Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 39)

Мері не пройшла й ста ярдів, а вже змушена була зупинитись для перепочинку. Хоч на цьому місці мав би бути останній на дорозі ліхтарний стовп, зараз темрява стояла непроглядна, і Мері на якусь мить подумала, що світло загасло, однак коли рушила далі, спіткнулася об повалений стовп розірваного ліхтаря. Опустивши голову, дівчина пленталася далі, намацуючи собі шлях, ніби сліпа і не звертаючи з дороги лише завдяки відчуттю напрямку й тому, що знала її. Шум довкола стояв жахливий, такий оглушливий, що якби Мері закричала, то не почула б свого голосу. Вітер, немов якийсь величезний оркестр, ошаліло демонстрував усю повноту свого діапазону. Глибокий регістр органа змішувався з пронизливими дискантами кларнетів; горни гриміли на фоні гобоєвих басів; квиління скрипок, брязкіт кімвалів, гуркіт барабанів зливалися в несусвітню какофонію різнобою.

Вряди-годи з пітьми у Мері поціляли невидимі предмети. Лице її жалили летючі галузки дерев, на неї металися вирвані гілки й кущі. В якусь мить довкола шиї і ніг обплелося м'яке чіпке щупальце. Мері заверещала від жаху, здіймаючи свій безгучний голос супроти урагану, гадаючи, що то її обвили живі руки, але коли вона підняла в паніці долоні, то виявила, що її закутало жмутом сіна, який здуло з якоїсь знищеної копиці.

З величезними труднощами Мері здолала близько милі, і хоч це була ще навіть не половина шляху до цілі, найстрашніша частина уже чекала попереду. Тут дорога вужчала мало не до розміру стежки і без жодних орієнтовних огорож чи меж обабіч, без жодної демаркаційної лінії із прилеглою лісистою місцевістю забігала й кривуляла через густий ялицевий гай. В цьому ліску завжди було темно, похмурі дерева нашіптували елегії, проте зараз, у цю страшну ніч, яка вже сама по собі оточувала Мері, неначе дрімучий ліс, він навіював страх і відразу, наче ядро темряви, саме серце лісу пітьми. Колись ще дитиною під час спільної вилазки дівчина загубилася серед цих непривітних суворих дерев, бігала серед них, шукала, занепавши духом, своїх товаришів, і зараз Мері з болісною яскравістю пригадала свою дитячу нажаханість, нажаханість, яка налетіла знову ще темнішим вихором, коли, зібравши докупи всю відвагу й силу, Мері пірнула в хащі.

Відшукати стежку було майже неможливо. Мері тюпала, намацуючи шлях, витягувала перед собою обидві руки з піднятими випростаними долонями. Від такого положення рук з того боку грудей, куди батько її копнув, з'являвся нестерпний біль, але Мері мусила так їх тримати, щоб захистити голову й обличчя від дерев і точніше визначити напрямок свого напруженого просування.

Вітер, який на відкритій місцевості зберігав постійний напрямок, тепер кружляв довкола стовбурів дерев сотнями потоків і вихорів, унеможливлюючи прямий рух уперед. Мері метало то туди то сюди, мов корабель, що лавірує серед виру підступних течій, і не було ані місяця, ані зірок, аби показувати шлях у небезпечній нічній пітьмі. Дівчина вже почала відхилятися від стежки, коли раптом її захопив безладний вихор, вибив з рівноваги й несамовито жбурнув уліво. Мері з усієї сили бухнула на землю, а її ліва долоня настромилася на гострий, як кинджал, кінчик зламаної низькорослої ялицевої гілки, що горизонтально стирчала зі стовбура. Впродовж одної нестерпно болісної миті долоня була прицвяхована до дерева, а тоді дівчина висмикнула її і, похитуючись, звелася на ноги.

Мері пішла далі. Тепер вона цілковито заблукала. Дівчина хотіла вийти з лісу, але їй не вдавалося. Вона очманіло намацувала шлях від дерева до дерева, з пораненої долоні струменіла кров, дівчину прохоплював жах, травмований бік пульсував, а всередині періодично з'являлися болі. Промерзнувши до кісток, з мокрим волоссям, що звисало неприємно вологими пасмами, з просяклою дощовою водою шкірою Мері блукала в темному лабіринті лісу. Вона оступалася й підводилась, відхилялася назад і, похитуючись, прямувала вперед, і все це під божевільну музику шквалу, що ревів серед дерев. Здавалося, сама тільки ця лавина звуків, що гриміла Мері у вухах, метала нею туди-сюди, керувала її рухами за допомогою свого грандіозного ритму. Дівчина із запамороченою головою кружляла серед дерев, які роздирало й виривало з корінням, не відчуваючи нічого, окрім болю й бажання вирватися від страхіть лісу, що напосідав з усіх боків.

У голові Мері закрутилося, і тепер їй здавалося, що морок кишів дикими живими істотами, що шугали довкола неї, торкались її, смикали своїми пальцями, напирали і проносились повз у вакханалії панічної втечі. Дівчина відчувала холодне поривчасте дихання мокрих істот, коли вони ковзали і продиралися своїм шляхом через ліс. Вони шепотіли Мері на вухо дивні сумні вісті про Деніса і її маля; вони горлопанили голосом її батька і голосили, як її матір. Кожен звук навколо дівчина витлумачувала як химерну незв'язну мову цих уявних істот. Були миті, коли Мері усвідомлювала, що божеволіє, що нема довкола ніяких постатей, що вона сама, покинута, забута в лісі, але поки дівчина шкутильгала далі, її свідомість знову затуманювали, затьмарювали видива її страху.

Раптом, коли вже здавалося, що вона, певно, цілком втратила глузд, Мері зупинилася в закляклому подиві. Вона підняла свої зболені очі до неба й угледіла місяць, тоненький серпик, блідий і тьмяний, що висів ріжками вгору серед скупчення хмар, мовби його здуло штормом. Мері побачила місяць лише на хвилину, а тоді він знову заховався за гінкими хмарами, але дівчина помітила, що тепер вітер дмухав на неї одним цілеспрямованим знавіснілим потоком, що вона більше не відчувала тверді стовбури ялиць. Вона вийшла з ліска! Мері заридала від полегшення й відразу наосліп кинулась бігти, щоб утекти від лісу, від шварґотливих створінь, які в ньому жили. Вона загубила дорогу, а разом з нею і будь-яку здатність зорієнтуватися в просторі, і дівчиною рухав винятково інстинкт утечі, коли вона, припадаючи до землі і спотикаючись, поквапилася куди бачать очі. Зараз вітер їй допомагав, підіймаючи на ноги і збільшуючи незграбні кроки. Мері була в якомусь полі, і довгі темні трави батожили ноги, коли вона ковзала вперед по м'якому дерену. Це не була оброблена земля, адже Мері проходила серед купок папороті, послизалася й спотикалася об напівприкопані, оброслі мохом валуни й продиралася крізь зарості кущів ожини; але дівчина зараз не мислила раціонально й не зупинялася, щоб визначити своє місцезнаходження за характером місцини, через яку проходила.

Аж тут зненацька серед цього безладдя Мері вловила низький звучний стугін, який, коли вона пішла далі, погучнішав і перетворився на рев бистрих вод. То був шум широкої ріки, що вийшла з берегів і настільки переповнилась каламутними водами, що її стрімка бурхливість звучала для Мері, наче гуркіт водоспаду. З кожним її кроком звук гучнішав, аж поки почало здаватися, ніби ріка, вщерть заповнена сміттям із височин, загрозливо насувається на неї, непомітно несучи у клекітливих водах частоколи й загорожі, уламки десятків мостів, цілі стовбури дерев і тіла мертвих овець та корів.

Мері вже була на стрімкому березі, коли зрозуміла, що це Левен, той самий Левен, який так ніжно співав їй своїм переливчастим дзюрчанням, яке помножувало її та Денісів екстаз, коли ріка, пропливаючи повз, заохочувала серенадами їхнє кохання. Зараз, як і Мері, Левен змінився до невпізнання. Місяць досі ховався, і дівчина нічого не бачила, але поки вона налякано стояла й наслухала на високому відкритому березі, на якусь мить від страшного відчаю в неї з'явилася спокуса пірнути в ці невидимі гуркотливі води внизу, щоб забути і щоб її забули. Побитим тілом дівчини пробіг дрож, коли вона відкинула цю думку. Немов наказ жити, Мері прийшла гадка, що хай би що сталося, у неї все ще є Деніс. Вона мусить жити задля Деніса, і тепер дівчина відчула, як він манить її до себе. Мері різко розвернулась від шуму ріки, ніби хотіла перервати його дію, але коли поворухнулась, у необережному поспіху відступу мокрий черевик послизнувся, Мері заточилася, її ступня знову ковзнула по поверхні багнистої брили, і дівчина полетіла по крутому схилу ногами вперед. Руки її відчайдушно ловилися за коротку траву й очерет, що росли на березі, але бур'яни негайно рвалися від того, як Мері за них хапалась, або легко висмикувалися з корінням із вологої землі. Ноги дівчини прорізали дві борозни в податливій глині, в яку вона їх люто заривала в марній спробі себе врятувати. Мері чіплялася руками за мокрий берег, але не знаходила нічого, що могло б сповільнити спуск.

Гладка поверхня схилу була стрімка й підступна, як у льодовика, і замість затримати падіння, ці нестямні рухи лише сприяли прискоренню. Непереборним імпульсом Мері кинуло в невидиму ріку внизу. Вона з безшумним сплеском увійшла у воду й одразу заглибилась аж до довгих водоростей, що росли з дна, а в легені хлинула вода, коли дівчина відкрила рота від шоку й жаху. Сила потоку швидко понесла її тіло річищем серед водоростей-тенет і проволочила так вниз за течією тридцять ярдів, перш ніж дівчина врешті виринула на поверхню.

Мері не вміла плавати, але інстинктивно, в зусиллі зберегти життя, зробила кілька слабких розпачливих гребків, намагаючись втримати голову над водою. Це було неможливо. Від значного розлиття стрімкого потоку здійнялося кілька високих колихких хвиль, які раз у раз проносилися над Мері, і врешті-решт вихриста підводна течія спіймала дівчину за ноги й засмоктала вниз. Цього разу Мері була під водою так довго, що майже втратила свідомість. У вухах їй дзвеніло, легені роздуло, очні яблука розривалися; перед нею танцювали болючі червоні спалахи; дівчина задихалася. Та її знову підняло на поверхню, і коли Мері, нерухома й напівпритомна, виринула з води, під її праву пахву жбурнуло хвилею кінець плавучої колоди. Дівчина механічно схопилась за неї і кволо притисла до себе. Вона пливла. Тіло ховалось під водою, волосся струменіло позаду в потоці, але обличчя було над поверхнею, а груди Мері знову й знову наповнювала повітрям великими хапливими вдихами. Позбавлена всіх відчуттів за винятком необхідності дихати, Мері вчепилась за колоду посеред дивних уламків, що вряди-годи на неї налітали, а тоді хутко спливали за течією. Дівчину несло на такій великій швидкості, що, трохи оговтавшись, вона усвідомила, що коли чимскоріш не дістанеться берега, невдовзі її зажене на гостре каменюччя, що протинало бистрінь якраз перед Левенфордом. З останніх сил, не відпускаючи колоду, Мері відштовхнулась ногами. Холод річкової води був незмірно пронизливіший, ніж холод дощу, пронизливий через студеність обледенілого, вкритого снігом гірського джерела, що поєднувалася з холоднечею приток з узгір'їв, які живилися талим снігом. Цей холод протнув Мері до самих кісток; її кінцівки втратили будь-яку чутливість і, хоч ноги кволо ворушилися за наказом її волі, Мері цього не відчувала. Повітря теж так постуденіло, що почав падати град. То були великі кульки, тверді, як камінь, гострі, як бурульки, що збурювали воду, наче постріли, й відстрибували від колоди, ніби кулі. Вони нещадно сипалися Мері на обличчя й голову, били в очі, шмагали щоки й різали нижню губу. Дівчина не могла затулитися, бо повинна була непорушно триматись за колоду обома руками, отож вона мусила, беззахисна, терпіти цю безжальну, несамовиту зливу. Зуби цокотіли, поранена рука пекла вогнем і дерев'яніла, живіт сковували страшні судоми; Мері відчула, що помирає від холоду. Перебування у крижаній воді її вбивало. У ту мить, коли дівчина силкувалась дістатися берега, нею заволоділа одна-єдина думка — не про себе чи Деніса, а про маля всередині. У ній визрів непереборний інстинкт, немовби через якийсь дивний зв'язок між дитиною та її власною істотою Мері несподівано отримала повідомлення, що коли вона притьмом не вибереться з води, дитина неодмінно помре.