Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 28)

Коли Мері пройшла половину другорядної вулиці, на своє полегшення, вона побачила, що пам'ять її не підвела і, коли перед нею постав півмісяць зблокованих будинків, вона рішуче наблизилася до останнього й відразу гучно подзвонила у двері. Відчинила мініатюрна покоївка в синьому бавовняному халаті.

— Лікар вдома? — запитала Мері.

— Заходьте, будь ласка, — відповіла невеличка хатня робітниця з байдужістю людини, яка втомилася нескінченно повторювати завчену формулу.

Мері провели у приймальню. То була убога кімната з побляклими стінами й тонким вичовганим килимом на підлозі, рядом стільців різного ступеня спорохнілості і великим дубовим столом, на якому лежало кілька порваних, застарілих, із загнутими кутиками примірників періодики і рожевий порцеляновий вазон із похиленою аспідистрою.

— Ваше ім'я? — байдуже запитала рабиня дверей.

— Міс Вініфред Браун, — чітко промовила Мері.

Та вона — і зараз Мері це зрозуміла — дійсно брехуха! Вона мала би бути в Левенфорді, сидіти на приємній зустрічі з братовою законною нареченою, а натомість перебувала тут, за чотири милі від дому, викинула материну передачу, назвалася несправжнім іменем і очікувала на прийом у домі незнайомого лікаря, чиє ім'я й місце проживання згадала лише завдяки щасливій випадковості. Легкий рум'янець, що вкрив обличчя дівчини, коли вона виголосила вигадане ім'я, при цих думках шалено запалав, і Мері насилу вдалося відкинути почуття провини, коли її провели в кабінет лікаря.

Лікарем був чоловік середнього віку, лисий, неохайний, розчарований і мав посередню, дешеву практику. Зазвичай він не приймав о цій годині, що викликало в нього справедливе роздратування, але економічне становище змушувало його приймати пацієнтів о будь-якій годині. Лікар був неодруженим, і економка щойно подала на обід жирну варену яловичину й пудинги з навколонирковим жиром, які він поспішно з'їв і, як наслідок, постійний розлад шлунка через погано приготовану їжу, ненормований робочий день і запалення зубів, від якого він страждав, вже почали боляче дошкуляти. Лікар здивовано подивився на Мері.

— Ви домовитись про виклик?

— Ні! Я до вас на консультацію, — відповіла Мері голосом, який здавався далеким і мовби їй не належав.

— Тоді сідайте, — різко промовив лікар. Він одразу відчув щось незвичне, і його роздратування зросло. Медичний аспект лікування пацієнтів уже давно перестав його цікавити, і будь-яке відхилення від монотонного усталеного порядку звичайної практики, що полягало у швидкій видачі пляшечок з розведеними розчинами дешевих ліків і барвників, завжди його жахало; окрім того, йому кортіло повернутися на канапу; живіт стиснуло спазмом, коли лікар згадав, що сьогодні ввечері матиме силу-силенну пацієнтів.

— Що у вас? — невдовзі знову озвався він.

Мері, затинаючись, почала розповідати, почервоніла, завагалася, тоді в якомусь заціпенінні повела далі. Як вона висловилась, дівчина не знала, але підозри лікаря явно підтвердилися.

— Ми мусимо вас оглянути, — холодно сказав він. — Зробимо це зараз чи ви прийдете ще раз зі… своєю матір'ю?

Оскільки Мері ледь розуміла, що лікар має на увазі, вона не знала, як відповісти. Його холодність бентежила дівчину, його нечулість її відлякувала, а загальний неохайний вигляд — кострубаті непідрівняні вуса, недоглянуті нігті на руках, жирні плями на жилеті — викликав у неї ще й сильну антипатію. Але Мері сказала собі, що мусить пройти це тяжке випробування, і тихо промовила:

— Я не зможу прийти ще раз, лікарю.

— Тоді зніміть одяг і приготуйтеся, — різко сказав він і, показавши на канапу, вийшов із кімнати.

Перш ніж він повернувся, Мері у своїй боязкій збентеженості ледве встигла роздягнутися й лягти на витертий, обдертий диванчик. Тоді, заплющивши очі й стиснувши зуби, дівчина віддалася на його натужний і невмілий огляд. Для Мері це була мука, і фізично, і морально. Її вразлива душа зіщулювалась від грубої, неґречної поведінки лікаря, а від дотику його невправних пальців дівчина здригалася від болю. Нарешті огляд закінчився і, кинувши кілька коротких слів, лікар знову вийшов із кімнати.

За п'ять хвилин Мері знову сиділа у своєму кріслі, одягнена, заніміло дивлячись, як лікар незграбно чвалає до свого столу.

Цього разу лікар був трохи розгублений. На його практиці це нещастя часто траплялося з жінками іншого класу, але він, незважаючи на свій нечутливий, загартований розум, знав, що ця дівчина — лише налякана дитина, необізнана й невинна. Він відчував, що зачаття, без сумніву, відбулося одночасно з неусвідомленою дефлорацією. Лікар зрозумів, чому дівчина так самовпевнено назвала йому вигадане ім'я, і в його байдужому, порожньому серці заворушився невиразний жаль. Спочатку з усією тривогою неуспішного лікаря за свою дрібну репутацію він підозрював, що дівчина хотіла, аби він вжив якихось заходів, щоб покласти край її недузі, та зараз повністю усвідомив масштаб її цілковитого незнання. Він ніяково заворушився у кріслі, не знаючи, з чого почати.

— Ви заміжня? — врешті сухо спитав лікар.

Мері похитала головою з вологими нажаханими очима.

— Тоді я раджу вам вийти заміж. У вас буде дитина.

Спершу Мері заледве зрозуміла. Тоді її губи викривилися в судомному тремтінні, очі наповнилися слізьми, і ті беззвучно покотилися по обличчю. Вона почувалась паралізованою, слова лікаря були наче удар дрючком. Він говорив до неї, намагався розповісти, що їй потрібно робити, чого їй очікувати, та дівчина ледве його чула. Лікаря ніби віднесло назад; все довкола зникло; Мері потонула в сірому тумані цілковитої непорівнянної печалі, опинилась наодинці з гнітючим жахом певного й невідворотного лиха. Час від часу до неї доходило розуміння його слів, немов слабкі промінчики денного світла, що несподівано пробивалися крізь вихристі клуби туману, який її оточував.

— Намагайтеся не хвилюватись, — почула Мері слова лікаря; тоді знову через пелену, що її огортала, долинуло: — Ви молода, ваше життя ще не втрачено.

Та що він знає і чому його має це хвилювати? Мері залишилася незворушною й холодною до його сказаних із добрим наміром банальностей. Дівчина інстинктивно відчула, що для лікаря її прихід — лише швидкоплинний і неприємний епізод монотонного дня і, коли вона підвелася й запитала про оплату, одразу помітила в його погляді напівприхований проблиск полегшення. Чуття не обмануло Мері, адже, взявши платню й провівши її до дверей, лікар негайно побіг до своєї пляшечки з вісмутом, прийняв велику дозу, з полегшеним зітханням вклався полежати й відразу повністю про неї забув.

Коли Мері вийшла з будинку на вулицю, була всього-на-всього третя. До поїзда треба було чекати ще годину — якщо вона взагалі на нього сяде. Сповнена душевних мук, Мері йшла вулицею, шепочучи сама до себе: «Боже! О Боже, чому Ти так зі мною вчинив? Я ніколи не робила Тобі нічого злого. Не дай цьому статися. Зупини це!». Дівчину охопило сліпе нерозуміння, чому і як Всевишній обрав її тіло для цього соромного експерименту. Мері спало на думку, що це надзвичайно несправедливий вияв Божої всемогутності. На диво, Деніса вона не звинувачувала; дівчина просто почувалася жертвою якогось жахливого незрозумілого шахрайства.

Ні, Мері не звинувачувала Деніса; вона, навпаки, відчувала, що мусить поспішити до нього. У своїй безмежній муці дівчина остаточно відкинула обережність і з напруженим обличчям попрямувала головною вулицею, в дальньому кінці якої розмістилися «Ломондські погреби винних та міцних напоїв», власником яких був Овен Фойл. За рогом були широкі двійчасті ворота, що вели на подвір'я, звідки до помешкання Фойлів підіймалися відкриті гвинтові сходи.

Мері нишком піднялася по сходах і тихенько постукала у двері. Зсередини долинав бренькіт фортепіано. Бренькіт не припинився, а на стукіт ніхто не відповів; тоді Мері почула, як хтось вигукнув: «Роуз, ціпочко, там хтось під дверима? Подивися, чи хтось є». Дитячий голос відповів: «Я граю гами, мамо, піди ти або почекай, нехай знову постукають». І знову з подвоєним завзяттям і гучністю, що свідчили про надзвичайну старанність, залунали звуки фортепіано.

За якусь хвилину нерішучого очікування Мері вже збиралася постукати голосніше, аж тут, коли вона наблизила руку до дверей, з-за меж подвір'я почувся різкий свист і став поступово до неї наближатися.

Мері обернулася, і тієї самої миті біля підніжжя сходів з'явився Деніс; він запитально відхилив голову назад, очі його розширились від здивування, коли він впізнав дівчину. Одразу зауваживши, що Мері в жахливому відчаї, Деніс вибіг сходами до неї.

— Мері! — вигукнув він квапливо. — Що сталося?

Мері не могла відповісти, не могла вимовити його імені.

— У чому річ, моя найдорожча? — прошепотів Деніс, наблизившись до дівчини, беручи її холодну руку й лагідно заспокійливо погладжуючи. — Це через батька?

Мері похитала головою, не дивлячись на Деніса, знаючи, що коли зробить це, то напевне жалюгідно розридається.

— Ходімо звідси, — прошепотіла дівчина. — Ходімо, поки хтось не прийшов.

Пригнічений, Деніс повільно пішов за Мері по сходах униз.

На вулиці він несамовито запитав:

— До тебе вдома погано ставилися? Хутко розповідай, що тебе непокоїть, люба. Якщо бодай хтось тебе торкнувся, я його вб'ю.