Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 37)

— Подивись… подивись на мене! — запинаючись, промовила жінка.

Мері, чоло якої вкривав піт, здригнувшись, повернулася й мовчки глянула на матір. Тієї ж миті жінка знала, знала достеменно, і Мері зрозуміла, що її викрили. З грудей місіс Броуді миттю вирвався скрик, схожий на рев розлюченого звіра. Пронизливіший і дошкульніший за вітер, він ляснув у кімнаті і розлетівся скрипучою луною по всьому будинку. Місіс Броуді скрикувала знову і знову, до самозабуття опанована істерією. Мері бездумно вчепилася за материну сукню.

— Я не знала, ненько, — схлипнула вона. — Пробач мені. Я не знала, що роблю.

Місіс Броуді відштовхнула Мері від себе різкими, рвучкими стусанами. Жінці відняло мову; дихання хрипко виривалося з її грудей уривчастими видихами.

— Ненько, ненечко! Я нічого не розуміла! Я не знала, що я порочна. А зараз мені болить. Допоможи! — благала Мері.

Матір насилу здобулася на слово.

— Яка ганьба! А батько! — застогнала вона. — Йой, це страшний сон, я ще не проснулась.

Вона знову нестямно верескнула. Мері була нажахана; цей лемент ув'язнив її в камеру беззаконня; у кожному скрику вона чула, як про її ганьбу розголошують на весь світ.

— Ох, ненько, будь ласка, не вигукуй так, — благала Мері, покірно звісивши голову, — зупинись, і я все тобі розповім.

— Ні! Ні! — верескнула ненька. — Нічого не хочу чути! Будеш говорити з батьком. Я в цьому участі не беру. Я ні за що не відповідаю. Винна тільки ти.

Руки й ноги Мері несамовито затремтіли.

— Ненечко! Хіба мені нема прощення? — прошепотіла вона. — Я нічогісінько не знала.

— Твій батько тебе за це вб'є! — крикнула місіс Броуді. — То твоя вина.

— Молю тебе, ненько, — гарячково благала Мері, — не кажи батькові. Допоможи мені ще два дні… ще тільки два дні! — відчайдушно скрикнула вона, намагаючись заховати свою голову в матері на грудях. — Люба, добра ненько. Хай доти це лишиться між нами. Ще тільки два дні! Прошу… ох, прошу!

Але матір, нажахана до нестями, знову відіпхнула Мері й дико закричала:

— Мусиш сказати йому вже! На мені вини нема! Оце такою порочною бути і накликати на нас таку біду! Такою порочною, такою порочною!

Тоді Мері з гіркою доконечністю усвідомила, що благати матір далі марно. Її охопив сильний страх, а разом з тим і нестримне бажання втекти. У Мері з'явилося відчуття, що якби залишити неньку, та, можливо, відновила б самовладання. Дівчина негайно захотіла покинути кімнату і, проштовхнувшись повз матір, почала квапливо спускатися сходами. Та коли Мері була на пів шляху донизу, вона раптом підвела голову і побачила, що біля підніжжя сходів у вестибюлі стоїть масивна постать батька.

Броуді мав звичку кожної неділі вдень після обіду відпочивати. Зі стабільністю заведеного годинника він ішов у вітальню, зачиняв двері, заслоняв штори, знімав сюртука, вкладався своєю громіздкою масою на диван і спав глибоким сном дві-три години. Однак сьогодні Броуді потривожила гроза, і він спав уривками, що було гірше, ніж не спати взагалі. Недосипання його роздраконило, погіршило настрій, а окрім того, Броуді страшенно допекло те, що його перевірений часом ритуал було зірвано в такий обурливий спосіб. Роздратування сягнуло кульмінації, коли з короткочасного сну Броуді розбудило падіння флагштока з його будинку. Він був лютий як чорт, і, коли в самій сорочці стояв, дивлячись на Мері, на його зверненому догори обличчі відображалася гірка досада.

— Вам мало шуму надворі, що ви мусили зняти наверху такий дикий ґвалт? — крикнув він. — Як можна заснути з такими чортячими висками у вухах? Хто шумів? Ти? — Броуді люто зиркнув на доньку.

Ненька йшла за Мері і тепер стояла, похитуючись, на вершині сходів, розгойдувалася взад-вперед, притиснувши руки до грудей. Броуді звернув на неї свій розгніваний погляд.

— Та в тому-о прекрасному домі відпочивай, хоч трісни! — спалахнув він. — Я, по-твоєму, що, мало працюю весь тиждень? Нащо існує неділя, скажи мені? Який толк з твоїх побожних плаксивих бесід, коли ти ходиш і верещиш нам на вуха? Ні на хвилину не можна лягти, аби той чортовий вітер не завивав і ти разом з ним не вила, як гієна.

Місіс Броуді не відповіла, а далі істерично похитувалася на вершині сходів.

— Що там з тобою діється? Ти що, дурне, геть звар'ювало?! — рявкнув Броуді. — Тобі грім всі клепки повибивав, що ти метляєшся там, як п'яна баба на базарі?

Ненька далі мовчала, і тоді Броуді сяйнула думка, що коли вона так поводиться, сталося якесь лихо.

— В чому річ? — гримнув він. — Нессі? Її вдарила блискавка? Вона поранена?

У нестямному запереченні ненька захитала цілим тілом: сталася ще гірша біда!

— Ні! Ні! — жінка хапнула ротом повітря. — Вона… вона!..

Місіс Броуді звинувачувально вказала на Мері рукою. Вона не виявляла ані краплинки захисного інстинкту. Її панічний страх перед Броуді в цьому жахливому нещасті не знав жодних меж, тому жінка мала один-єдиний імпульс — заперечити будь-яку відповідальність, будь-яке знання про злочин. Вона за всяку ціну мусила захиститися від будь-яких звинувачень у причетності до цієї ситуації.

— Остатній раз я питаю тебе: в чім річ?! — шаленів Броуді. — Скажи мені, або, їй-богу, я зараз доберуся до вас обох.

— Я не винна, — зіщулилася місіс Броуді, далі захищаючись від невисунутого обвинувачення, — я завжди виховувала її як християнку. Вона від природи така зіпсута, — тоді, усвідомивши, що або вона скаже, або її відшмагають, ненька щосили напружила тіло, закинула голову назад і, немов вимовляти кожне слово вартувало їй неймовірних зусиль, прорюмсала: — Як тобі треба знати, в неї… в неї буде дитина.

Мері заціпеніла, кров відлила їй від лиця. Матір, як Юда, зрадила її. Вона була розгублена… у пастці… батько внизу, мати вгорі.

Кремезні плечі Броуді, здавалося, ледь помітно згорбились; в його войовничих очах відбилося спантеличення, і він розгублено подивився на Мері.

— Що, щ… — пробелькотів він. Броуді з нерозумінням підняв очі на неньку, побачив, у якій вона нестямі, і знову опустив погляд на Мері. Він завагався, його мозок тим часом намагався розібратися з неймовірною, незбагненною новиною. Зненацька він прокричав:

— Підійди!

Мері послухалась. Кожна сходинка, здавалося, заводила її у власну могилу. Броуді грубо схопив доньку за руку й обдивився з голови до ніг. Його охопило відчуття огиди.

— Боже… Боже… — тихо повторював він сам до себе. — Певно, то правда. Так?! — глухо крикнув він. Мері від сорому стояла ніби набравши в рот води. Далі тримаючи дочку за руку, Броуді безжалісно нею струснув, а тоді зненацька відпустив, і дівчина відлетіла й важко гупнула на підлогу.

— В тебе буде дитина? Бігом кажи, або розіб'ю тобі голову! — крикнув Броуді.

Коли Мері відповіла, то подумала, що батько точно її вб'є. Він стояв і дивився на дочку так, ніби вона гадюка, яка його вкусила. Броуді підняв руку, немов для стусана, немов хотів розтрощити її череп одним ударом свого кулака-молота, одним ударом стерти її прогрішення і свою ганьбу. Він хотів ударити Мері, потоптатись по ній ногами, каблуками своїх черевиків розтовкти її на понівечену, криваву кашу. У ньому заклекотів безмежний лютий гнів. Мері затоптала його ім'я в болото. Ім'я Броуді! Вона покрила його рід багном неслави. Сморід рознесеться на ціле місто. Він бачитиме самовдоволені, глумливі посмішки й багатозначні кивки, коли своїм широким кроком ітиме по Гай-стріт, на Ринковій раз у раз чутиме насмішки й приглушений зневажливий сміх. Нішу, яку він собі вирізав і досі висікав, буде зруйновано вщент; ім'я, репутацію, які він собі виробив, буде знищено, а його самого ганебно скинуто вниз через істоту, що, плачучи, лежала біля його ніг. Але Броуді не вдарив доньку. Його могутнє почуття зненацька розпалилось до гарячки, що перетворила грубу лють у щось хитріше й небезпечніше. Він розправиться з нею по-іншому! Броуді чітко побачив спосіб відстояти свою честь. Так, їй-богу, він покаже цілому місту, як він чинить у такій ситуації. Вони побачать, яку він займає позицію. Мері більше не була його дочкою. Він прожене її від себе як нечисту.

Тоді зненацька у Броуді з'явилася друга гидка підозра, підозра, яка ставала дедалі відразливішою й певнішою, що довше він прокручував її в голові. Броуді обудив Мері своїм великим важким черевиком.

— Хто той чоловік? — зашипів він на неї. — То був Фойл?

З погляду Мері він зрозумів, що не помилився. Уже вдруге цей осоружний жовторотий вискочень завдав йому нищівного удару, цього разу ще смертоноснішого. Хай би це був хто завгодно, найниціший і найзлиденніший негідник у місті, будь-хто, тільки не Фойл! Однак саме він, улесливий вуличний роззява з безволосим личком, заволодів тілом Мері Броуді, а вона, його дитина, дозволила йому це зробити. В уяві Броуді постала чітка картина, відразлива у своїй чуттєвій детальності, і почала його терзати. Лице Броуді тремтіло, шкіра довкола ніздрів сіпалася, на скроні настовбурчилася товста набухла пульсуюча судина. Спочатку вкрите гнівним рум'янцем, тепер обличчя Броуді стало біле, як обтесаний граніт. Щелепа безжально зімкнулась, мов пастка, вузький лоб зморщився в нелюдській жорстокості. Холодний шал, жахніший за його звичну гучну лайку, гартував лють, як лезо сокири. Броуді жорстоко стуснув Мері. Тверда підошва його черевика впнулася в її м'який бік.