цілий день.

— Най не спішить, — в'їдливо сказав Броуді. — Куди спішити, коли вже й так запізнююся. Може, ви взагалі хочете, щоб я тут на цілий день з вами залишився.

— Нессі завжди все робить швидше за неї, — зітхнула ненька.

— Усе, — нарешті озвалася Мері, підводячись; пальці її затерпли.

Батько зміряв дівчину критичним поглядом.

— Знаєш, що з тобою не так? Ти робишся лінивою, дочко моя. Боже мій, отак на тебе подивитися, то тебе розперло на пів будинку. Тобі треба їсти менше і більше працювати.

Ненька випровадила дівчат із кімнати, а Броуді тим часом підвівся, розглядаючи себе в дзеркалі, і в міру того, як його відображення позирало на нього у відповідь зі щораз більшим схваленням, його самовдоволеність врешті повернулася. Шорсткі нікербокери ідеально підкреслювали товсті м'язисті ноги Броуді, його литки благородно напинали доморобні вовнисті панчохи; плечі були широкі й прямі, як у борця; на тілі не було ані унції жиру; шкіра була бездоганна, наче в дитини. То була досконала постать сільського джентльмена, і коли ефектність відображення ще сильніше змусила його усвідомити те, що він і так знав, Броуді із задоволеною пихою покрутив вуса й погладив підборіддя.

Цієї миті двері його кімнати повільно відчинилися, і з-за одвірка вкрадливо визирнула бабця Броуді, щоб з'ясувати, як у сина настрій, перш ніж заговорити.

— Можна я на тебе подивлюся перед тим, як ти підеш, Джеймсе? — улесливо сказала вона після обережної мовчанки. Дедалі гірша чутливість старої в цей день породила емоцію, близьку до радісного хвилювання, підкріплену забутими спогадами юності, що безладно на неї набігали.

— Ти виглядаєш дуже файно. У тебе прекрасна статура, — сказала вона синові. — Боже, але я би хтіла піти з тобою.

— Ти вже занадто облізла, щоб комусь тебе показувати, мамо, — глумливо промовив Броуді, — але тобі можна дати відзнаку за міцність.

Поганий слух не дав старій до кінця почути, а далекі думки — зрозуміти усю суть сказаного.

— Ая, я вже троха застара, аби йти, — забідкалась бабця Броуді, — але були часи, що я б там серед перших і доїла, і виставляла, а після того і джиґу танцювала, а тоді фіґлі-міґлі справляла в довгій дорозі додому через холодну ніч. То все вертається мені в пам'яти, — вицвілі очі старої заблищали. — Які в нас там були файні скони і банноки[35], але я тоді зовсім не звертала на них уваги, — зітхнула вона з жалем за втраченими можливостями.

— Фу, стара, у тебе в голові що, тільки одна їжа? Як тебе послухати, то можна подумати, що ти тут з голоду вмираєш, — насварив її Броуді.

— Ні-ні! Джеймсе, я дуже вдячна тобі за все, що ти мені даєш, а даєш багато. Але, може, якби ти побачив нині гарний маленький кусничок чеддеру, не дуже дорогий — в кінці дня багато чого можна вигідно вторгувати — можливо, ти би мені взяв, — піддобрюючись, пожадливо подивилася на сина жінка.

Броуді гучно розреготався.

— Боже, ти, стара, зведеш мене в могилу! Шлунок тобі пан. Я сьогодні маю бачитися із сером Джоном Латтою. Ти хочеш, аби я носився з торбами й пакунками, як його зустріну?! — крикнув до матері Броуді, з шумом виходячи з кімнати.

Жінка поспішила до вікна своєї кімнати, щоб побачити, як її син бундючно вийде з будинку. Там вона просидить впродовж більшої частини дня, напружуючи зір, щоб роздивитися усіх тварин, які проходитимуть повз; милуючись кольоровими відзнаками: червоними за перше місце, синіми — за друге, зеленими — за третє і нейтральними жовтими, що означають усього-на-всього «високу оцінку»; насолоджуючись тиснявою і метушнею селян, намагаючись — завжди безуспішно — вихопити поглядом у юрбі, що минала будинок, якесь старе знайоме обличчя. Окрім того, завжди був шанс (ця думка її ніколи не покидала, сама її малоймовірність дражливо збуджувала уяву), що син принесе їй якийсь маленький подаруночок. У всякому разі вона про це попросила і більше нічого не могла зробити, самовдоволено поміркувала собі бабця Броуді, нетерпляче вмощуючись у кріслі, щоб розпочати свою приємну варту.

Внизу, виходячи, Броуді повернувся до Мері:

— Ти краще сходи в комерційний заклад і нагадай тому телепню Перрі, що мене цілий день не буде, — у домі Броуді крамницю називали лише словосполученням «комерційний заклад»; попереднє слово, як вважалося, не передавало ваги, було навіть принизливим. — Він може не пам'ятати, що в нього нині нема вихідного. Той би й голову міг забути. І всю дорогу біжи, моя дівусю, трохи жиру позбудешся.

До неньки Броуді сказав:

— Вдома буду тоді, коли знов мене побачиш!

Такими були його слова в тих рідкісних випадках, коли він вирішував попрощатися з дружиною, та насправді то був показник незвичної великодушності, і ненька прийняла його з належною вдячністю.

— Маю надію, ти славно проведеш час, Джеймсе, — обережно промовила жінка, підлаштовуючи свою відповідь до чоловікового настрою й того, наскільки пам'ятна подія. Тільки в таких нечастих, незвичайних випадках місіс Броуді насмілювалася назвати чоловіка даним йому у хрещенні ім'ям, тож коли вони ставалися, жінка зважувалася використати ім'я у своїй відповіді з відчуттям, що це підтверджує, наскільки мала, неістотна її роль у його очах.

Місіс Броуді не насмілювалась думати про те, наскільки їй самій може бути цікаво відвідати виставку; вважалося, що для неї достатнє задоволення — милуватися, як гарно збудована постать її чоловіка сама-одна рушає в якусь зі своїх розважальних вилазок, а безглузда думка супроводжувати його ніколи їй до голови не приходила. У неї не було одягу, вона потрібна була вдома, її сил не вистачало, щоб витримати тяготи дня на свіжому повітрі — будь-якої з цих чи ще дюжини інших причин було, за її боязкою логікою, достатньо, щоб завадити їй піти.