Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 30)

Розгніваний, він повернувся на своє місце і знову почав із перших рядків повідомлення.

«У суботу, 21-го числа цього місяця, — прочитав Броуді, — відбулася Щорічна виставка великої рогатої худоби в Левенфорді та окрузі, і відвідала її численна поважна публіка». Броуді повільно, уважно, старанно прочитав ціле повідомлення, аж доки наприкінці статті не натрапив на абзац, що починався словами: «Серед присутніх були…». Очі його неспокійно замерехтіли, а тоді тріумфально загорілися: там було його ім'я! Серед визначних імен міста й графства наприкінці списку, безперечно, проте не в самому кінці стояло ім'я Джеймса Броуді. Він тріумфально грюкнув кулаком по столу. Оце хай знають, їй-богу! «Левенфорд Адвертайзер» читали всі — вона виходила раз на тиждень у п'ятницю — і всі побачать, що його ім'я гордо стоїть там поряд із іменем не менш видатного лорд-лейтенанта графства. Броуді аж роздуло від пихи. Йому подобалося, як виглядає його ім'я в друці. Велика літера Д в імені «Джеймс» мала особливий завиток, що приковував погляд, а щодо прізвища, ні, найменування роду, то його написали правильно, у шотландському варіанті, і він пишався цим більше, ніж усім своїм майном вкупі. Броуді схилив голову набік, не відриваючи погляду від свого манливого імені. Насправді він прочитав усеньке велемовне повідомлення, мордуючись із його багатослівністю, лише щоб побачити, що завдяки двом друкованим словам до його життя приковано увагу громадськості. Він тріумфував.

Джеймс Броуді! Його губи несвідомо складалися в ці слова, поки він беззвучно ними смакував.

— Ти гоноровий чоловік, Броуді, — прошепотів він до себе. — Так, гоноровий, але, їй-богу, в тебе є на то причина.

Йому заволокло очі від напливу почуттів, і весь перелік блискучих видатних персон з їхніми титулами, нагородами й відзнаками ніби розмило, залишивши у фокусі одне-єдине ім'я, яке немовби невитравно закарбувалося на його сітківці. Джеймс Броуді! Ніщо, здавалось, не могло перевершити ці прості, але значущі слова.

Потік його думок трохи відхилився від курсу, і ніздрі Броуді розширились від обурення, коли він подумав про те, як сьогодні вранці його закликали опуститися у власних очах, прислуговуючи звичайному робітникові. Добрих двадцять років минуло відтоді, як у Броуді були труднощі, як він змушений був зайнятися торгівлею через обставини, на які не мав впливу. Та зараз у нього був найманий слуга, щоб виконувати цю роботу. Броуді відчував, що ранкове зіткнення заплямувало його ім'я, і його охопило гнівне обурення на нещасного Перрі, який його підвів.

— Я з нього шкуру здеру! — скрикнув Броуді. — Прищавий йолописько.

Він завжди знав, що торгівля ніколи не була його призначенням, та оскільки Броуді змушений був нею зайнятися, він змінив її суть на щось більш відповідне до власного імені й постави. Броуді ніколи не вважав себе людиною комерції, проте від самого початку надягнув на себе образ збіднілого джентльмена, що змушений жити із заняття, що йому не підходило й не пасувало. Однак сама його особа, відчував Броуді, в якийсь незрозумілий спосіб робила те заняття благородним і гідним його. Воно перестало бути нікчемним і стало унікальним. Із самого початку Броуді ніколи ні за ким не бігав; люди завжди були змушені танцювати під його дудку й миритися з усіма його дивацтвами й примхами.

Колись у молодості Броуді викинув із крамниці чоловіка за неґречне слово; нагнавши страху, він змусив місто його впізнавати; Броуді не скакав на задніх лапках, а тримався зухвало, мовби кажучи: «Або приймайте таким, або марш звідси», і його незвична стратегія мала винятковий успіх. Своєю хамовитою чесністю й прямотою Броуді здобув собі славу; найсвавільніші його максими повторювали як сентенції в міських пересудах; знать сприймала його, як тут говорили, за оригінала, і ця самобутня індивідуальність здобула йому її заступництво. Втім, що більше розкривалася його особистість, то більше Броуді зневажав рушій цього процесу.

Зараз він відчував себе визначною постаттю, вищою за вимоги торгівлі. Броуді переповнювало величезне задоволення від того, що він досягнув високого становища, незважаючи на неблагородність свого ремесла. Його незмірний гонор не бачив різниці між поганою славою, яку він здобув, і визначнішою пошаною, якої бажав. Успіх гнав його вперед. Броуді хотів прославити своє ім'я.

— Я їм покажу, — зарозуміло прошепотів він. — Я покажу їм, на що я здатен.

Тієї миті до крамниці хтось зайшов. Броуді роздратовано підняв очі, своїм бундючним поглядом кидаючи непроханому відвідувачу виклик вимагати уваги в того, хто рівний знаті графства; на диво, його не попросили спуститися. Якийсь юнак спритно перескочив прилавок, піднявся східцями і зайшов у кабінет, зачинивши за собою двері. То був Деніс Фойл.

Три дні тому, після того як він побачив, що поїзд відносить Мері вдалечінь, на Деніса набігла хвиля каяття й одразу підхопила й поглинула. Він поміркував, що поводився з дівчиною з холодною та боягузливою себелюбністю. Раптовий удар по самооцінці став для Деніса такою цілковитою несподіванкою, аж він на якусь мить забув, як сильно любить Мері. Однак Деніс таки кохав її, справді, усвідомив він більш зріло, а коли дівчини не було поруч, йому її страшенно бракувало. Через тягар становища у постаті Мері, як ретельніше поміркував юнак, вчувалося жалісливе моління, і тоді він йому опирався. Якщо його ситуація була неприємна, то її — нестерпна, і він спромігся лише на кілька непереконливих плаксивих слів співчуття, щоб її полегшити. Деніс аж зіщулювався всередині, міркуючи про те, що Мері тепер думатиме про його жалюгідну й безініціативну несміливість, а усвідомлення, що він не може безперешкодно з нею зустрітись, аби розповісти про всі свої переживання, аби зі щонайбільшим запалом висловити своє каяття й палку любов, сповнювали його відчаєм.

Два дні Деніс витримував ці почуття, які невпинно дужчали, а тоді в його голові постав чіткий і незвичайний план дій. Він повважав його сміливим, рішучим і зухвалим. Насправді то був наслідок пальби докорів сумління по його напружених нервах, і хоч це було нерозважливо, самовпевнено й нерозумно, тут його стримувані почуття мали знайти вихід, і Деніс бачив у цьому зручну можливість реабілітуватися перед Мері й самим собою.

По суті, ним рухав саме мотив власного виправдання, коли він, поставши перед Броуді, сказав:

— Я прийшов самовільно, містере Броуді, бо подумав, що по-іншому ви можете не захотіти мене бачити… Я Деніс Фойл із Дарроку.

Броуді приголомшила несподіваність цього візиту й відважність, про яку це свідчило, однак він ніяк цього не показав. Натомість Броуді глибше сів у кріслі; голова, здавалося, вростала в його кремезні плечі, наче камінь на вершині пагорба.

— Син власника паба? — глузливо посміхнувся він.

— Саме так, — ввічливо відповів Деніс.

— І що містер Деніс Фойл, — Броуді іронічно наголосив на слові «містер», — тута забув?

Він почав плекати надію, що підштовхне Фойла до нападу, аби мати задоволення його відлупцювати.

Деніс прямо подивився на Броуді і, проігнорувавши його поведінку, повів далі відповідно до свого плану.

— Можливо, ви здивовані моїм візитом, та я подумав, що мушу прийти до вас, містере Броуді. Я не бачився з вашою донькою, міс Мері Броуді, понад три місяці. Вона цілеспрямовано мене уникала. Хотів сказати вам відверто, що маю симпатію до вашої доньки і прийшов попросити вашого дозволу бачитися з нею.

Броуді подивився вгору на Деніса з похмурим, схожим на маску обличчям, яке не пропускало назовні ані краплини тієї дедалі дужчої хвилі здивованої злоби, яку відчував на вимогу юнака. Якусь хвилину не спускаючи з Фойла грізного погляду, він повільно вимовив:

— Радий чути з твоїх власних уст, що мій наказ було виконано! Моя дочка відмовлялася з тобою бачитися, бо я їй заборонив на тебе дивитися! Ти мене чуєш? Я заборонив їй, і тепер, коли побачив, який ти, все одно не дозволю.

— Чи можна спитати чому, містере Броуді?

— Я мушу пояснювати тобі, що я роблю? З моєї дочки вистачить того, що я їй це наказав. Я їй не пояснюю, я віддаю наказ.

— Містере Броуді, я був би радий дізнатися, які у вас до мене претензії. Я б доклав усіх зусиль, щоб виконати будь-які ваші вимоги, — усіма своїми силами Фойл намагався умилостивити співрозмовника. — Я страшенно хочу вам догодити! Скажіть мені, що зробити, і я зроблю.

Броуді скоса подивився на юнака:

— Я хочу, щоб ти зі своїм безволосим лицем забрався з мого кабінету і ніколи більше не потикався в Левенфорд, і чим швидше ти то зробиш, тим більше мені вгодиш.

Несхвально посміхнувшись, Фойл відповів:

— То ви маєте претензію тільки до мого обличчя, містере Броуді.

Деніс відчував, що мусить якось виграти наступний раунд!

Броуді починала охоплювати лють; те, що він не змусив цього парубійка опустити очі, ані досі його не розізлив, його дратувало. Зусиллям волі Броуді стримався і, глузливо посміхнувшись, сказав:

— Я не маю звички обговорювати таємниці з такими, як ти, але позаяк у мене є вільна хвилька, я скажу тобі, які в мене претензії. Мері Броуді — леді, в її жилах тече кров, якою могла б пишатися герцогиня, а ще вона моя дочка. А ти підлий ірландський негідник, ніхто і нізвідки. Твій батько продає дешеву випивку, і я не сумніваюся, що твої предки їли з горщика бульб'яні лушпайки.