Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 33)

Тепер Мері повною мірою це збагнула.

— То ти скажеш мені чи ні, Мері? — стояла на своєму ненька. — Хотіла б я знати, що відбувається в цій твоїй упертій голові!

Місіс Броуді постійно боялася, що її донька потайки замислила здійснити якийсь ганебний вчинок, що знову викличе непогамовну лють Броуді. У своєму тремкому страху ненька відчувала не лише удар його язика, а й справжній хльост, яким він їй погрожував.

— Мені нічого розповісти, ненько, — сумно відповіла Мері. — Нічого тобі сказати.

Дівчина знала, що коли вона б спробувала вилити душу, матір зупинила б її одним пронизливим обуреним криком і, перетворившись на глуху, втекла б із кімнати.

— Ні! Ні! Не розказуй мені! Більше ні слова. Я нічого не буду слухати. Це непристойно, — Мері майже чула, як матір викрикує це, тікаючи. Вона з болем повторила:

— Ні! Мені взагалі нічого тобі розповісти!

— Але ти ж мусиш про щось думати. Отак подивившись на тебе, я знаю, що ти про щось думаєш, — правила своєї місіс Броуді. Мері подивилася прямо на матір.

— Часом я думаю, що була б щаслива, якби змогла вибратися з цього будинку й ніколи не повертатись, — гірко промовила дівчина. Місіс Броуді приголомшено скинула руки.

— Мері! — скрикнула вона. — Як можна таке казати?! Ти маєш бути вдячна за такий славний дім. Добре, що батько тебе не чує, він не простив би таку чорну невдячність!

— Як ти можеш так говорити! — несамовито скрикнула Мері. — Ти ж, мабуть, відчуваєш те саме. Це ніколи не був наш дім. Хіба ти не відчуваєш, що він нас знищує? Це ніби елемент жахливої батькової волі. Згадай, я не була за його межами шість тижнів і почуваюся… ох, почуваюся, ніби мене розриває на шматки, — захлипала дівчина.

Місіс Броуді втішено дивилася на ці сльози як на ознаку впокорення.

— Не плач, Мері, — стала вмовляти вона, — але тобі має бути встидно, що ти говориш такі негожі дурниці про велике місце, в якому тобі випало щастя жити. Коли твій батько зводив цей будинок, про нього говорив весь Левенфорд.

— Так, — хлипала Мері, — і про нас теж. До цього також спричинився батько. Ми не схожі на інших людей. Нас не вважають за звичайних людей.

— Та певно, що ні! — обурилася місіс Броуді. — Ми далеко вищі від них.

— Ох, мамо, — плакала Мері, — ти ніколи не зрозумієш, що я маю на увазі. Батько страхом примусив тебе прийняти його переконання. Він жене нас, жене нас усіх до якогось лиха. Він відгородив нас від людей. Ми не маємо друзів. У мене ніколи не було такої можливості, як в інших; мене так сильно від усього відрізали.

— Ну й добре, що так, — перебила ненька. — Так і треба виховувати порядну дівчину. А тебе варто було відрізати від всього ще сильніше, судячи з того, що з тобою коїться.

Мері, здається, її не почула, але, дивлячись поперед себе невидющими очима, повела ту останню думку до гіркого кінця.

— Мене зачинили у в'язниці… у пітьмі, — прошепотіла вона. — І коли я таки вирвалась, мене засліпило, і я загубилася, — обличчям дівчини повільно розлився цілковитий відчай.

— Не мамляй так! — гримнула ненька. — Як не можеш чесно і чітко говорити з матір'ю, то взагалі не говори. Ну ви подумайте! Ти маєш бути вдячна, що тут є кому про тебе подбати і не дати тобі наробити шкоди.

— Шкоди! Я не так багато шкоди робила за останні кілька тижнів, — рівним голосом повторила Мері.

— Мері! Мері! — докірливо скрикнула ненька. — Ти маєш показувати більше завзяття. Не відповідай так насуплено. Будь весела і жвава та виказуй більше поваги й шани своїм батькам. Від думки про низькородного парубійка з округи, який за тобою бігає, ти маєш червоніти від сорому. Ти мусиш тішитися, що лишаєшся вдома, аби такого уникати, а не завше ходити з похмурим лицем. Ой, як подумаю, від чого тебе береже…

Ненька замовкнула, вельми засоромившись і доброчесно здригнулася, підсунувши до Мері проповіді Сперджена. Завершуючи на найвищій та найпіднесенішій ноті, вона підвелася і, відходячи до дверей, значуще промовила:

— Подивися до цеї книжки, дитинко. Це піде тобі на користь більше, ніж будь-яка пуста розмова, яку мож' почути на вулиці.

Тоді ненька вийшла, зачинивши за собою двері з м'якою стриманістю, що гармоніювала з благочестивими думками, які сповнювали її голову. Та Мері не чіпала книжки, яку їй так наполегливо впихали, а з відчаєм виглянула у вікно. Небо затулили скупчення свинцевих хмар, що пришвидшували перетворення короткого жовтневого дня в ніч. Віконні шибки застилав паволокою легкий напосідливий дощ; жодного вітру; три її сріблисті берізки мовчки стояли, безлисті, в туманному меланхолійному мареві. Останнім часом Мері так часто на них задивлялася, що бачила їх у будь-якому настрої і вважала їх своїми, рідними. Дівчина бачила, як берізки скидають листя. Кожен листок тріпотів додолу сумно, повільно, мов утрачена надія, і з кожним падінням Мері втрачала крихту своєї віри. Вони були для неї неначе символи, ці три дерева, і поки вони дихали крізь своє живе листя, дівчина не впадала в розпач, та останній листок уже впав, і цього вечора берізки, як і Мері, були оголені, закутані в холодний туман, потонули в глибокому смутку.

В її утробі жило дитя. Мері відчувала, як у ньому з дедалі більшою силою пульсує життя; пульсуюча, жива дитина, про яку ніхто не знав, крім Деніса та неї самої. Мері не викрили. Ховатися — а це спочатку дуже її хвилювало — було нелегко, та тепер дівчина цим узагалі не переймалася, адже в цю мить її поглинули серйозніші і страшніші думки.

Проте, сидячи отак інертно біля вікна, Мері пригадала перший рух всередині, від якого штрикнуло болем, проте не страху, а високого прагнення. Її переповнило блискавичним світлом, що осяяло темні закутки душі, і дівчину охопило шалене бажання мати дитину. Це бажання впродовж численних безрадісних годин підтримувало Мері на дусі, наповнювало хороброю стійкістю в теперішніх муках. Вона відчувала, що зараз страждає заради дитини, і що більше терпить, то більше її буде винагороджено любов'ю дитяти.

Та це, здавалося, було дуже давно, ще до того, як надія врешті її покинула. Тоді Мері ще вірила в Деніса.

Дівчина не бачила його з того дня, коли їздила в Даррок. Волею свого батька ув'язнена в будинку, Мері прожила цих шість нестерпних тижнів, не бачивши Деніса навіть мигцем. Іноді вона уявляла, що бачила, як його постать причаїлася під будинком; часто вночі дівчина відчувала, що Деніс поруч; якось Мері прокинулася, зойкнувши від ледь чутного стукоту у вікно; проте зараз вона усвідомила, що це просто були марева її зворохобленої фантазії, і врешті дівчина переконалася, що Деніс її покинув. Він залишив її. Вона вже ніколи його не побачить.

Мері палко жадала, щоб настала ніч і принесла їй сон. На початку свого горювання дівчина не здатна була заспокоїтись, а тоді, на диво, глибоко засинала, і ту дрімоту насичували чудові сни, сни, сповнені надзвичайного блаженства. Там Мері завжди була з Денісом у заворожливому світі, разом із ним досліджувала залитий сонцем край веселих старих міст і спілкувалася зі сміхотливими людьми, жила, харчуючись незнайомою, екзотичною їжею. Ці приємні фантазії колись звеселяли й розраджували її своїм щасливим передвістям майбутнього, та це було в минулому; тепер Мері не прагнула жодних нереальних видив. Дівчина бажала сну без сновидінь. Вона вирішила вчинити самогубство. Мері виразно пригадала слова, які сказала Денісу на даррокському вокзалі: у мимовільному страшному передчутті вона сказала, що зробить, якщо він її покине. Єдиним її порятунком була смерть. Потай від усіх Мері заховала у себе в кімнаті пакетик гідрооксалату калію[45], який дістала з високої полиці над мийницями в посудомийні. Сьогодні вона вкладеться до сну, як зазвичай, а зранку її знайдуть мертвою. Живе дитя, що ніколи не вдихало повітря, також помре, усвідомила Мері, та це найкращий розвиток подій. Тоді її з ненародженим малям поховають у вологій землі, життя скінчиться, і вона здобуде спокій. Мері підвелася й відчинила комод. Так! Він лежав там у безпеці. Безтрепетними пальцями Мері трохи відкрила один край білого пакетика й уважно окинула оком його нешкідливий на вигляд вміст. Мимоволі дівчина подумала: як дивно, що ці нерухомі невинні кристалики сповнені такої смертоносної сили; і все ж Мері знала, що вони не несуть їй жодної загрози, лише милостиву поміч. Ці кристалики дадуть їй змогу одним швидким рухом позбутися безнадійного сукупного гніту її існування, і, прийнявши їх у себе, вона у фінальному судомному ковтку втопить останні гіркі рештки самого життя. Дівчина спокійно подумала, що перед сном мусить принести сюди воду в чашці, щоб розчинити кристалики.

Мері переклала пакетик, зачинила комод і, повернувшись до вікна, сіла й знову почала в'язати. Сьогодні ввечері вона завершить батькову шкарпетку. Коли Мері думала про нього, в неї не виникало жодної емоції: в її душі нічого не відбувалося, мовби почуття вже померли. Батько до неї ні разу не озивався. Його рука загоїлася. Його життя тривало без жодних змін і триватиме так, навіть коли вона помре, з тою самою незмінною передбачуваністю, у тій самій гоноровій байдужості, згладженій тим самим плазуванням і зіщуленою послужливістю неньки.

Мері на мить перестала в'язати й визирнула у вікно. Зі школи поверталася Нессі. І Мері охопило співчуття до малої вразливої сестрички, яку на початках вражало її страждання, їй буде шкода покинути Нессі. Бідолашна дівчинка! Вона буде зовсім сама! Проте, на диво, мініатюрна фігурка не зайшла у ворота, а зупинилася в дедалі густіших сутінках, подаючи незвичні рішучі знаки. То була не Нессі, а якась інша дівчинка, яка, непорушно ставши під дощем, махала піднятою рукою з якимось важливим, але незрозумілим наміром. Мері втупилася в неї очима, але коли відірвала погляд, рухи припинилися, і маленька лялька на ниточках пішла геть. Далі перед очима Мері постали двоє людей, а тоді зникли з поля зору внизу вулиці, і та стала порожньою й темною, як і раніше. З грудей дівчини вирвалось зітхання, в якому чутно було, як розсіюється слабка, ненароджена надія; вона неуважно потерла очі й мовчки затулила їх долонями.