Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 35)

— Ти голодна? — зронила вона. — Хотіла б я так їсти. Від проповідей у тебе поліпшився апетит.

— Я зараз вкраю тобі шматочок, ненько.

— Ні! Ми завтра його підігріємо. Про мене не турбуйся.

Своєю позицією місіс Броуді давала зрозуміти, що їсти пудинг з боку Мері егоїстично, що вона сама його хотіла б, але навмисне жертвувала власним задоволенням заради загального блага. У вигляді Мері читалася провина. Після того як вона вперше за кілька тижнів відчула задоволення від їжі, її змусили почуватися жадібною.

— Але я тішуся, що ти в ліпшому настрої, — мовила ненька, помітивши вибачливий вигляд. — Побережи його для свого батька до вечора. Я хочу, аби він бачив, що я з тобою говорила.

На цьому у вестибюлі залунали легкі кроки. Цей звук насправді видавала Нессі, яка весело увійшла на кухню, виблискуючи, мов малий тюлень від дощу.

— Там зараз страшенно мокро! — вигукнула дівчинка. — І я хочу кусок хліба і ґаляретку!

Мати ніжно на неї подивилася.

— Але ж і файний у тебе рум'янець, люба. Ось так я хочу, аби виглядали мої діти, а не блідими й нещасними.

Це був завуальований натяк на Мері, і, щоб ще більше дорікнути старшій доньці, ненька почастувала Нессі не хлібом з фруктовим желе, а білим хлібом з маслом, посиланим кмином.

— Кминчик! Чудово! — вигукнула Нессі. — Я його заслужила. О, Мері, а ти й сама сьогодні краще виглядаєш. Я тішуся! Скоро будеш красива, як я, — хихочучи, додала дівчинка, чогось закружлявши по кімнаті.

— А чого ти його заслужила, горобчику? — допитувалась ненька.

— Отже, — поважно відповіла Нессі, — сьогодні до нас приходила перевірка, і вся молодша школа мала такий собі тест на запам'ятовування, і як ти думаєш, хто відповів найкраще?

— Хто? — запитала ненька, затамувавши подих.

— Я! — вереснула Нессі, розмахуючи хлібом з кминчиком.

— Люди добрі! — промовила ненька. — Батько буде вдоволений.

Вона глянула на Мері, немовби кажучи: «Отаку дочку я хочу бачити». Насправді місіс Броуді анітрохи не раділа з цього навчального успіху. Її тішило те, що завдяки цьому досягненню вона мала відчутну перевагу, щоб створити господарю й владарю цього дому привітний настрій.

Мері ласкаво подивилася на Нессі, відчувши, як близько була до того, щоб покинути її назавжди.

— Це було просто прекрасно! — промовила вона, притуливши свою щоку до сестриного холодного вологого обличчя.

Розділ десятий

Над Левенфордом панувала тиша. Недільне пообіддя завжди було тихе; ранкові дзвони на той час уже віддзвонили; гамір крамничок і шум верфей затих; на порожніх вулицях не чутно було жодних кроків; люди, яких охопила млявість після розкішного обіду, якому передувала довга проповідь, сиділи вдома, силкуючись щось читати або незручно дрімаючи в кріслах.

Та це пообіддя було незвично тихе. Похмуре жовте небо тиснуло на місто й тримало його у важкій тиші склепу. Затхлим повітрям у цьому склепі було важко дихати, воно наповнювало легені відчуттям зіпсованості. Вулиці, здавалося, звузились, будинки ближче притулились один до одного, а Вінтонські й Доранські пагорби, зазвичай такі величні й далекі, були низькі й під боком, неначе, пригнувшись від замаху неба, вони підповзли під захист міста. Дерева застигли в душному повітрі, їхні голі віття повисли вниз, як сталактити в печері. Не видно було ніяких птахів. Пустинна й знелюднена, місцина перебувала в такій гнітючій тиші, немов перед битвою, а спорожніле місто, позбавлене життя й руху, стояло, як фортеця в облозі, що налякано чекає початку штурму.

Мері сиділа нагорі біля вікна у своїй спальні. Тепер за кожної нагоди вона вислизала до своєї кімнати, лише в цьому закутку знаходячи притулок, де здобувала самотність і втіху. Мері почувалася хворою. Того ранку в церкві на неї найшла нестерпна нудота, а впродовж обіду вона змушена була сидіти спокійно й без нарікань, хоча голова й тіло боліли безперервно. Зараз, сидячи зі спертим на обидві долоні підборіддям і виглядаючи у вікно на дивну нерухомість землі, вона думала, чи стане їй сил протриматися наступні два дні.

Злегка здригнувшись, Мері подумки зробила перегляд усіх труднощів за останні вісім тижнів. У своїй першій записці Деніс просив зачекати лише до половини грудня, та зараз було уже двадцять восьме число цього місяця, і їй потрібно було витерпіти муку життя вдома ще два дні. Мері усвідомлювала, що це не Денісова провина. Він змушений був розширити рамки своєї комерційної діяльності на півночі і зараз діяв від імені своєї фірми в Единбурзі й Данді. На роботі ним були задоволені; ця затримка справді була вигідна; але зараз Мері було важко її витримувати.

Ще тільки два дні! Тоді поруч із Денісом у їхньому затишному міцному котеджі на ґаршейкському узбережжі — у твердині, що вмістить їй обох — вона зможе витримати що завгодно. Мері так невпинно уявляла собі їхній котедж, що він завжди стояв в її уяві твердий, білий і непохитний, наче маяк, осяйний символ захисту, що спрямовував її в безпечне місце. Та дівчина втрачала віру у свою здатність продовжувати боротьбу проти дедалі сильнішої втоми в тілі і безнастанного страху викриття.

Вона, власне кажучи, була на сьомому з половиною місяці вагітності, проте її витончене міцне тіло донедавна зберігало форму як належиться. Обличчя Мері стало дорослішим і блідішим, але у фігурі не було ніяких серйозних деформацій, і будь-яку зміну в її зовнішності списували на результати більш жорсткої дисципліни, яку до неї застосовували. Проте останнім часом дівчина була змушена шнурувати корсет міцніше і напружуватися, щоб тримати спину й плечі прямо, аби — попри надзвичайні труднощі й безперестанно докладаючи зусиль — зберігати подобу своєї звичної фігури. Мері майже не могла дихати від чіпкого стиску корсета, але тепер вона мусила постійно це терпіти, покірно сидіти під холодним поглядом Броуді, відчуваючи, як її маля обурено крутиться від цього жахливого обмеження, і всупереч усьому зберігати безтурботний і спокійний вигляд.

Окрім того, у Мері було враження, що останнім часом попри всю її обережність ненька у своєму ставленні до неї випромінювала якийсь невизначений неспокій. Підводячи очі, дівчина часто перехоплювала сповнений сумніву запитальний позирк, який мати неприязно на неї націлювала. Мері чітко розуміла, що в материній голові блукали, немов приховані тіні, слабкі невизрілі підозри, і лише те, що вони були безглузді у своїй суті, досі не давало їм набути більш чітких форм.

Останні три місяці тягнулися повільніше й у більшому страху, ніж усі роки її життя до того, а зараз, коли кульмінація була неминуча і ось-ось мало настати полегшення, сила, здається, покидала Мері. Сьогодні до її страждань додався тупий біль у спині, і час від часу він мучив її невеликими навальними хвилями. Коли в пам'яті дівчини болісно постало все, що вона перетерпіла, на щоки бризнули сльози.

У цього безшумного руху, у стікання сльози по обличчю, що порушило її сумну статуарну нерухомість, були в зовнішньому світі свої відповідники. Під невідривним поглядом Мері ворота, які весь день висіли, трохи відчинені, на своїх малорухомих завісах, мляво зрушили з місця і з голосним брязкотом повільно зачинились, ніби їх недбало штовхнула невидима рука. За хвилину заворушилася купка зів'ялого листя, що лежала в далекому кутку подвір'я, і жменька листочків закрутилася, заклубочилася з жалібним шурхотом, а тоді знизилась і завмерла.

Мері дивилася на обидва ці рухи з відчуттям тривоги; можливо, це її стан викликав таке занепокоєння, адже самі по собі вони не мали ніякого значення, але контраст раптових безпідставних рухів і тісної незворушної тиші дня неминуче приковував погляд. Тиша надворі стала ще дзвінкішою, а латунне небо ще більше спохмурніло й підкралося ближче до землі. Поки Мері нерухомо сиділа, чекаючи наступної хвилі болю, ворота знову обережно прочинилися, завагались, а тоді шарпнулись назад, затріснувшись ще сильніше, ніж попереднього разу; тривалий, протяжний шумний скрип воріт залунав до дівчини, мов запитання, а брязкіт одразу опісля — ніби різка й рішуча відповідь. По полю навпроти побігли слабкі брижі, і високі трави захвилювалися, як дим; під пильним поглядом Мері солом'яний віхоть, що лежав на проїжджій частині дороги, зненацька шугнув високо в повітря, і якась невидима непоясненна сила пожбурила його кудись удаль геть з-перед очей. Тоді мовчазне повітря сповнилося легкого дріботіння, і з'явився бездомний пес, що мчав вулицями; боки його пульсували, вуха, загнуті назад, припали до голови, очі примружились від страху. Мері з приголомшеною цікавістю відзначила його побитий вигляд і запитала себе, чому він так поспішає і такий нажаханий.

Відповідь на її непромовлене запитання з'явилась, мов зітхання звіддаля, низький гуркіт, що долинув із-за Вінтонських пагорбів і луною відбився довкола будинку. Він оточив сірі стіни, в'юнко проліз крізь отвори парапету, закружляв серед димарів, закрутився навколо гранітових куль, на мить застиг біля вікна Мері, тоді віддалився в поступовому димінуендо, наче рев переможеної хвилі на всипаному галькою березі. Залягла довга тиша, тоді звук повернувся, наростаючи й долинаючи гучніше з далеких пагорбів, не зникаючи довше, ніж раніше, і відступаючи повільніше на не таку віддалену командну висоту.