Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 44)

Тепер поїзд знову рушив і в'їхав на міст. Деніс зачинив вікно і знову спокійно опустився на сидіння, але коли його вагон проїжджав повз сигнальну будку, перед юнаком на мить постали два бліді нажахані обличчя, які дивилися на нього звідти, немов лики примар, а тоді шугнули повз у пітьмі.

Шторм тепер остаточно розійшовся. З гуркотом тисяч молотів вітер швиргав дощем об боки поїзда, а мокрий сніг заквацьовував віконні шиби, повністю затуляючи огляд. Поїзд хитався на рейках п'яним, колихким погойдуванням, і хоч його рух був повільний та обережний, через шал і натиск шторму здавалося, що він стрімголов мчить уперед. Отож поки поїзд просувався в чорноті, тарахкочучи колесами в несамовитих поривах вітру й під гуркіт хвиль, що розбивалися об бики моста внизу, виникло відчуття відчайдушного стрімкого прискорення.

Коли Деніс отак сидів на самоті, в безмовному тісному просторі свого купе, і його метало то туди то сюди від сіпання поїзда, він раптом відчув, що скрипучі колеса промовляють до нього. Деніс почув, як, женучи колією, вони скреготіли до нього, похмуро, розпачливо повторюючи: «Боже, допоможи! Боже, допоможи! Боже, допоможи!».

Ця млява журлива похоронна пісня посеред реву бурі врізалася Денісові у свідомість. Його почало гнітити певне відчуття якогось жахливого лиха. На диво, Деніс боявся не за себе, а за Мері. У темному просторі його уяви спалахували моторошні видива. Деніс бачив Мері в білому савані, її сумні, благальні очі, мокре волосся, що розвівалось на вітрі, закривавлені ступні й долоні. На неї напирали уявні примари, від чого вона сахалася у всепоглинаючу темряву. Тоді Деніс знову побачив її, як вона, бліда, стоїть, кривиться, безглуздо усміхається, немов жалюгідна статуя Мадонни, і тримає за руку зморщену постать дитини. Юнак скрикнув від жаху. У панічному відчаї він скочив на ноги. Деніс прагнув дістатися до Мері. Він хотів відчинити двері, вирватися з лабет цього купе, що змикалося довкола нього, немов могила. Він негайно віддав би все, що мав, аби вибратися звідси. Але Деніс не міг.

Він був у в'язниці поїзда, який невблаганно сунув далі, звиваючись у власному сліпучому сяйві, немов зловісна червона змія, що в'юнко повзла вперед. Поїзд здолав одну милю моста і зараз досяг серединного перегону, де сітка сталевих опорних балок утворювала порожнистий тунель, через який він мав пройти. Поїзд увійшов у цей тунель, увійшов повільно, боязко, неохоче, тремтячи кожним болтом і заклепкою свого корпусу, коли налітав ураган, прагнучи знищити тепер, коли йому чинився більший опір. Колеса бряжчали з невідступною наполегливістю похоронного дзвона і все ще безугавно скандували: «Боже, допоможи! Боже, допоможи! Боже, допоможи!».

Тоді зненацька, коли цілий поїзд огорнула залізна мембрана серединної ланки моста, вітер з кульмінаційним тріумфальним ревом сягнув вершини своєї могутності й шалу.

Міст зламався. Сталеві опорні балки тріснули, як галузки, бетон розкришився, мов пісок, залізні опори прогнулись, ніби вербові лози. Серединний прогін розплавився, мов віск. Його уламки обліпили багатостраждальний поїзд, який на мить шалено завертівся у просторі. На Деніса одразу нищівним поривом налетіло скло й деревина, ріжучи й б'ючи з немилосердною жорстокістю. Він відчув, як крутить і вивертає метал і як рипить, обвалюючись, кам'яна кладка. Зі смертельною приреченістю похоронного голосіння у вухах загримів невимовний відчай сотні людських голосів, що возз'єднались у раптовому стражденному скрику змішаних болю й жаху. Стіни Денісового купе завихрились довкола й над ним, ніби поховальне покривало, підлога шугнула понад голову. Голосно скрикнувши, Деніс крутнувся і також загорлав: «Боже, допоможи!», а тоді ледь чутно вимовив ім'я: «Мері!».

Тоді поїзд з неймовірною швидкістю, кривуляючи, як ракета-феєрверк, вигнувся в пітьмі блискучою параболою світла і беззвучно поринув у чорне пекло вод унизу, де, як і ракета-феєрверк, водномить загаснув, зникнув назавжди! Поки мчав крізь повітря, впродовж нескінченної секунди Деніс розумів, що відбулося. Він усе усвідомлював, а тоді водномить перестав. У той самий момент, коли у хліві в Левенфорді кволо пролунав перший слабкий крик його дитини, знівечене Денісове тіло увійшло в темні бурхливі води і, мертве, осіло на дні в глибинах затоки.

КНИГА ДРУГА

Розділ перший

Гай-стріт у Левенфорді була пройнята колючим холодом березневого ранку. Великі сухі сніжинки, що линули легко і м'яко, як метелики, невідступно заповнювали собою повітряний простір і товстим шаром лягали на вкриту інеєм землю. Сувора неспішна зима почалася пізно, а тепер повільно минала; так думав собі Броуді, стоячи у дверях своєї крамниці й роздивляючись то один, то інший бік примовклої порожньої вулиці. Хоч як дивно, а ця тиша його розраджувала, ця знелюдненість давала змогу дихати вільніше. Броуді було важко дивитися в очі одномістян упродовж останніх трьох місяців, і відсутність руху довкола нього була перепочинком від страждань незнищенного гонору. Броуді міг на хвилину зняти непроникну маску й насолодитися власною незламною волею. Так, важке було в нього завдання останні три місяці, але, їй-богу, він його виконав! Стріли, які в нього запускали, були численні і впиналися глибоко, але жодного разу ані словом, ані жестом він не виказав тремтіння свого зраненого й скривдженого гонору. Він переміг. Броуді зсунув свій кутастий капелюх ще далі на потилицю, запхнув великі пальці рук у пройми жилета і, з наполегливою рішучістю вдихаючи пласкими ніздрями різке повітря, зухвало вдивлявся у мовчазну вулицю. Попри кусючий холод Броуді не мав на собі пальта і шарфа; він настільки пишався своєю могутньою статурою, що нехтував цим проявом слабкості. «Нащо мені з МОЄЮ конституцією пальто?» — така була у Броуді зарозуміла позиція, хоч того ранку, перш ніж себе облити, він змушений був розбити тоненьку льодяну кірку на холодній воді у своєму глечику. Зимна погода личила його настрою. Броуді насолоджувався суворим морозом, легені збадьорливо наповнювались промерзлим повітрям, а на язик вдихами затягувало білі плавучі сніжинки, які лежали, мов танучі гостії[56], сповнюючи його новою живодайною силою.

Раптом він побачив, що наближається якийсь чоловік. Лише розтроюджена гордість втримала Броуді у дверях, адже в тій постаті він упізнав найбалакучішого, найулесливішого пліткаря в місті.

— А най його гарячка схопить з його облесливим язиком, — пробурмотів Броуді, слухаючи, як наближаються повільні приглушені кроки, і побачивши, як чоловік навмисне перейшов вулицю. — Все би віддав, аби вирвати той язик з його писка. Ая, підходить. Я так і думав.

Ґрірсон, закутаний аж до своїх посинілих вух, наблизився. Як Броуді й передчував, він зупинився.

— Доброго вам ранку, містере Броуді, — почав Ґрірсон, зробивши делікатний наголос на «вам», який можна було витлумачити як пошану чи просто іронію.

— Доброго ранку, — коротко відповів Броуді. Колись він сильно постраждав від невидимої отрути цього язика й тепер відчував до нього глибоку недовіру.

— Мороз, на жаль, ще тримається, — повів далі Ґрірсон. — Була холодна-холодна зима, але вас, здається, нітрохи не зачепило. Ви, певно, зроблені зі сталі, можете що завгодно видержати.

— Ця погода мені абсолютно підходить, — буркнув Броуді, презирливо роздивляючись посинілий співрозмовників ніс.

— Але біда в тому, — спокійно відповів Ґрірсон, — що всі сильні морози колись спадають. Настає день, і лід тріскає. Мусить бути відлига, а що сильніший мороз, то тепліша відлига. Колись тут станеться велика зміна.

Ґрірсон простодушно зиркнув угору на Броуді.

Той цілковито зрозумів подвійне значення сказаного, але йому забракло розуму відповісти так само.

— Справді? — похмуро сказав Броуді з глузливою посмішкою. — А ви розумний, розумний.

— Нє, нє, містере Броуді. Це чиста інтуїція, те, на що римляни казали «читання погодніх прикмет».

— Та ви ще, я бачу, і вчений.

— Боже! — незворушно повів далі Ґрірсон. — Нині зранку залетіла до мене додому маленька малинівка, геть закоцюбла, — він похитав головою. — Певно, то жахлива погода для пташок. І для будь-кого, хто не має дому, — тоді, перш ніж Броуді встиг озватися, додав: — Як там ваше сімейство?

Броуді змусив себе спокійно відповісти:

— Живі-здорові, дякую. Нессі дуже добре справується в школі, ви мусили чути. Знов забере собі цього року всі грамоти.

«Так тобі з твоїм дурнилом синком, якого моя розумниця завжди вибиває з першого місця», — подумав Броуді.

— Не чув! Але це все одно чудова новина, — Ґрірсон замовкнув, а тоді тихо запитав: — А від іншої дочки останнім часом щось чувати? Від Мері, маю на увазі.

Броуді заскреготів зубами, але стримався і повагом сказав:

— Попрошу вас не згадувати при мені то ім'я.

На обличчі Ґрірсона з'явилося надзвичайне занепокоєння.

— Йой, мені шкода, коли я засмутив вас, містере Броуді, але я завше мав певну прихильність до цеї вашої дочки. Я сильно засмутився, коли вона так надовго злягла, але на днях чув, що дівчина дістала роботу в Лондоні, і мені стало цікаво, чи це стараннями тих даррокських, Фойлів тобто. Але я не сумніваюся, що ви знаєте не більше, ніж я, — Ґрірсон примружився і, скоса глипнувши на співрозмовника, повів далі: — Ая, я дуже уважно слідкував за цею справою. Чисто, знаєте, по-людськи. Я направду розчулився, коли то крихітне дитятко померло в лікарні.