Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 43)

У вівторок, спокійно поміркував, він одружиться, трохи не в такий спосіб, як сподівався, не так, як іноді собі планував, але все-таки одружиться. Спосіб одруження не мав значення, факт залишався фактом: парубкуванню настане кінець, і він уже почав почуватися старшим і відповідальнішим. Деніса сповнило заспокійливим теплом, коли він розмірковував про те, як шляхетно з його боку так охоче прийняти цю відповідальність. Юнак відкинув думку, що колись він хотів відмовитись від наслідків свого кохання.

— Ні, я не якийсь паскуда, щоб покинути в біді таку дівчину, як Мері! — вигукнув він уголос.

Деніс чітко усвідомив, як Мері йому довіряє, яка вона вродлива, як вона в нього вірить, спочатку подумав про неї з ніжністю, а тоді з легким занепокоєнням; згадуючи про бурю, він сподівався, хвилюючись за Мері, що Левенфорд не зачепило. Тут попри радісний умонастрій Деніс відчув непоясненний смуток; приховане щастя, що прийшло на зміну ентузіазму, з яким він починав свою подорож, тепер повільно оберталося на незбагненну журбу. Деніс спробував відігнати її від себе, зосередити думки на світлому майбутньому, що чекало на нього та Мері в котеджі в Ґаршейку, уявити дивовижну кар'єру, яку він собі вибудує, подумати про відпустки, поїздки за кордон, які вони потім матимуть, проте юнак не міг розігнати тінь, яка затьмарила його жвавий оптимізм. Він почав боятися за Мері і запитувати себе, чи було мудро з його боку аж досі відтягувати з тим, щоб забрати її з дому.

Тепер уже почався дощ, і вікна Денісового купе заволокло гнітючою пеленою мокрих брудних патьок. Зі звуком, що нагадував хльоскання вологої ганчірки, вітер тарабанив об боки поїзда величезними грудками мокрого снігу, а дощ шипів на даху вагона, мов нестримні струмені із сопла гігантського шланга. Денісові стало ще тяжче на душі, і його свідомість наповнило ще похмуріше передчуття, коли він зі смутним каяттям уявив чарівну загадкову красу тіла Мері й подумав про те, як позбавив ту красу цноти. Від його загарбницького дотику дитина перетворилась на жінку, і через цей вчинок вона, певно, зазнала чималих страждань; через нього її витончена невинність напнулася, і вже самі тільки спроби її приховати, мабуть, завдали болю; інтимна симетрія її тіла постала перед ним як щось, що він зруйнував, що Мері ніколи собі не поверне. З грудей Деніса вирвалось зітхання, а поїзд тим часом повільно підкотився і завмер на проміжній станції. Цей поїзд не був експресом і, хоч Деніс особливо цього не помічав, уже робив кілька зупинок на проміжних станціях, але тут, на його роздратування, двері купе відчинилися, і зайшов якийсь старий селянин. Чоловік незворушно сів у протилежному кутку; від дощу з нього йшла пара; вода стікала з нього на подушки й підлогу в калюжки; змішуючись із парою, від нього віяло хмільним духом рідини, куди сильнодійнішої за дощову воду. Деніс втупився в нього, тоді холодно зронив:

— Це купе першого класу.

Старий вийняв із кишені велику червоно-білу хустинку в горошок і висякав носа, наче подув у сурму.

— Дійсно, — поважно прорік він, вдаючи, що роззирається по вагону. — Добре, що ви мені сказали. Дуже приємно їхати з розкошами; але перший клас чи не перший — для мене не сильно є різниця, бо я взагалі не маю білета, — і він гучно розреготався, так, як регочуть напідпитку.

Порівняно зі звичним настроєм, зараз Денісу було настільки кепсько, що він зовсім не оцінив цієї ситуації. Зазвичай він би чудово розважився з таким несподіваним супутником, однак зараз він лише вовкувато в нього втелющився.

— Ви далеко їдете? — врешті запитав Деніс.

— До Данді… красеня Данді. До міста, знаєте… не до людини. Нє! Нє! Я не думаю про берети Красеня Данді[55]… Я маю на увазі місто Данді, — відповів його супутник і, отак виклавши своє пояснення з поважною й скрупульозною точністю, він значуще додав: — Але взяти білет я не мав часу.

Деніс сів. Він усвідомив, що йому доведеться терпіти це до кінця поїздки, і змирився.

— Яка там зараз погода? — запитав Деніс. — Вас залило!

— Залило! Я залив комір і за комір. Але одне проти іншого помагає, знаєте, а коли в такого модного пастуха, як я, мокра одежа, він просто лишає її сохнути на собі. Але майте на увазі, це так чи так дуже паскудна ніч, вітер свистить, і я тішуся, що я не в горах.

Чоловік кілька разів кивнув, витягнув із кишені маленький брудний огризок глиняної люльки, запалив, накрив металевими ковпачками, а тоді, засунувши в кутик рота й перевернувши догори дном, почав голосно посмоктувати; коли вагон наповнився димом, він, не виймаючи люльки з рота, рясно сплюнув на підлогу.

Деніс подивився на свого супутника зі співчутливою огидою і, коли спробував уявити собі, яким цей бридкий старий мужикуватий п'яниця був у юності, а тоді сумовито подумав, чи сам він теж на старості докотиться до зловживання спиртними напоями, на нього напосіла ще глибша печаль. Несвідомий того, яке враження справив, старий пастух повів далі:

— Ах, це я вже з горами прощаюся. Якось гарно так звучить, правда? Ая! Прощавайте, гори. Боже! — засміявся він, плескаючи себе по стегну. — Це як назва пісні. «Прощавайте, гори». Ну, у всякому разі я вертаюся у своє рідне місто, і ви ніколи не вгадаєте нащо.

Старий нестримно загиготів, душачись від диму.

— Може, гроші з неба впали? — припустив Деніс.

— Та нє! Ту жменьку грошей, що в мене є, я наскладав із заробленого тяжкою і чесною працею. Пробуйте ще.

Деніс не озивався, тому чоловік заторохтів далі.

— Ая, ви б навіть таке не подумали, але от вам чиста правда: я їду… — він зробив паузу, щоб театрально підморгнути, а тоді бовкнув: — Я іду в Данді, аби женитися.

З явним задоволенням спостерігаючи, який ефект він справив, старий неквапливо продовжив:

— Ще є порох в порохівницях, хоч я й не такий моторний, як був. А там мене жде файна кобіта, кров з молоком. То була добра подруга моєї першої жінки. Ая, завтра зрання вженюся. Тому я і сів на той-о поїзд і зневажив святу неділю. Мушу, знаєте, бути вчасно.

Поки старий говорив щось із п'ятого на десяте, Деніс незмигно дивився на нього з цікавістю й відразою, що були зумовлені головно дивним збігом обставин, у яких він сам опинився. Отже, перед ним ще один наречений, з яким у цьому тісному купе його пов'язує подібне становище. Невже цей одіозний старий вовк є віддзеркаленням його ганьби або втіленням скрушної перестороги щодо майбутнього?

Деніс зажурено запитав себе, чи не виглядає він так жалюгідно в очах собі подібних, як цей сивочолець — в його очах. Коли юнак почав аналізувати свій спосіб життя, його накрило хвилею самоприниження й засудження. Деніс злякався від швидкості й сили напливу незвичної смиренності і в такому відчаї сидів, пригнічений і мовчазний, поки поїзд не пригуркотів на станцію в Сент-Форті. Тут його супутник підвівся і, виходячи з купе, зронив:

— Нам ще їхати добрий кавалок. Вийду подивлюся, чи можна добути щось, аби не змерзнути. Одну чарочку, аби прогріти шлунок.

Однак за хвилину він повернувся й підбадьорливо сказав:

— Я вернувся! Я нікуда не йду, не думайте. Я б вас не лишив. Я вернувся і складу вам компанію аж до Данді.

Тоді старий погупотів геть.

Деніс поглянув на свій годинник і побачив, що уже п'ять хвилин по сьомій. Поїзд рухався за розкладом, але, висунувши голову з вікна, Деніс побачив, що сила вітру непомірно збільшилась. Пасажирів, які виходили з дверей вагонів, розмітало по перону, а важкий поїзд, поки стояв на місці, здавалося, колихався на своїх колесах. Деніс побачив, як Мак-Біта оточив галасливий, розкошланий вітром гурт людей.

— А безпечно їхати далі, кондукторе?

— Який вітер! Поїзд витримає?

— Ми будемо їхати далі?

— Боже, спаси, який паскудний вечір! А з мостом що? Йой, ліпше би були вдома!

Деніс подумав, що його приятель кондуктор виглядає стривожено й дратівливо, але хоч Мак-Біт справді був занепокоєний, маючи на голові відповідальність за сотню людей, у своїх відповідях він зберігав рівний і незворушний спокій службовця.

— Безпечно, як у банку Шотландії, мем.

— Ну певно, вітер! Пхе, та то легесенький вітерець. Постидались би.

— Ая, їдем далі, і вже за годину будете зі своєю дівчинкою вдома, добродійко!

Деніс почув, як Мак-Біт спокійно, врівноважено й несхитно повторив сказане. Його спокій, здається, остаточно всіх переконав, і після цих слів розради люди розійшлися й посідали у свої купе.

Нарешті було подано сигнал для відправлення, і поїзд знову рушив. У той момент Деніс помітив постать свого супутника, що ішов нетвердою ходою супроти вітру, намагаючись дістатися до найостаннішого вагона, але через хвилювання й поспіх старий пастух послизнувся і розпластався на платформі. Поїзд віддалився від старого, безповоротно залишивши його позаду, і коли вони виїхали зі станції, Деніс під поривчастим блимотінням ліхтаря на мить уловив спантеличене, збентежене обличчя, сповнене майже сміховинного розпачу. Сидячи у своєму кутку, поки поїзд наближався до південного краю Тейського моста, Деніс із похмурою посмішкою подумав, що старий напевне запізниться на своє вранішнє весілля. Можливо, це мав бути урок для нього. Так, він повинен взяти науку з цього дивного неприємного збігу. Він не підведе Мері у вівторок!

Поїзд рухався далі і тринадцять по сьомій доїхав до початку моста. У цьому місці перед в'їздом на єдину рейкову колію він сповільнився навпроти сигнальної будки, щоб можна було отримати ключ-жезл. Без цієї передачі рухатися далі було заборонено, і, все ще сповнений поганих передчуттів, Деніс знову опустив вікно й виглянув, аби пересвідчитися, що все гаразд. Від сили шторму йому мало не відірвало голову, однак у сліпучо-червоному світлі локомотива Деніс розгледів масивні опорні балки моста, що, розмиті, простягалися вдалечінь, наче велетенський скелет гігантської рептилії, але сталевий, міцний і незламний. Тоді Деніс раптом побачив стрілочника, що з винятковою обережністю спускався сходами зі своєї будки, міцно тримаючись за поручень однією рукою. Він передав жезл кочегарові і, виконавши це завдання, з величезними труднощами піднявся назад у свою будку, долаючи вітер і на останніх сходинках скориставшись допомогою товариша, що простягнув йому руку зсередини.