Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 24)

Тоді за якусь мить Мері підвела очі, ніби лише зараз побачила Перрі.

— О, містере Перрі! — вигукнула вона. — Я… я, певно, замислилась. Я й гадки не мала, що ви тут.

Перрі був трохи наляканий. Якщо глянути на його зніжену постать, то здавалося, що це найменш імовірна річ на світі, щоб він, як велить традиція, плекав потаємне пристрасне захоплення донькою свого роботодавця, але так воно насправді й було, і в найекзальтованіших, найшаленіших, найпотаємніших польотах своєї фантазії Перрі навіть уявляв, що надзвичайно достойний юнак може стати партнером у бізнесі завдяки більш тісному союзу з родиною Броуді, аніж мерзенна торгівля. Мері, яка анічогісінько не знала про ці оптимістичні мрії, але в душі відчувала певний жаль до цього боязкого юнака, який жив у такому явному страху перед її батьком, лагідно дивилася на Перрі.

— Я маю для вас повідомлення, містере Перрі, — мовила вона. — Містер Броуді сьогодні не прийде і просить, щоб ви потурбувалися про справи бізнесу, поки його немає.

— Звісно, міс Броуді! Я так і зрозумів, що ваш батько буде сьогодні на виставці. Я навіть усе організував так, щоб бути тут цілий день! Обідати буду тут. Я добре знаю, що шеф страшенно любить такі урочистості.

Якби Броуді почув, що про нього говорять такими словами, він би знищив свого помічника одним поглядом, проте Перрі вже оговтався, приготувався показати себе якнайкраще і подумки вважав досить гарним останнє пишномовне речення.

— Та навіть за відсутності шефа його робота буде виконуватися, міс Броуді, і я сподіваюся, виконуватися добре, — знову милозвучно заговорив Перрі. — Ви самі можете бути певні, що я зроблю все можливе, все, що в моїх силах, щоб справи йшли гладко.

Пітер Перрі говорив так серйозно, його вологі очі так промовисто блищали, що попри апатію Мері відчула до нього вдячність, хоч ледве розуміла чому.

Якраз у той момент зайшов покупець — корабел, якому потрібен був новий кашкет, і хоч Мері з його приходом могла б піти, душевна знемога зробила її бездіяльною й розслабленою, а тілесна кволість затримала в заспокійливому затишку крісла. Мері відчула небажання повертатися додому, і під її поглядом, хоч вона й стежила за його рухами без інтересу, Перрі, користаючись чудовим шансом показати свою вправність, пишномовно обслуговував клієнта, з надзвичайною похопливістю й спритністю здійснюючи чуда з коробками й невисокою складаною драбинкою, а тоді врешті з папером і стрічкою. Коли покупець пішов, Перрі із самовдоволеним виглядом повернувся і, перехилившись через прилавок, довірчо промовив:

— Ваш батько має тут чудову справу, міс Броуді, — фактично монополію, — цим словом Перрі також пишався, і хоч термін узяв із книжки про економіку, над якою бився ночами, надав йому відтінку власної глибокодумної й оригінальної дедукції. — Можна, звісно, — насмілюся запропонувати — збільшити її: кілька нових ідей, невеличкі нововведення, можливо, деякі нові удосконалення, навіть розширення бізнесу… це все можна зробити, — багатозначно додав він.

Мері не відповіла, і через це в Перрі з'явилося гнітюче відчуття, наче він не може втримати її увагу; розмова видавалася йому доволі однобокою.

— Сподіваюся, ви добре почуваєтесь? — поцікавився Перрі після чималої мовчанки.

— Цілком добре почуваюся, — машинально повторила Мері.

— Дозволю собі сказати, мені видається, ніби ви дещо схуднули на лиці.

Мері підвела очі.

— Ви гадаєте, я схуднула.

— Безперечно! — Перрі скористався нагодою роздивитися апатичне обличчя дівчини з виразом шанобливої турботи і, опираючись на прилавок, поклав своє маленьке підборіддя на довгі пальці й загалом став у позу з виглядом удаваного замилування.

— Коли на те пішло, — сміливо повів далі Перрі, — з вашого дозволу хотів би сказати, що хоч ви, як завше, прекрасна, втім, маєте не зовсім здоровий вигляд. Боюся, сьогоднішня спека викликає у вас втому. Чи можу я принести вам склянку води?

Перш ніж Мері змогла відмовитись, Пітер Перрі підвівся в послужливому пориві, вилетів геть, мов куля, миттю повернувся з повним келихом газованої води і втиснув холодну, запітнілу посудину в її безвольну руку.

— Випийте, міс Мері, — наполіг він, — вам стане краще.

Коли дівчина зробила кілька ковтків, щоб не образити Перрі, його наповнило занепокоєнням від несподіваної тривожної думки.

— Я сподіваюся, ви не захворіли? Ви дуже бліда. Ви були у лікаря? — щонайввічливіше поцікавився Перрі.

На цих манірних словах Мері завмерла зі склянкою напівдорозі до вуст, немовби з раптовим блиском на неї засяяло світло, вказуючи шлях, яким потрібно йти. Дівчина подивилася на Перрі зі своєю щонайбільшою уважністю, тоді спрямувала погляд у відчинені двері і вдалечінь, а думки її тим часом сповнились несподіваною рішучістю, від чого губи стиснулись у пряму риску.

На якусь мить Мері застигла, а тоді рвучко підвелася і пробурмотіла:

— Я вже мушу йти, містере Перрі. Дякую за вашу люб'язність, — і перш ніж Пітер Перрі зміг себе опанувати, дівчина мовчки пішла геть і вийшла з крамниці, залишивши його порожнім поглядом витріщатися на келих, звільнене крісло, спустілий простір. Яка дивна дівчина, подумав Перрі; пішла собі, а він же так поштиво з нею поводився; але зрештою жінки, безсумнівно, дивні істоти, і загалом, поміркував Перрі, він поводився дуже похвально. Містер Перрі почав насвистувати.

Коли Мері вийшла на вулицю, то повернула не праворуч — у напрямку дому, — а ліворуч, а цим шляхом, якщо триматися його до останнього, можна було дійти в далекий кінець міста — Ноксгілл. У випадковому зауваженні Пітера Перрі Мері знайшла рішення, яке наосліп намацувала, і саме воно й повело її зараз у протилежному напрямку. Вона піде на прийом до лікаря. Лікарі мудрі, добрі, їм можна довіряти; вони лікують, радять, заспокоюють, а окрім того, поважають приватність. Мері одразу подумала про єдиного лікаря-практика, якого знала, — містера Лорі, який, хоч і не переступав поріг її дому відтоді, як їй було десять, номінально був їхнім сімейним лікарем, і зараз Мері виразно пригадала останній раз, коли він із нею розмовляв — поклав свою долоню на її маленьку голівку і з поважною добросердністю промовив: «Пенні за кучерик, юна леді! Ходімо! Хіба не вигідна угода? Ви таке не проґавите». Тоді Мері було десять, і хоч лікар не здобув собі кучеря, дівчинка отримала пенні. Хай Мері й не зустрічалася з ним відтоді, вона часто бачила, як лікар їхав кудись у своєму доґкарті[36], всюди й у будь-який час, завжди квапився і, на її думку, постійно мав той погляд, який запам'ятав її дитячий розум, — знаючий, сповнений гідності і відсторонений. Лікар жив у Ноксгіллі у великому будинку, старому, рябому від лишайника, та все ще показному, у напруженому сходженні на середині схилу пагорба, і поки Мері рішуче крокувала вулицею, вона пригадала, що чула, ніби прийом починається опівдні.

Шлях до будинку лікаря був чималенький, і незабаром Мері була змушена зменшити поривчасту швидкість свого кроку, Мері, яка кілька місяців тому могла пробігти всю дорогу, навіть не задихавшись. Коли хода стишилась, рішучість трохи похитнулася, і дівчина почала роздумувати, що вона скаже лікарю. Думка про те, щоб шукати в нього поради, так радісно осінила Мері, що вона й не подумала про складнощі досягнення цієї мети; але тепер вони дали себе знати — болісно, явно, і з кожним кроком ставали ще неподоланнішими. То їй почати зі скарг на здоров'я? Лікар, усвідомила Мері, одразу здивується, що вона прийшла сама, без супроводу й захисту своєї матері. Це була нечувана річ, і Мері зрозуміла, що лікар може навіть відмовитись прийняти її отак без супроводу; коли ж він погодиться на прийом, а Мері з браку досвіду назве якусь невагому причину для візиту, то лікар, дівчина була певна, кількома проникливими запитаннями проб'є тонке плетиво будь-яких вигадок і зоставить її безпомічною й осоромленою. На цьому Мері із сумом подумала, що єдиний вихід — розповісти цілковиту правду й віддати себе на милість лікаря. А якщо опісля він повинен буде розповісти про візит її батькам, чи виправдовує мета, якої Мері прагнула досягти, таку страшну небезпеку? Думки дівчини блукали в лабіринті непоясненної розгубленості, коли вона почала підійматися схилом Ноксгіллу.

Нарешті Мері дійшла до воріт лікаревого будинку; із вм'ятиною, яку ще в перші неспокійні дні залишив камінчик, випадково кинутий якимось бешкетливим малим обідранцем, а тепер відполірована до гладенької, нерозбірливої, поважної витриманості, на них сяяла, немов око оракула, велика латунна табличка, зазиваючи туди стомлених і хворих.

Поки Мері якусь мить стояла, вгамовуючи свої побоювання й набираючись сміливості, вона побачила, що вдалині вулиці в її напрямку рухається літній чоловік, у якому дівчина впізнала знайомого свого батька, і, раптово здригнувшись від усвідомлення того, що їй не можна ризикувати заходити, поки він поблизу, Мері обернулася до чоловіка спиною і повільно пройшла повз будинок. Кутиком ока вона бачила великий, масивний будинок із суворою георгіанською верандою, вікна, сповиті таємничими шафранними портьєрами, з дедалі більшим неспокоєм відчувала, що будинок ще загрозливіше нависає над нею, відчувала, як зі ще більшою й тривожнішою силою на неї знову наринають сумніви. Це помилка — іти до лікаря, який так добре тебе знає. Денісу може не сподобатися, що вона пішла на такий крок, не звернувшись спершу до нього; потрібно буде обрати для візиту слушніший момент; вона не хвора, а здорова, і з нею все абсолютно нормально; вона робить із себе жертву своєї ж уяви — очевидно, без потреби, піддаючи себе небезпеці.