Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 46)

До Перрі, впокорено всюдисущому, як завжди, Броуді кинув:

— Чого ти там нахмурився, ти, м'якотіла вівце? Зроби якусь роботу для різноманітности. Мені аж бридко від твого порожнього погляду.

— Що потрібно зробити, сер? Клієнтів я зараз не обслуговую.

— Я бачу, що не обслуговуєш. Ти натякаєш, що в мене нема покупців, у мене, в якого найліпший і найсолідніший гандель у місті? Людей нема, бо сніг, дурню ти. Поприбирай троха або візьми кусок мила і вийди помий свої ноги! — крикнув Броуді, з грюкотом зачинивши двері у свій кабінет.

Він сів. Тепер, коли Броуді опинився на самоті і трохи опустив маску зарозумілості, яку тримав перед світом, стало помітно проблиски майже невідчутної зміни: гладенької чіткої лінії щоки торкнулася легка запалість, з кутика рота збігала вниз тоненька ниточка образи. На столі лежав закритий «Геральд» — Броуді місяцями не читав газет, а це було щонайбільш показове упущення, — і зараз сповненим зневажливої огиди рухом він змів «Геральда» зі столу на підлогу лютим ударом розчепіреної долоні. Рука Броуді негайно потягнулася до кишені, і він зі звичною неусвідомленістю витягнув звідти люльку і кисет з тютюном, зненацька подивився на них, ніби дивувався, звідки вони з'явилися в його жмені, тоді поклав на стіл перед собою з виразом відрази на лиці. Цього ранку, що був для нього таким нескінченно паскудним, він курити не хотів. Попри те, що в кімнаті яскрів жар і попри власну хвалену нечулість до безжальної погоди, Броуді раптом відчув холод; поки його тілом пробігали дрижаки, він міркував над тим, що сказав Ґрірсон. «Нема ліпшого засобу, аби не змерзнути або щоб збадьоритися, ніж крапелюшечка спиртного». Крапелюшечка! «І оце так висловлюється дорослий чоловік?» — думав Броуді; але так говорити було у стилі Ґрірсона з його м'яким котячим голосочком і вкрадливою манерою підлабузника. Броуді прийшла думка, що цю заувагу явно потрібно тлумачити в такий спосіб: на Ринковій його вже записали у п'яниці, його, який місяцями навіть не нюхав спиртного.

Броуді нетерпляче зірвався з крісла і подивився у примерзле вікно на сніг, який був усюди: на землі, на скутому кригою Левені, на дахах будинків, у повітрі, і безупинно падав, неначе ніколи не збирався зупинятися. Броуді здавалося, що кожна плавуча сніжинка була тягарем, який сам по собі можна витримати, але нестерпний у великих кількостях. Поки Броуді розмірковував, у його голові почала розростатися приспана молекула думки. Своїм тугодумним мозком він відчував сліпу несправедливість завуальованого звинувачення в тому, що він знаходить розраду у випивці.

— То от воно як, — пробурмотів Броуді. — Вину приписали, а втіхи ніякої.

Від пустинності краєвиду його знову пройняло холодом. Броуді ще раз здригнувся і продовжив говорити сам до себе. Схильність до чітко сформульованого самоаналізу була чимось абсолютно новим, проте зараз, коли Броуді так говорив, хід розвитку його думки ставав ясним і не таким заплутаним.

— То вони говорять, я в чарку заглядаю, га? Таке приший кобилі хвіст міг сказати хіба нікчемний гад; але, їй-богу, приймаю їхні слова за чисту монету. Так чи так зараз мені треба випити, аби забрати з рота смак тої здохлятини, того нещасного кривоногого людця з його «крапелюшечками». Облесний такий, «прошу-перепрошую» і «з вашого дозволу», б'є чолом до землі, ще й ногу назад відводить. Колись я його копну, і хай цілує пилюку. Ая, я мушу щось прийняти, аби прочистити рота після нинішньої ранкової роботи.

Лице Броуді скорчило понуру гримасу, коли він, усе ще звертаючись до порожньої кімнати, іронічно додав:

— Але все одно дякую, містере Ґрірсоне, дякую за вашу дуже приємну пропозицію.

Тоді обличчя перемінилося; Броуді раптом охопило шалене, відчайдушне бажання випити. У тілі відчувалося стільки сили, стільки лютої могутності, що він хотів гнути залізні прути, стільки палкої жаги до життя й необмеженої здатності до отримання насолоди, що здавалося, ніби він міг спорожнити величезні посудини спиртного.

— Яка користь з того, аби жити як триклятий пропащий панотець? Все одно вони про мене говорять. Дам їм привід потріпати язиками, холера б їх побрала! — крикнув Броуді, натягуючи на очі капелюха й похмуро виходячи з крамниці.

Через кілька будівель стояв невеликий тихий шинок, «Герб Вінтонів», яким заправляла поважна літня матрона на ім'я Фімі Дуґлас, що славилася своєю випивкою, добропорядністю і затишною вітальнею, яку знали як «маленьку задню вітальню Фімі» у колі елітної публіки із вищої верстви містян, для якої це було улюблене місце зустрічі. Зайшовши до корчми, Броуді, втім, не пішов у цей осередок світського товариства, адже зараз він не мав часу на розмови; він хотів випити, і що довше зволікав, то сильнішим ставало бажання. Броуді зайшов у загальну залу, яка пустувала, і замовив у шинкарки велику порцію тодді[59] з віскі.

— Бігом мені принеси, — сказав він сипким від несамовитої жаги голосом.

Тепер, коли Броуді постановив, що буде пити, ніщо не могло його зупинити, ніщо не могло заспокоїти дедалі більшу жадобу, від якої пересихало в горлі, кулаки неспокійно стискалися і розтискалися, а ступні човгалися по всипаній тирсою підлозі бару, поки Броуді чекав на своє гаряче віскі. Коли шинкарка принесла напій, він одним духом ковтнув пекучу рідину.

— Ще, — сказав нетерпляче.

Загалом Броуді випив чотири великі порції віскі, міцні й гарячі, мов полум'я; він поглинав їх, як тільки отримував, а тепер вони запрацювали всередині, немов почала діяти якась вогненна закваска. Від цього жару Броуді став почуватися легшим; морок останніх трьох місяців розсіювався; він ще витав, мов хмари диму, довкола його розуму, але все-таки розсіювався. Броуді вразило відчуття власної вищості й невразливості, і на губах заграла сардонічна посмішка, однак це був єдиний вияв думок, що шугали в його голові. Тіло залишалось непорушним, дії стали обережнішими, стриманішими; Броуді цілковито перебував у собі, а його вражений гонор тим часом зцілювали безхмарні думки, що швидко проносилися в його свідомості. Шинкарка була молода, приваблива й дуже охоче погомоніла б із цим незнайомим здорованем, але Броуді не звертав на неї уваги, навіть її не помічав, поки, огорнутий відчуттям дивовижного звільнення від ненависного відчаю і поглинутий безладними, але неймовірними роздумами про майбутні плани і тріумфи, мовчки сидів, бездумно дивлячись поперед себе. Врешті-решт, він попросив пляшку віскі, заплатив за неї і пішов геть.

Уже в кабінеті Броуді продовжив пити. Його думки з кожною склянкою ставали яснішими, владнішими й рішучішими; тіло швидше й бездоганніше відгукувалось на рухи; тепер він із надзвичайним схваленням вітав усі свої нещодавні дії.

На столі перед Броуді стояла порожня пляшка, на етикетці якої був напис «Гірська роса», який вразив його одурманену свідомість своєю особливою влучністю, адже зараз він почувався могутнім, як гора, і блискучим, немов роса.

— Так, — пробурмотів Броуді, звертаючись до пляшки, — запам'ятай мої слова; вони не можуть покласти мене на лопатки. Я їм не просто рівний противник. Я можу їх побороти. Все, що я робив, було правильно. Я ні на грам не змінив би свої рішення стосовно неї. Пожди і побачиш, що я далі буду робити. Все забудеться, і мене ніщо не спинить! Вони в мене поскачуть.

Насправді Броуді не знав, кому висуває звинувачення; у цю категорію він зараховував багатьох і без розбору, усіх, хто в його уявленні виступав проти нього, зневажав його або не визнавав тим, ким він є. Зараз він не думав про загрозу перешкод своїй комерційній діяльності, бо розмашиста величина його презирства й гонору здрібнила її, змалювала сміховинно слабкою, просто не здатною якось негативно на нього вплинути. Броуді бачив перед собою іншу перешкоду — глобальну, невловиму, та все ж викристалізувану у відчутті, що будь-хто може посягнути на його недоторканну гідність; ця нав'язлива думка, що завжди дрімала в його голові, тепер зміцніла й почала сильніше вгризатись у свідомість. І хоч загроза його становищу здавалася дедалі серйознішою, віра Броуді у власну здатність здолати таку небезпеку, навпаки, настільки зросла й посилилася, що він почувався майже всемогутнім.

Врешті Броуді здригнувся, вийняв свого годинника й подивився на нього. Стрілочки, які здавалися більшими й чорнішими, ніж зазвичай, показували десять хвилин до першої.

— Пора обідати, — з приємністю сказав собі Броуді. — Пора побачитися зі своєю пишною, красною жоною. Як то файно, коли чоловіка тягне додому до такої гожої жінки.

Броуді велично, але злегка, майже непомітно похитуючись, підвівся і твердим кроком вийшов із кабінету, не звертаючи жодної уваги на приголомшеного зіщуленого Перрі. Він гордовито попростував через крамницю на вулицю, вийшов на середину дороги і зайняв там місце, ніби лорд. Броуді бундючно попростував по гребеню бруківки, гордо піднявши голову, відвівши назад плечі і ставлячи перед собою ноги з надзвичайним відчуттям власної величності. Кілька людей, що були на вулиці, вражено спостерігали за ним, і коли Броуді краєм ока побачив, як вони зиркають, його марнославство підживилося їхнім подивом, його сп'яніла впевненість упилася їхнім зачудуванням. «Добре дивіться, — немовби промовляла його постава. — Ви дивитеся на Броуді… на Джеймса Броуді, а він, їй-богу, чоловік що треба». Броуді ішов усю дорогу додому крізь снігопад, немов очолював тріумфальну процесію, так чітко тримаючись середини дороги й так невідступно прямуючи в обраному керунку, що весь вуличний транспорт змушений був його об'їжджати, і він залишався беззаперечним королем бруку.