Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 27)

Неньчині груди здійнялися від обурення.

— Бідний хлопчик пережив жахіття, — здригнулася вона. — Так йому було зле! Ти не маєш сердитись на нього за фрукти. Він завше їх любив.

Лише наклеп на сина змусив місіс Броуді огризнутися до чоловіка. Той єхидно на неї подивився.

— Здається, з одягом ти напартачила! Мій тропічний шолом — одна пригожа річ, яка в нього була, — сказав Броуді, встаючи з-за столу.

— Я сьогодні ж виясню це з тим управителем «Ленніз»! — скрикнула ненька здушеним голосом. — Він сам мені своїм ротом сказав, що там носять тик. Подумати тільки, такий обман! Та мій син міг померти від сонячного удару.

— Ти з чим-будь напартачиш, стара, — задоволено відпустив Броуді шпильку на прощання. Та його стріли більше не протинали й не ранили; вони не долітали до неньки, поки вона перебувала в тій далекій землі, де на тлі опалового неба величавим листям махали високі пальми, а з храмів у запашній сутіні було чутно тихий гук дзвонів.

Нарешті місіс Броуді, здригнувшись, повернулася зі свого марення.

— Мері! — гукнула вона до посудомийні. — Тут Метів лист! Прочитай, і коли закінчиш, віднеси бабці, — і за якусь мить неуважно додала: — А тоді принеси мені назад.

Місіс Броуді відразу повернулась до своїх приємних роздумів, зміркувавши, що пополудні пошле дорогоцінного листа Аґнес Мойр. Мері має знести його Аґнес у місто разом з банкою домашнього повидла і тортом. Аґнес, можливо, й сама одержала листа, хоча, самовдоволено подумала місіс Броуді, щодо цього є сумніви; хай там як, дівчина буде надзвичайно втішена в будь-який спосіб дізнатися геройські вісті Метової подорожі й чудову новину про його прибуття. А ще, і ненька це добре розуміла, належиться негайно відправити листа, а додаткове приношення у вигляді торта й повидла буде чудовою прикрасою до прецікавої звістки для Аґнес, доброї, гідної дівчини, яку жінка незмінно схвалювала.

Коли Мері повернулася, ненька запитала:

— Що бабця каже про Метів лист?

— Щось про те, що вона хотіла б покуштувати той ананас, — кинула Мері байдуже.

Обережно забираючи від доньки священного листа, ненька обурилась:

— Ти уяви собі, — промовила вона, — бідний хлопець мало не втопився, його мало не зжерли акули. Могла б виказати більше інтересу, коли твій брат у такій небезпеці. Бродиш ціле рано як нежива. Агов, ти мене слухаєш? Я хочу, щоби пополудні ти збігала з листом до Аґнес. А ще віднесеш їй передачу.

— Добре, — мовила Мері. — Коли мені треба повернутися?

— Залишися і поговори з Аґнес, коли хочеш. А як вона запропонує почекати до чаювання, то я дозволяю тобі так і зробити. Ніякої біди з тобою не буде в товаристві такої християнської дівчини.

Мері нічого не сказала, але її безживним рухам додалося жвавості. Несамовитий план, що непевно сидів у її голові впродовж минулої безсонної ночі, у світлі цього несподіваного дарунка фортуни вже почав набувати чіткої форми.

Мері прийняла рішення їхати в Даррок. Ризикнути вирушити туди самій для неї в будь-якому випадку було б складним й небезпечним вчинком, що тягнув за собою похмуру перспективу викриття й жахливого лиха. Та коли вже здійснювати таку поїздку, своєчасне неньчине доручення явно було слушною нагодою. Мері знала, що поїзд вирушає з Левенфорду до Дарроку о другій годині й долає чотири милі між двома містами за п'ятнадцять хвилин, а також що той самий поїзд, їдучи у зворотному напрямку, відбуває з Дарроку о четвертій годині. Дівчина зрозуміла, що якби якимось дивом наважилась на цю виправу, у неї буде понад півтори години, щоб досягти своєї мети, а це, повважала Мері, достатньо. Єдине питання, що її турбувало, — чи вдасться успішно виконати доручення до другої години і, що ще важливіше, чи зможе вона вивільнитися з ніякових обіймів нестримної гостинності Аґнес, аби встигнути на поїзд.

Взявши швидкість за ціль, Мері наполегливо працювала весь ранок і перед першою завершила зі своїми домашніми обов'язками, а тоді, вихопивши кілька шматочків їжі, поквапилась нагору, щоб перевдягнутися. Однак коли Мері дісталась до своєї кімнати біля вершини сходів, її охопило незвичайне відчуття. Дівчина відчула легкість, невагомість і запаморочення; з повільною хисткістю гойдалки перед її враженими очима підлога спальні легенько зарухалася вверх і вниз; стіни також заколихалися над нею, наче валився з боків картковий будиночок; її зір протяла парабола миготливих вогнів, а далі одразу залягла темрява. Ноги підкосилися, і Мері, зомлівши, тихо осіла на підлогу. Дівчина довго пролежала непритомна на спині. Відтак ця розпластана поза поступово допомогла відновити слабку циркуляцію, під мертвотно блідою шкірою немовби знову потекли крихітні кров'яні струмочки, і Мері, зітхнувши, розплющила очі, відразу подивившись на стрілки годинника, які вказували, що уже пів на другу. Дівчина схвильовано підвелася на лікті й після кількох марних спроб врешті змусила себе знову стати прямо. Вона почувалася нетвердо і мляво, але голова була легка і ясна, отож Мері змусила себе обм'яклими, кволими пальцями, з яких у цій справі, здавалося, не було жодної користі, квапливо одягнутися. Тоді дівчина поспішила наниз.

Ненька зустріла її з листом, пакунком і силою-силенною повідомлень, вітань та розпоряджень для Аґнес. Вона настільки захопилася своєю великодушною щедрістю, що не зауважила нездужання доньки.

— І не забудь їй сказати, що повидло цьогорічне! — гукнула вона, коли Мері виходила з воріт. — І що в торті два яйця, — додала вона. — І не лишай листа. Скажи, я хочу його назад! — крикнула вона наостанок.

Мері мала двадцять хвилин, щоб дістатися на вокзал, і цього було достатньо, якщо не затримуватись. Важкий пакунок, який містив два фунти торта й два фунти повидла, повис тягарем на її руці; у такому слабкому стані думка про жирний торт викликала огиду, а солодке повидло нудотно розмазувалося по її уяві. Мері не мала часу нести пакунок до Аґнес і явно не змогла б тягати його зі собою все пообіддя. Задля своєї мети вона вже була готова здійснити відчайдушний вчинок, а тепер щось підштовхнуло її до ще більшого безрозсудства. Щось спонукало Мері позбутися розкішного неньчиного подарунка, мовчки опустити його в канаву або закинути в сусідній сад. Вага пакунка гнітила дівчину, а відраза від думок про його вміст штовхнула її на раптове шаленство. Біля дороги стояло мале хлоп'я, обідране, босоноге й брудне, безутішно виводило крейдою лінії на цегляній стіні. Проходячи повз, Мері в раптовому відступницькому пориві жбурнула клунок ошелешеному голоштаньку. Вона відчула, як ворушаться її губи, почула свої слова: «Візьми! Швидко! Тут їжа!».

Хлопчик підвів на Мері приголомшені недовірливі очі, які чіткіше за членороздільну мову давали зрозуміти глибоку недовіру дитини до всіх незнайомців, які дарують важкі пакунки під приводом благодійності. Одним оком все ще недовірливо зиркаючи на дівчину, малий роздер паперову обгортку, щоб переконатися, що його не обманюють, а відтак, коли його враженим очам відкрився розкішний вміст торби, запхнув її під пахву, негайно кинувся діяти, поки ця чудна міс не прийшла до тями, і зник, мов клубок диму, в кінці вулиці.

Мері була вражена власним зухвальством. Її штрикнуло раптовим болем на думку про те, як їй приховати від неньки такий непрощенний учинок або, якщо не вдасться, як узагалі пояснити те, що плоди чесної материної праці розчинилися в повітрі. Мері даремно намагалася заспокоїти себе тим, що віднесе Аґнес листа, коли повернеться після четвертої, та обличчя її виражало хвилювання, поки вона поспішала на вокзал.

У поїзді до Дарроку Мері зробила могутнє зусилля зосередити свою втомлену увагу на виконанні плану, заздалегідь простежуючи подумки свої майбутні кроки; дівчина була рішуче налаштована не допустити слабкості й нерішучості попередніх днів. Вона знала Даррок досить добре, оскільки кілька разів бувала там ще до того, як він отримав ореол романтики й кохання як місце, де живе Деніс. Відколи Мері дізналася, що він там мешкає, нудне містечко, яке переважно складалося з хімічних заводів і фарбувальних фабрик, промислові відходи яких часто забруднювали чистий Левен у нижній течії, зазнало явної чарівної метаморфози. Погано вимощені вузькі вулички мовби поширшали, бо ними ходив Деніс, а задимлені будівлі стали витонченішими, бо серед них проходило його життя.

Повільно наближаючись до цього зачарованого місця, попри нестерпну тривогу Мері, на диво, затамувала подих у передчутті. Хоч вона й не мала наміру бачитися з Денісом, та все ж не могла стримати трепетного захвату, що буде ближче до нього в його власному середовищі проживання.

Коли поїзд припахкотів на даррокський вокзал, Мері хутко вийшла зі свого купе, здала квиток і однією з перших із невеликої жменьки пасажирів покинула перон. Крокуючи без вагань і настільки швидко, як давали змогу сили, дівчина пройшла головною вулицею, різко звернула ліворуч і увійшла в тихий житловий район. Ніхто з перехожих її не знав; її поява не викликала ні ажіотажу, ні зацікавлення. Даррок, хоч йому й бракувало аристократичності, був містечком завбільшки як Левенфорд, єдиним ще одним великим містом у радіусі дванадцяти миль, тому Мері легко було непомітно вливатися у жвавий рух вулиць і зливатися з натовпом, яким вони повнилися. Саме з цих причин вона обрала Даррок для своєї теперішньої мети.