Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 32)

Деніс хутко видер листок зі свого записника й нашкрябав на ньому олівцем коротке повідомлення, в якому казав, що кохає Мері, і просив зустрітися з ним біля публічної бібліотеки наступного вечора. Якби був вибір, Деніс підібрав би більш відлюдне місце для зустрічі, але боявся, що єдиний привід, який Мері могла б знайти, щоб вийти з дому, — відвідини бібліотеки. Закінчивши, Деніс склав папірець у маленький акуратний квадратик, міцно стиснув у долоні і, змахнувши з одягу пилюку, скочив на ноги. Він жваво повернув голову в бік своєї цілі і набрав вигляду щирої простодушності звичайного відвідувача, аж тут зненацька його лице поникло, чоло нахмурилось, і Деніс відчайдушно кинувся назад у свою схованку. Тротуаром ішов, наближаючись до будинку з нижнього кінця вулиці, Броуді власного особою з перемотаним зап'ястям і рукою в перев'язі.

Деніс закусив губу. З ним, без сумніву, все йшло не так! Тепер йому нізащо не вдасться підійти до будинку, і він з болем усвідомив, що ображений Броуді майже напевне застереже проти нього свою сім'ю, а отже шанси успішно здійснити його план іншого разу суттєво впадуть. З важким серцем Деніс також подумав, що гнів Броуді може зачепити Мері, хоч він так старанно відвертав від неї небезпеку під час своєї злощасної зустрічі в крамниці. Деніс простежив, як Броуді наближається, занепокоєно з'ясував, що на травмоване зап'ястя наклали гіпс, зауважив грозову похмурість його обличчя, побачив, як той з гуркотом розчахнув ворота і врешті зайшов у будинок. Деніса охопило сильне передчуття лиха. Він усвідомив: допоки Мері житиме поруч із цим жахливим чоловіком у цьому жахливому будинку, він не знатиме спокою. Напружуючи слух, аби вловити якийсь звук, вигук, крик про допомогу, Деніс чекав на вулиці цілу вічність. Однак була лише тиша, тиша з-за холодних сірих стін чудернацького помешкання. Тоді зрештою Деніс підвівся й зажурено пішов геть.

Розділ дев’ятий

Мері Броуді сиділа, в'яжучи для свого батька шкарпетку. Вона злегка нахилилася вперед, обличчя її було бліде й нахмурене, погляд спрямований на довгі сталеві спиці, які ритмічно мигтіли від руху її пальців. Спиці клац-клац-клацали! Тепер Мері, здавалося, чула лише цей звук, адже кожної вільної хвилини в'язала. Ненька повчально проголосила, що оскільки для ледачих рук у диявола швидше знайдеться робота, Мері мусить свої чимось зайняти навіть у власний вільний час, і їй поставили завдання сплітати по парі щотижня. Зараз Мері завершувала вже шосту пару!

Стара бабця Броуді сиділа й дивилася, закопиливши губи так, ніби їх зшили докупи. Вона сиділа, схрестивши свої висохлі ноги, звислою ступнею відбивала такт дзенькотливої музики, нічого не казала, але незмигно дивилася на Мері; здавалося, вона, загадкова, думала про найрізноманітніші речі, про які ніхто, а надто Мері, не міг знати. Інколи дівчині уявлялося, що ці потьмянілі мутні очі пронизують її із всезнаючою мстивою підозрою, і коли її власні зустрічалися з ними поглядом, у безжальних зіницях спалахувала іскра ворожості. Останнім часом Мері почувалася так, мовби ці очі старої сивіли накладають на неї якесь заклинання, що змусить її всупереч власній волі безперервно рухати стомленими пальцями у спробі використати нескінченний моток вовни.

Для старої спостерігати за юнкою було приємною розвагою, але разом з тим це був її обов'язок, завдання, яке їй доручили шість тижнів тому. Голова жінки злегка затремтіла, коли вона згадала те неймовірне пообіддя, коли син зайшов до неї з перев'язаною рукою і чорним, як ніч, лицем, пригадала серйозну таємну нараду Броуді та його дружини за замкненими дверима світлиці. Не було жодних цькувань, ніякого реву на весь будинок, лише похмура нестерпна тиша! Про що йшлося, стара здогадатися не могла, але в повітрі, без сумніву, повисло якесь серйозне лихо. Обличчя її невістки не один день потому було сповнене страху; губи місіс Броуді сіпалися, коли вона призначала її запасною наглядачкою Мері, сказавши лише: «Мері заборонено виходити з дому. Ні кроку за ворота. То наказ». Мері була ув'язнена і все, а стара, фактично, — її тюремниця. Ховаючись за маскою свого обличчя, бабця Броуді упивалася цією думкою, думкою про ганьбу Мері. Ця дівчина їй ніколи не подобалася, і теперішнє заняття приносило старій щонайглибше задоволення й утіху.

Зараз її роздуми перервав прихід місіс Броуді. Ненька відшукала очима Мері.

— Ти вже завернула п'ятку? — запитала вона з удаваною цікавістю.

— Майже, — відповіла Мері; на її блідому обличчі застиг вираз незмінної байдужої апатії.

— Ти добре просуваєшся! Забезпечиш батька шкарпетками на цілу зиму, ще перш ніж закінчиш.

— Чи можу я вийти в садок на хвилину?

Ненька демонстративно виглянула у вікно.

— Там накрапає, Мері. Думаю, поки що тобі ліпше не йти. Коли прийде Нессі, може, мжичка перестане, тоді візьмеш сестру погуляти на задньому дворі.

Нікчемна неньчина дипломатія! Воля Броуді, загорнута в занадто правдоподібні поради або висловлена під виглядом підбадьорливих цитат зі Святого Письма, сіткою змикалася довкола Мері впродовж шести тижнів, кожен з яких здавався роком — роком із довгими-довгими днями. Дівчина вже була така пригнічена й ослаблена від опору, що почувалась зобов'язаною запитувати дозволу на кожен свій крок.

— Тоді можна мені ненадовго піднятись у свою кімнату? — мляво запитала Мері.

— Певно, що так, Мері! Якщо ти хотіла би почитати, сонечко, то на тобі книжку, — і коли донька повільно виходила з кімнати, місіс Броуді тицьнула їй зброшурований примірник проповідей Сперджена, що зручно лежав наготовлений на комоді. Проте як тільки Мері пішла, дві жінки, що залишилися в кімнаті, обмінялися швидкими поглядами, і ненька легенько кивнула. Бабця Броуді відразу підвелася, охоче покидаючи свій теплий куточок біля вогню, і пошкутильгала у вітальню, де сіла біля вікна, що виходило на вулицю, отримавши завдяки цьому вигідному розміщенню змогу ідеально бачити будь-кого, хто спробував би вийти надвір. Відбувалося постійне стеження, про яке розпорядився Броуді. Однак не встигла ненька й хвилини побути сама, як їй спало на думку ще дещо. Вона замислилася, тоді сама собі кивнула, зрозумівши, що це сприятлива можливість виконати доручення свого чоловіка, а тоді, притримуючи поділ, піднялася по сходах і зайшла до доччиної кімнати, маючи твердий намір сказати Мері «добре слово».

— Я подумала зайти трохи побалакати, — весело промовила місіс Броуді. — Я вже день чи два з тобою не говорила.

— Так, ненько!

Місіс Броуді критично зміряла доньку поглядом.

— Ти вже прозріла, Мері? — повільно запитала вона.

Мері інстинктивно відчувала, що на неї чекає, знала, що їй належало взяти участь в одній із нещодавно започаткованих благочестивих бесід, які спочатку викликали в неї сльози або спротив, від яких їй на душі ніколи, жодного разу, не ставало легше і які зараз просто звучали як нісенітниця в її стоїчних вухах. За час її ув'язнення ці піднесені промови стали нестерпними, і їх за кожнісінької нагоди разом з іншими формами моралізаторських проповідей звалювали, висипали їй на голову, ніби докори. На завершення тієї жахливої наради у вітальні Броуді гаркнув на свою дружину:

— Вона твоя дочка! Це твоя робота втовкмачити їй у голову, що вона має бути послушна. Як не втовкмачиш, то, їй-богу, я знову сперу її ременем і тебе разом з нею.

— Ти вже міцно стоїш на скелі, Мері? — серйозно повела далі ненька.

— Я не знаю, — відповіла Мері зраненим голосом.

— Я бачу, що поки що ні, — тихо зітхнула ненька. — Для твого батька і для мене це була б така втіха — бачити, що в тобі більше віри, доброти, послуху своїм батькам, — вона взяла Мері за безвольну руку. — Ти знаєш, моє сонце, життя коротке. А як нас буде несподівано покликано перед Божий престол у негідному стані, що тоді? Вічність довга. Тоді більше не буде змоги покаятися. Ой, як я би хотіла, аби ти побачила хибність свого шляху. Мені, твоїй матері, яка все для тебе зробила, від цього так тяжко на душі. Мені тяжко, бо твій батько винуватить мене за те, що в тебе до сих пір цей незламний, впертий вигляд — ніби тебе заморозили. Та я би що завгодно зробила. Я б навіть привела самого преподобного містера Скотта, аби він з тобою поговорив у якийсь день, коли батька не буде вдома! Я на днях читала таку відрадливу книжку про те, як один із любих Богові священників настановив на шлях істинний норовисту жінку.

Ненька скорботно зітхнула й після довгої бентежної мовчанки поцікавилася:

— Скажи мені, Мері, що в тебе зараз на серці?

— Я б хотіла, ненько, щоб ти мене ненадовго залишила, — тихо сказала Мері. — Я недобре почуваюся.

— То тобі не треба ні матері, ні Всевишнього, — промовила ненька, пирхнувши. Мері скорботно подивилася на матір. Вона повною мірою усвідомила нерішучість, невмілість і безпомічність. Із самого початку вона страшенно хотіла мати матір, якій могла відкрити найпотаємніші глибини душі, до якої могла прихилитися й не відпускати, до якої могла б гаряче закричати: «Мамо, ти пристанище мого розтерзаного й зболеного серця! Утіш мене і забери від мене страждання! Огорни мене мантією твого захисту й затули від стріл нещастя!».

Однак ненька, на жаль, такою не була. Плинна, як вода, і така ж неглибока, вона лише відбивала всюдисущий образ того, хто за неї сильніший. На ній лежала важка тінь гори, чия загрозлива близькість затьмарювала її прозору сутність нескінченним і нездоланним мороком. Сам характер цієї благочестивої розмови був тільки відлунням вимоги Броуді, якій неможливо було опиратися. Як вона може говорити про страх вічності, коли перед страхом Броуді він малів до незначущості, перетворювався в ніщо? Для неньки була тільки одна скеля — незламна твердість лютої волі її чоловіка. Горе, горенько їй, якщо вона перестане її покірно притримуватись! Місіс Броуді, певна річ, була християнкою з усіма добропристойними переконаннями, які це передбачало. Регулярні відвідини церкви в неділі, навіть часта участь — коли вона могла звільнитись від своїх обов'язків — у час від часу організовуваних палких зустрічах у будні вечори, щоб засудити вживання тих грубіших слів із лексикону, як-от «пекло» чи «клятий», повністю виправдовували її претензію на благочесність; а коли задля відпочинку місіс Броуді читала якийсь художній твір, це були тільки добрі книжки, в яких доброчесна, праведна героїня в останньому розділі знаходила чарівного й благочестивого чоловіка, а сама ненька — відчуття чистої й піднесеної витонченості. Однак вона змогла б підтримати свою доньку в цей кризовий момент її життя не більше, ніж протистояти гніву Броуді.