Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 38)

— Вставай, ти, козо! — зашипів він, знову безжально копнувши її ногою. — Ти мене чуєш?! Вставай!

Зі сходів почувся уривчастий неньчин голос, що безтямно повторив: «Я не винна! Я не винна!». Знову і знову лунали слова: «Я не винна. В цьому моєї вини нема». Місіс Броуді стояла жалюгідна, зіщулена, безперестанку бурмочучи, твердячи про свою невинність, а позаду неї невиразно вимальовувались нажахані постаті Нессі і старої. Броуді не звернув уваги, що його перебили. Він нічого не почув.

— Вставай, — повторив Броуді, — або я тобі поможу, — і коли Мері підводилась, він підняв її на ноги, востаннє хвицнувши ногою.

Мері, похитуючись, підвелася. Чому, подумала вона, батько не вбив її і край? У боці, куди він її копнув, стріляло гострим болем. Мері була надто нажахана, щоб дивитися на Броуді. У неї було відчуття, що він катує її, лише аби врешті знищити її життя.

— А тепер слухай сюди, — повільно процідив Броуді з-за зціплених зубів; слова обпікали Мері, ніби сірчана кислота.

Коли дівчина встала, зігнута й похилена, Броуді злегка повернув голову й підсунув своє жорстоке, невблаганне обличчя впритул до її личка. Його очі були близько й мерехтіли зосередженим крижаним блиском, що обпікав Мері холодом.

— Я кажу, слухай сюди. То є остатній раз, що ти мене слухаєш. Ти більше не моя дочка. Я вижену тебе звідси, як прокажену! Як прокажену, ти, брудна шльондро! Отак я зроблю з тобою і твоїм ненародженим байстрюком. З твоїм любасом розберуся у свій час, але ти… ти підеш геть сьогодні.

Броуді повільно повторив останні слова, пронизуючи Мері своїм холодним поглядом. А тоді, ніби не бажаючи відмовлятись від задоволення лютим оком спостерігати за доньчиним приниженням, Броуді повільно розвернувся, незграбно підійшов до дверей і відчинив їх навстіж. Тієї ж миті у вестибюль, загримотівши картинами на стінах і піддуваючи пальта, що висіли на вішалці, ввірвався страхітливий порив вітру з дощем і з силою тарана шугнув угору до гурту, що тулився на сходах.

— Чудовий вечір для шпацера, — вищирившись, гаркнув Броуді. — Нині якраз досить темно! Можеш ходити по вулицях донесхочу, ти, хвойдо!

Раптом він рвучко простягнув руку, схопив Мері за шию і стиснув своєю величезною чіпкою рукою. У вестибюлі чутно було лише завивання вітру. Ніхто з трьох переляканих свідкинь — дитина, яка не розуміла, що діється, мати і стара, яку водночас охопили страх і зловтіха — не озвався ані словом. Вони стояли в мовчазному заціпенінні. Броуді заворожувало відчуття в руці доччиної м'якої, та все ж опірної шиї; йому хотілося стискати її, як держак люльки, поки не зламається, отож якусь мить він стояв, борючись із цим поривом; але тут Броуді стрепенувся і, несподівано шарпнувши, потягнув Мері до дверей.

— А тепер, — крикнув він, — виходь і ніколи не вертайся! Хіба що ти приповзеш назад, впадеш ниць і будеш лизати ті черевики, які тебе копали.

На цих словах щось усередині Мері здобулося на голос.

— Я ніколи так не зроблю, — прошепотіла дівчина поблідлими губами.

— То все! — заволав Броуді. — Ти ніколи не вернешся, лярво!

Він турнув Мері від себе останнім несамовитим поштовхом.

Дівчина зникнула в рознуртованій пітьмі за межами будинку. Мері стало зовсім не видно й не чутно, немовби вона ступила в безодню, а Броуді, стиснувши кулаки і вдихаючи повні легені вологого солоного повітря, стояв у гнівній нестямі й на весь голос горлав:

— Не вертайся, ти, курво! Курва!

Він викрикував останнє слово знову і знову, немовби це повторення своєю грубою лихослівністю приносило йому задоволення, втихомирювало лють. Тоді Броуді крутнувся на закаблуках, затріснув двері, і Мері залишилася сама посеред ночі.

Розділ одинадцятий

Мері лежала на тому місці, де впала. У голові їй паморочилося, бо через останній жорстокий штурхан Броуді дівчина важко впала обличчям на кострубатий гравій двору. Дощ, який жбухав прямими паралельними струменями, боляче шпигав її благенько вбране тіло і розкидав бризки на поверхні калюжі, в якій лежала дівчина. Мері вже промокла до нитки, але в ту мить змочений дощем одяг лише подарував їй освіжну прохолоду на противагу жару, що палав усередині. Коли батько на неї дивився, дівчина мала певність, що він жорстоко загубить їй життя, а зараз, хоч побите зболене тіло палало, свідомість наповнилася відчуттям визволення, і нажаханість змінилася фізичною й духовною полегкістю. Її ганебно вигнали з дому, та вона жива, вона навіки покинула дім, що останнім часом став ненависною в'язницею; зараз дівчина зібрала докупи рештки сил і хоробро зосередила свої помисли на майбутньому.

Посеред страшного безладдя думок Мері зрозуміла, що їх із Денісом розділяє, мабуть, шістдесят миль; вона потрапила під бурю небаченої сили; вона не мала пальта, капелюшка, була невідповідно вдягнена й не мала грошей; але тепер вона мала відвагу. Мері міцно стиснула вологі губи, відчайдушно намагаючись проаналізувати своє становище. Перед нею поставало два шляхи: один — спробувати дістатися до котеджу в Гаршейку, інший — поїхати до Денісової матері в Дарроку.

До Ґаршейка було дванадцять миль, і хоч Мері було відомо, що котедж називається «Трояндовий берег», вона не знала, де він розташований; окрім того, навіть якби вдалось потрапити всередину, вона буде там сама, без пенні за душею і без їжі; тепер Мері усвідомила, що їй потрібна якась поміч. Отож дівчина відкинула будь-які думки про те, щоб дістатися «Трояндового берега» і таки звернулася до альтернативного варіанта. Вона мусить їхати до Денісової матері! Та жінка принаймні її прихистить, прихистить, доки не повернеться Деніс. Його мати їй у цьому не відмовить; і Мері повеселіла, згадавши, як колись Деніс їй сказав: «Якби трапилося найгріше, ти могла б звернутись до моєї матері». Вона так і вчинить! Вона мусить це зробити.

Щоб добратися до Дарроку, вона буде змушена йти пішки. Мері не знала жодного поїзда, який би відбував із Левенфорду в Даррок у неділю ввечері, а якщо такий поїзд і ходив, дівчина ані не знала, коли він рушає, ані не мала грошей на квиток. Отож на вибір у Мері було дві дороги. Перша — основний шлях транспортного сполучення між цими двома містами, широка магістраль протяжністю близько п'яти миль; друга — вузька, нечасто використовувана дорога, що пролягала через відкриті поля, вужчала до розміру то сільської дороги, то взагалі стежки, але оминала кручені петлі обох передмість і була коротша за першу майже на дві милі. Мері так підупала на силі, а муки її були такі великі, що вона вирішила піти другою дорогою, бо та мала меншу протяжність. Дівчина подумала, що три милі вона зможе пройти.

Розпластавшись на землі й перебуваючи під захистом високого муру подвір'я, Мері не оцінила всієї могутності грози, а це була чи не найгірша гроза, яка спустошувала Шотландські низини впродовж останніх ста років. Вітер, що дув з південного заходу, проносився з небаченою швидкістю шістдесят миль на годину. У місті перебували не вдома лише ті, кого спонукала необхідність, а з них тільки найвитриваліші залишалися просто неба довше, ніж на кілька хвилин. Шифер, зірваний з дахів будинків, летів униз із силою і стинальною несамовитістю падучої гільйотини; цілі флюгарки[47] виривало, проносило суцільними шматками в повітрі й розбивало об бруківку внизу; від одного лише натиску вітру велике товсте вікно з дзеркального скла в офісі Будівельного товариства розлетілося на шматки, мов сухий пергамент. Серед реву урагану безперестанку, наче під час бомбардування, лунало тарахкання предметів, що падали на вулиці. У Ньютауні від сильного пориву вітру обвалився фронтон нещодавно зведеного будинку, і вітер, увійшовши в отвір, ніби клин, підважив дах і зірвав його. З розгорнутими, наче крила птаха, що, планеруючи, ширяє в повітрі, половинками, цілий той дах полетів геть, а тоді в якийсь момент вітер перестав його тримати, і той, ніби тягарець виска[48], шугнув у чорні води дельти на цілі три сотні ярдів углиб.

Низько розташовані частини міста від безперервного дощу так залило, що цілі райони опинилися під водою; будинки стояли поодаль один від одного, наче ізольовані помешкання посеред якоїсь дивної лагуни, а повінь, вируючи довкола, просочувалася крізь стіни, проникала через двері й вікна і цілковито затоплювала нижні поверхи.

Блискавка, що шаленіла над прилеглими полями, спричинила не такі масштабні, але смертоносніші руйнування. Пастуха, що випасав худобу на Доранських пагорбах, вдарило наповал сяйнистим спалахом; два робітники з ферми, що ховались під деревом, нагло згоріли, а їхні обвуглені тіла розчавило повалене розколене дерево; сильно постраждала худоба; незліченна кількість овець і корів загинула, коли лежала на відкритому просторі чи обирала ще небезпечніший сховок під деревами, а цілих два десятки худоби, що тулилися до дротяної огорожі, вбило плавким потоком електричного струму.

Спалахнула блискавка і, вдаривши у вітрильну барку, що стояла на якорі в Порт-Доранській затоці, миттєво її потопила. Інші кораблі в гирлі ріки й затоці дрейфували, швартови рвалися, і кораблі трощило хвилями, коли вони сідали на мілину на Доранському узбережжі.

Нічого цього не знаючи, Мері повільно звелася на ноги. Її охопив вітер і мало знову не повалив на землю, але дівчина встояла і, різко нагнувшись тілом у саму пащу шторму, рушила в нічну чорноту. Мокрий одяг з ляскотом розвівався довкола, мов намочені вітрила і сковував рухи Мері, прилипав, зв'язуючи, до ніг з кожним її кроком. Коли дівчина відходила від фасаду, на неї, немов останній зловмисний жест від будинку, зі свистом загрозливо помчала свинцева ринва, яку зірвало з парапетної плити одним поривом вітру; але, промайнувши небезпечно близько до голови, ринва все-таки не поцілила і глибоко вгрузла в мокру землю.