Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 25)

Тепер вулиця була чиста, і Мері збагнула, що мусить або заходити зараз, або не заходити взагалі; сказавши собі, що спочатку вона увійде, а тоді вже вирішуватиме свої труднощі, дівчина поклала долоню на ручку воріт, аж тут згадала, що немає грошей, щоб негайно, навіть якщо лікар не вимагатиме, сплатити винагороду, аби уникнути ускладнень, що призведуть до викриття. Мері прибрала руку і знову почала було нерішуче міряти кроками тротуар, коли раптом побачила, що з-за портьєри в передньому вікні виглядає покоївка. Насправді служниця нічого не побачила, але у збуреній уяві Мері вона, здавалося, розглядала її підозріливим оком, і від цього явного обвинувального огляду залишки рішучості дівчини розчинилися. Мері відчула, що не може більше витримувати тривожну непевність своїх вагань, і з винуватим виглядом квапливо рушила геть, неначе її спіймали на якомусь жахливому вчинку.

Поки Мері, тікаючи, бігла вулицею, ще раз долаючи той самий втомливий шлях, вона мало не задихалася, придушуючи своє невтамоване бажання. Дівчина почувалася вітрогонкою й боягузкою; обличчя її палало від сорому й збентеження; вона відчувала, що за будь-яку ціну мусить уникнути людських очей. Щоб не наткнутися на когось знайомого й повернутись додому якомога швидше, Мері не пішла по Гай-стріт, а обрала інший шлях — вузьку занедбану вуличку Коледж-стріт, яку всі завжди називали Завулком і яка, відгалузившись від окружної головної вулиці, збігала попід залізницею напряму до толоки. Опустивши голову, Мері поринула в морок Завулка, мовби хотіла там сховатися, і квапливо кинулася вперед убогою, поганої слави вулицею з кепською бруківкою й стічними канавами, наповненими розбитими пляшками, порожніми бляшанками й смердючим сміттям бідного кварталу. Лише небажання, щоб її впізнали, гнало Мері через вуличку, на якій через негласну заборону вона ніколи не бувала; та навіть із таким поспішним рухом її нужденність торкнулася дівчини своєю бридкою рукою.

З відкритих подвір'їв на Мері витріщалися жінки, які стояли без діла, нечупарні, з голими руками, і говорили в групках; за дівчиною погнався дворовий пес, гавкаючи й намагаючись укусити; брудний і потворний каліка, що відпочивав на тротуарі, закричав услід, щоб вона дала йому милостиню, його голос переслідував дівчину, скиглячи, випрошуючи, ображаючи.

Щоб вирватися з гнітючих лабет вулички, Мері заквапилася ще сильніше і вже майже здолала її, коли раптом побачила, що на неї насувається велика юрба. На якусь жахливу коротку мить дівчина непорушно завмерла, гадаючи, що натовп мчить, щоб напасти на неї. Втім, до її вух одразу долинули звуки оркестру, і Мері побачила, що це сонмище в супроводі гурми брудних дітлахів і злих шолудивих дворняг, які гасали туди-сюди, сонмище, яке напирало на неї, ніби полк, що маршує на битву, — місцева філія Армії спасіння[37], яку нещодавно відкрили в Левенфорді. В пориві молодечого ентузіазму її віддані члени скористалися святом, проходячи парадом по бідних кварталах міста, щоб долати й відкомпенсовувати — навіть у таку ранню годину — будь-які пагубні пристрасті й розпусту, які хтось міг собі дозволити з нагоди виставки.

Натовп рухався вперед, майоріли стяги, гавкали собаки, гриміли кімвали, оркестр трубив гімн «Кинь рятівну мотузку», а солдати обох статей тим часом злили свої голоси у звучному завзятті.

Поки юрба наближалася, Мері притислася до стіни, воліючи, аби тротуар під ногами розійшовся й поглинув її, а коли натовп проходив повз неї, дівчина зіщулилася від грубих ударів і коливання напливу чужих тіл. Зненацька, поки юрма котилась далі, якась рядова, сповнена благочестя й радості від своєї нової уніформи, побачивши вкрай налякану й затуркану Мері, урвала на мить своє дзвінке сопрано і, наблизивши до дівчини впритул своє обличчя, на одному гарячому, проймаючому подиху прошепотіла:

— Ти грішниця, сестро? Тоді ходи і будеш спасенна, ходи і вмийся кров'ю Агнця!

Тоді, вплітаючи свій шепіт у рефрен гімну, жінка голосно проспівала: «Хтось нині тоне», знову влилася в завзятий хор і переможно помаршувала вулицею геть.

Поки Мері спиралася на стіну, її поглинуло відчуття страшенного занепаду; вразлива натура дівчини підказувала, що ця остання ганьба ознаменувала вершинний вияв гніву Провидіння. Несподіване, випадкове скерування думок у незрозуміле, незнайоме русло впродовж кількох годин повністю змінило характер її життя. Мері не могла визначити почуття, що нею заволоділо, не могла чітко висловити чи навіть зрозуміти страх, що її наповнював, але коли пішла, спотикаючись, додому, в нудотності докорів сумління відчула, що не гідна життя.

Розділ сьомий

В наступний після виставки понеділок у домі Броуді зчинився чималий рух. Того ранку поштар постукав у двері гучніше, ніж зазвичай, а у виразі його обличчя було більше поважної значущості, коли він простягнув місіс Броуді лист, оздоблений низкою незвичних марок, тоненький, крихкий прямокутник, що таємничо похрускував у її схвильованих пальцях. Серце неньки затріпотіло, коли вона подивилася на лист, якого чекала не один день. Місіс Броуді навіть не потрібно було думати, хто його надіслав, адже вона негайно впізнала тонкі, «нетутешні» конверти, які власноруч дбайливо обрала й обережно запакувала Мету. Жінка була сама і в приливі вдячності й передчувань приклала конверт до вуст, далі міцно притисла до грудей, а тоді, немовби ввібравши через цей дотик сховане послання прямо в серце, за якусь хвилину відняла його й перевернула у своїх червоних, поморщених від роботи руках.

Хоч місіс Броуді й відчувала, що лист був виключно її, вона побачила, що його адресовано містеру та місіс Джеймс Броуді, і не посміла відкривати; жінка не насмілилася вибігти сходами нагору й радісно гукнути своєму чоловікові: «Лист від Мета!»; натомість вона взяла й обережно поклала це перше дорогоцінне тонесеньке зведення новин із-за кордону на чоловікову тарілку. Місіс Броуді стала чекати. Вона покірно, але з жадібним трепетним нетерпінням дізнатися новини від свого сина походжала туди-сюди, час від часу повертаючись із посудомийні на кухню, щоб пересвідчитися, що лист нікуди не зник, що незвичайне синове послання, яке щасливо до неї доїхало, дивом перетнувши три тисячі ліг[38] невідомих морів і чужих земель, не розчинилося зненацька в повітрі.

Минула, на відчуття жінки, вічність, перш ніж Броуді врешті спустився; у його настрої, зауважила вона з радісним полегшенням, досі помітні були відблиски задоволення попередніх днів. Місіс Броуді відразу принесла кашу і, делікатно поставивши її перед чоловіком, очікувально стала віддалік. Броуді узяв лист, мовчки зважив його на долоні своєї велетенської руки; здавалося, подивився на нього беземоційно, ще раз демонстративно зважив; тоді, закритий, поклав перед собою і почав їсти свою кашу. Поки Броуді сьорбав ложку за ложкою, нахилившись над столом і поклавши на нього обидва лікті, він невідривно дивився на конверт і зловмисно вдавав, що не бачить свою дружину.

Витонченість його злого наміру тримала місіс Броуді на задньому плані; ненька міцно склала руки докупи, тіло її напружилося в гарячковому передчуванні, аж ось вона не змогла більше витримувати напругу.

— Відкрий його, батьку, — прошепотіла жінка.

Броуді перебільшено вдав різкий переляк.

— Господи, жінко, ти мене мало не до смерті настрашила. Чого ти там стоїш? А, я зрозумів, зрозумів! Тебе притягує ота-от штучка.

Броуді тицьнув ложкою в бік листа і недбало відкинувся у кріслі, пильно дивлячись на дружину. Це він так смаковито її піддражнює, сказав собі Броуді в повному розквіті своєї добродушності.

— Ти виглядаєш, як оса над банкою повидла, — протягнув він. — Знову в тебе ця нездорова жадоба. Я ото собі думав, що лист досить тонкий; якийсь нездалий матеріал, навіть не сумніваюся.

— Це я купила йому такий тонкий поштовий папір, щоб на пересиланню зекономити, — благально промовила ненька. — В один такий конверт можна хоч десять аркушів вкласти.

— Тут нема десятьох аркушів. Ні, я сумніваюся, що там буде більше, ніж два-три в ліпшому разі. Маю надію, це не значить погані новини, — сказав Броуді сумно, косуючи на дружину маленьким недобрим оком.

— Йой, та відкрий його, щоб я мала спокій, батьку, — благала місіс Броуді. — Мене геть-чисто з'їдає тривога, ти ж, певно, бачиш.

Броуді підняв голову, негайно притягуючи погляд.

— Часу в нас з головою… часу з головою, — повільно мовив він, розтягуючи слова. — Як чекала десять тижнів, то ще за десять хвилин нічого з тобою не станеться. Йди принеси мені решту сніданку.

Нерішуче зітхаючи, місіс Броуді змушена була відірватися від листа й повернутися назад в посудомийню, щоб накласти чоловікові бекону і яєць, мліючи тим часом від страху, що він може прочитати й за її відсутності раптово знищити лист.

— Оце завзяття! — весело вигукнув Броуді, коли дружина поспішно повернулася. — Не бачив, щоб ти так бігала, відтоді як наїлася зеленого аґрусу. Я знаю, як тебе розрухати. За хвилину вже будеш в мене танцювати.

Однак місіс Броуді не відповіла; чоловік змусив її заніміти. Отож, коли Броуді закінчив снідати, він знову взяв у руки листа.

— Так, напевно, нам варто глянути, що тут всередині, — протягнув він недбало, якомога повільніше розрізаючи конверт і витягаючи щедро списані аркуші. Поки Броуді нестерпно розтягував читання листа, панувала тиша, але весь той час ненька не спускала з чоловікового лиця стривожених очей, шукаючи на ньому якогось виразу, що міг би підтвердити її сподівання чи заперечити страхи. Врешті Броуді кинув листа на стіл і проголосив: