Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 41)

— Боже мій! Що… то… могло бути? — пробурмотіла жінка. — Я точно чула щось… щось чудне, ніби немовля плаче.

Вона опустила нижче тремтливу руку з ліхтарем, пильно вдивляючись у темряву; тоді зненацька завмерла, ошелешено і з недовірою дивлячись поперед себе.

— Боже, спаси нас! — вигукнула жінка. — Це ж дитина… і її мати. Отче Небесний, вона вмерла! Йой, яка ніч! Оце видовище для моїх старих очей!

За мить жінка поставила ліхтар на кам'яну підлогу і вклякнула на свої старечі коліна. Не було ніякої бридливої акуратності у вправних, досвідчених рухах її грубих рук жінки землі, для якої природа — відкрита книга. Швидко, але без поспіху вона відокремила дитя й тепло загорнула краєм своєї хустки. Тоді жінка взялася за матір і вправним натиском одразу очистила матку й зупинила кровотечу. Працюючи, стара постійно говорила сама до себе:

— Ну чи ви таке бачили! Та вона вже на ладан дихає! Бідачка… а така молода і ладна. Я мушу для неї постаратися. Так троха ліпше. Але чо' ж вона, на Бога, до хати не постукала? Я б її пустила. Що ж, то була воля Всевишнього, аби я вийшла до худоби.

Жінка поплескала Мері по руках, потерла щоки, накрила її другим кінцем хустки і поквапилася геть.

Вже у своїй затишній кухні стара гукнула до сина, що сидів перед великим каміном, у якому потріскували дрова:

— Сину, хутенько! Я хочу, аби ти з усіх ніг побіг до Левенфорда по дохтора. Ти мусиш дістати його за будь-яку ціну. У хліві хвора жінка. Іди, Богом прошу, і аби я ні слова від тебе не чула. Тут життя або смерть.

Той втупився в жінку порожнім поглядом.

— Що, в нашому хліві? — бездумно відгукнувся він.

— Ая! — крикнула жінка. — Та жінка там він грози сховалася. Як не поспішиш, вона вмре. Бігом! Ану бігом по допомогу.

Чоловік розгублено підвівся й почав вовтузитися зі своїм пальтом.

— Та де таке чувано, — пробурмотів він. — У нашому хліві… А що з нею взагалі?

— Нащо тобі то знати? — розсердилась жінка. — Зараз щоб тебе тут не було. І не треба тобі коня. Біжи з усіх ніг.

Жінка виштовхала сина за двері, і, коли переконалася, що він пішов, взяла рондель, налила в нього з глека в буфеті трохи молока і квапливо підігріла на вогні. Тоді взяла покривало з кухонного ліжка — свого власного — і знову кинулася до корівника з покривалом на одній руці і гарячим молоком в іншій. Жінка міцно закутала Мері в покривало і, обережно піднявши голову, з труднощами влила поміж її посинілі губи кілька крапель гарячого молока. Стара невпевнено похитала головою.

— Я боюся її рухати, — прошепотіла вона. — Але ж вона й натерпілася.

Взявши немовля на згин руки, жінка забрала його в теплу кухню і повернулася з чистою вологою ганчіркою і ще одним покривалом для Мері.

— Отак, рибочко, закутаєм тебе, аби тепло було, — прошепотіла жінка, загортаючи безвольне тіло цим другим покривалом. Тоді вона ніжно витерла шматиною з білого обличчя зсіле болото. Жінка зробила все, що могла, а тепер присіла коло Мері і стала терпеливо чекати, жодного разу не зводячи з дівчини очей, час від часу розтираючи безживні руки й погладжуючи холодне чоло, що лежало поруч. Так жінка просиділа майже годину.

Нарешті двері відчинилися, і в ревищі вітру й дощу в хлів зайшов чоловік.

— Слава Богу, ви прийшли, дохторе! — вигукнула стара. — Я вже боялася, що не прийдете.

— Що у вас тут за біда? — гостро запитав лікар, наближаючись до жінки.

Вона коротко йому розповіла. Лікар безпристрасно похитав головою, і його висока худорлява постать схилилася біля тіла на підлозі. То був молодий чоловік, лікар Ренвік, знавець своєї справи, але новачок у Левенфорді, який дуже хотів розвинути практику, і це спонукало його в таку ніч піти сюди пішки, тоді як інші двоє лікарів, до яких звернулися спочатку, відмовили. Він подивився на бліде, запале обличчя Мері, тоді намацав її слабкий, тремтливий пульс; поки Ренвік з безтурботним спокоєм споглядав секундну стрілку свого годинника, стара з тривогою поїдала його очима.

— Як думаєте, дохторе, вона помре?

— Хто вона? — запитав той.

Стара заперечно похитала головою.

— Я ніц, ніц не знаю. Але така ладна дівчинонька і так настраждалася, дохторе, — вона мовби благала його зробити все, що йому під силу.

— А дитина? — поцікавився лікар.

— В кухні! Поки що жива, але то нещасна, слабонька дитинка.

Медик у Ренвіку холодно й критично дивився на нерухоме тіло, що лежало перед ним, та чоловік всередині нього був зворушений. Своїм досвідченим оком він, здавалося, простежив усю історію страждань, немовби вона невитравним слідом лягла на обличчя дівчини. Чоловік бачив вугласті ніздрі її тонкого прямого носа, запалі кола темних очей і жалібно опущені бліді м'які губи. У ньому прокинулося співчуття з домішкою дивної навальної ніжності.

Лікар знову взяв делікатну безвольну долоню дівчини й так тримав, неначе зі свого сповненого життєвої сили тіла хотів перелити в її тіло струмінь життя, а тоді, повернувши долоню й побачивши глибоку рану, що її протинала, мимоволі вигукнув:

— Бідолашна дитина! Вона така юна й безпомічна.

Потім, засоромившись від своєї слабкості, грубо повів далі:

— Вона в поганому стані. Кровотеча, сильна кровотеча і шок. Шок від бозна-яких страждань. Це пацієнтка для дільничної лікарні, — врешті додав лікар.

На цих словах з-позаду від дверей озвався молодий фермер, який досі мовчав:

— Дохторе, коли хочете, я за хвилину запряжу візок.

Ренвік поглянув на стару, чекаючи на її згоду. Жінка енергійно закивала, благально склавши до нього руки.

— Отже, вирішено!

Лікар розправив плечі. У цьому випадку він не бачив перспективи взяти платню, лише труднощі й небезпеку, а також загрозу своїй ще не сформованій репутації. Та Ренвік змушений був усе це прийняти. Він відчував, що мусить. Його темні очі засвітилися палким бажанням врятувати дівчину.

— Проблема не лише в шоку, — мовив він уголос. — Мені не подобається її дихання. Це може бути пневмонія, і якщо так…

Лікар багатозначно похитав головою, обернувся, нахилився над своєю сумкою і, витягнувши якісь тимчасові тонізувальні засоби, застосував їх, наскільки давали змогу умови. Коли він закінчив, візок, простий сільський драбиняк, важкий і з високими стінками, як той, у якому возять на страту, стояв наготові під дверми. Немовля сповили в покривала й обережно поклали в куток, тоді підняли Мері й помістили поруч із дитиною. Врешті на візок видерся Ренвік і сів, підтримуючи дівчину руками, а фермер заскочив на своє сидіння й підбатожив коней. Отак вони вирушили в ніч до дільничної лікарні, химерна «швидка», що поволі стукотіла й тряслася дорогою, у якій лікар оберігав як тільки міг у своїх руках безвладне тіло від струсів нерівної дороги.

Стара почекала, доки вони зникнуть з виду, тоді зітхнула, обернулася, зачинила двері хліва і, похиливши спину, побрела додому. Коли жінка зайшла на кухню, дідусів годинник у кутку вибив вісім урочистих ударів. Вона мовчки пішла до комода, взяла свою Біблію і, повільно надягнувши холодні окуляри в сталевій оправі, навмання розгорнула книжку й спокійно почала читати.

Розділ дванадцятий

Вітер, що лютував на заході, на сході скаженів ще більше. В неділю пополудні, коли в Левенфорді й довколишніх містечках чинилася розруха, графствами східного узбережжя прокотилося ще дужче спустошення.

Деніс пробивав собі дорогу на Принсис-стріт в Единбурзі, а вітер, що проносився по сірій, побитій негодою головній вулиці, закидав йому на голову пальто і здував з ніг. Денісу подобався цей вітер; юнак відчував власну силу, виборюючи в нього прохід. З капелюхом у руці, скуйовдженим волоссям, розтуленими губами він ішов напролом. Вітер дзизкав йому об зуби, ніби велетенська дзиґа, і Деніс приєднувався до того дзизкотіння, — видавав мимовільні нерозбірливі звуки, що виражали дужу енергійність, яка в ньому вирувала. З тих кількох людей, що були на вулиці, більшість хоч-не-хоч поверталася, щоб подивитись на нього, і заздрісно бурмотіли синіми тремтячими губами: «Ну й ну, ото міцний парубок!».

Була за чверть четверта. Деніс з'їв підвечірок у «Готелі тверезості[49] для сімей і службовців» Мак-Кінлі. У них усе було пристойно, жодної тобі показухи, лише сила-силенна смачної їжі, тож Деніс умнув цілу дошку ковбасок і білого пудингу[50], стеребив тарілку вівсяних паляничок і вижлуктив повний чайник у приватній вітальні місіс Мак-Кінлі. Стара добродійка Мак-Кінлі зробила б для Деніса що завгодно — ось який вплив він мав на неї й на більшість людей, — отож юнак завжди селився тут, коли бував у Единбурзі. На прощання жінка дала Денісу товстий пакунок бутербродів, щоб він зміг протриматися аж до свого пізнього приїзду в Данді, і щиро обійняла й розцілувала, щоб він не падав духом, доки не побачить її знову. «Добре мати таких друзів», — тепло подумав Деніс, з утіхою відчуваючи при боці під пальтом пачку з бутербродами, коли широким кроком вирушив у Ґрантон, щоб сісти на пором через Ферт-оф-Форт до Бернтайленду. Він був невдоволений погодою лише з того погляду, що вона могла завадити роботі переправи, та якщо не буде кораблика, весело сказав собі Деніс, він почувався достатньо бадьоро, щоб перепливти затоку.

Хоч вітер дмухав дуже сильно, дощу наразі не було, і оскільки до Ґрантона було лише три милі, Деніс знехтував звичним транспортом до переправи й вирішив іти пішки. Як прекрасно бути живим! Вітер п'янив юнака, від його дотику до щоки в Деніса з'являлось бажання жити вічно. З гупотом маршуючи по тротуару, Деніс був упевнений, що легко здолає цю відстань за ту годину, що була в його розпорядженні.