Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 42)

В дорозі його супроводжували приємні роздуми. Торгівля розширювалася за межами його очікувань, і завтра в Данді він сподівався зміцнити свої позиції у співпраці з «Блейн і Ко». Молодий містер Блейн був рушієм фірми; Денісу він надзвичайно подобався, і юнак мав відчуття, що якщо зможе переконати його, аргументувати, чому варто мати справу з «Фіндлі», це буде успіх. Деніс почав продумувати невелику дотепну промову, якою можна було б відкрити завтрашню бесіду. Він драматично й грандіозно виголошував своє слово вітру й порожнім вулицям, якими проходив; він пречудово розважався, підкріплював свої тези виразною жестикуляцією, щоб до того часу, як дійде у Ґрантон, засипати містера Блейна дотепними фразами, завалити технічними деталями й обеззброїти вагомими аргументами. Зараз на своє полегшення Деніс побачив, що пором б'ється об свій маленький пірс, явно натякаючи на відбуття, і, пришвидшивши крок, піднявся на борт судна. З низької палуби кораблика затока зі своїми сизими хвилями, на гребенях яких виляскувала біла піна, виглядала похмурішою й загрозливішою, ніж із пристані. Невеличкий човник вайлувато погойдувався, а перліні[51], якими судно було прив'язане до приземкуватих паль на причалі, порипували і глухо хльоскали від подвійного натягу вітру і хвиль. Деніс, утім, прекрасно почувався на воді і, незворушний, приєднався до трьох пасажирів, які зібралися на носі кораблика, похмуро оглядаючи затоку, згуртовані безутішним відчуттям небезпеки.

— Не подобається мені, як це все виглядає, — мовив один.

— Ая, дуже грізне видовисько, — озвався інший.

— Я починаю жаліти, що не послухав жінки і не лишився вдома, — сказав третій, здійснивши слабку спробу пожартувати.

Деніс зібрав їх довкола себе.

— Ви думаєте, капітан спустив би човен на воду, якби не був упевнений, що переправить його через затоку? — завзято вигукнув він. — Вона лише п'ять миль завширшки, це взагалі дрібниця. Та через двадцять років ми будемо перестрибувати через такий рів або переходити його на дибах.

Пасажири недовірливо подивилися на Деніса, але він засміявся, почав жартувати, добродушно підколювати, аж поки вони не здалися і за якісь п'ять хвилин уже були в його спілці. Пасажири прийняли Деніса як лідера, їхні сповнені страху передчуття розвіялися, а тоді хтось із гурту ще й витягнув маленьку фляжчину.

— Приймем трохи на душу перед тим, як їхати? — запитав добродій, підморгнувши. Це був найвищий ступінь приязності! Спочатку пригубив власник фляжки, далі зі стриманістю гостей надпили двоє інших пасажирів, однак Деніс відмовився.

— Я так наївся ковбасок, що боюся ризикувати, — відповів він, зробивши широкий театральний жест у бік буйних вод, даючи зрозуміти, що його єдине бажання — утримати в шлунку знамениту страву, за яку щойно заплатив. Пасажири задоволено розсміялися; від думки, що цей відчайдушний, безстрашний юнак може так безглуздо заслабнути, як він на це натякав, до них повернулося відчуття власної гідності. А Деніс підбадьорював їх, жваво пристосовувався до рівня їхнього товариства і з таким завзяттям розказував усілякі історії, що співпасажири навіть не до кінця помітили відплиття чи хвилювання в затоці. Один позеленів, інший нудотно сковтував, та вони б радше померли, ніж зганьбилися перед цим молодим Гектором, який зараз, дійшовши до кульмінації своєї п'ятої історії, розповідав про блискучу й дотепну відповідь, яку дав ірландець англійцю і шотландцю за винятково смішних і незручних обставин.

Кілька інших пасажирів не були такими самовпевненими і трималися групами, поки кораблик метало, мов черепашку, в бурхливих водах. Вони чіплялися за опори, лягали на палубу або подавали явні ознаки морської хвороби, а тим часом серед такелажу[52] завивав сповнений бризками вітер, а несамовиті ляскі хвилі проривались через низькі фальшборти[53], вкриваючи палубу шаром води, яка переливалася від одного борту до іншого від кожного погойдування корабля.

Та зрештою вони наблизились до Бернтайленду, вийшли з розбурханих вод і, добряче поманеврувавши, пришвартувалися. З капітанського містка зійшов шкіпер суденця, з його водонепроникного костюма скрапувала вода.

— Добре, що доїхали, — почув Деніс його слова. — Мені це все не подобалось. Найгірша зі всіх наших переправ.

Хоч декотрим пасажирам стало настільки погано, що вони не змогли самостійно зійти з корабля на пристань, інші поспішили на берег, і тут невеличкий гурт героїв сказав Денісові останні слова прощання.

— То ви нікуди далі не їдете? — запитав той.

— Нє! Нє! — відказав речник гурту, заглядаючи вгору на хмари. — Ми всі, слава Богу, хлопці з Бернтайленду і ще дуже не скоро поїдемо з такою екскурсією до Единбургу. Мені й вдома краєвиди подобаються після такого гармидеру на морі.

З відчуттям, що ніколи його не забудуть, вони урочисто потиснули Денісу руку. «Йой, ото був кадр, той парубчак, який у бурю переправився через Форт, — ще довго потім повторювали вони один одному. — Він собі й у вус не дув».

Коли супутники пішли, Деніс попрямував на вокзал. Поїзд до Данді, чий розклад синхронізувався з курсуванням ґрантонського порома і який мав відбувати о 5:27 вечора, уже чекав на пероні, і оскільки зараз було двадцять хвилин по п'ятій, Деніс почимчикував платформою, заглядаючи у вікна, щоб зайняти порожнє купе третього класу. Їхала більша кількість людей, ніж можна було сподіватися у зв'язку з погодою, і Деніс, пройшовши весь поїзд аж до локомотива, не побачив жодного вільного вагона. У локомотиві стояв, розмовляючи з машиністом, кондуктор, і Деніс, упізнавши в ньому чоловіка, з яким запізнався — зі своєю звичною легкістю — у попередній поїздці, підійшов і привітався.

— Як справи в Дейві Мак-Біта? — гукнув він. Кондуктор повернув голову, і після хвилинного нерішучого роздивляння його погляд просвітлів.

— То це ви, містере Фойле, — приязно відповів він. — Я ніяк не міг пригадати, де вас видів.

— Такого, як я, з Донегалу, більше точно немає, — широко всміхнувся Деніс.

— У вас там теж буває така погода? — запитав Мак-Біт. — Ми з Мітчеллом, — він вказав на машиніста, — якраз говорили про шторм; щось він якийсь непевний. З поганого боку дує.

— Буде здувати старого пихкотуна назад? — засміявся Деніс.

Мітчелл невпевнено похитав головою.

— Діло не зовсім у цьому! — вигукнув він, і погляд його промовляв краще за слова; тоді, повернувшись до свого колеги в кабіні, запитав:

— Що там на манометрі, Джоне?

Кочегар підвів своє чорне обличчя, зуби біло засвітилися, коли він усміхнувся.

— Пари доста, аби доїхати до Абердина! — сказав він. — Ая, навіть далі, коли хочете.

— Мені підійде і до Данді, і тобі теж, Джонні Маршалле, — сухо відказав машиніст.

— Як думаєш, поїзд видержить? — запитав Мак-Біт серйозно, поки що не звертаючи уваги на Деніса.

— Не можу сказати, — відповів Мітчелл невизначено, — але ми точно взнаєм, і вже дуже скоро.

— А що за таємниця? — запитав Деніс, дивлячись то на одного, то на іншого.

Вишкірене лице кочегара подивилося на них з відчинених дверцят котла; відблиски полум'я вигравали на його темному блискучому обличчі.

— Вони бояться малесенького відрізочка мосту, — заіржав він, орудуючи совком для вугілля, — вони ще не розуміють, що значить сталь і цемент.

— Ай, не мели дурниць, — сердито пробурчав Мітчелл. — Там того моста дві милі, і вітер дує просто на нього, ая, і вигримує, як десять тисяч чортів кочергами.

На цих словах серед гурту, здавалося, запала мовчанка, а тоді Мак-Біт, стрепенувшись, поглянув на наручний годинник.

— Ну, — мовив він, — можем думати собі що хочем, але графік каже, треба їхати, то ми мусимо їхати. Ходімо звідси, містере Фойле.

— А в чому саме там проблема? — запитав Деніс, ідучи платформою поруч із кондуктором. Дейві Мак-Біт глипнув на нього краєм ока, але не відповів; натомість він підкреслено змінив тему:

— В тебе прекрасний новий ульстер.

— То тобі подобається.

— Ой, так! Дуже зручна річ на таку ніч, а ще дуже елегантна.

— Не запроста як для весілля, Дейві? — запитав Деніс, довірчо підштовхнувши співрозмовника ліктем.

— Аж ніяк! — відповів кондуктор, не роздумуючи; тоді зацікавлено підняв очі.

— Чекай-чекай, ти що, думаєш…

Деніс кивнув.

— Я не думаю, друже. Я впевнений. Це станеться у вівторок, і скорше за все я буду в цьому пальті. Це взагалі річ із мого посагу!

Мак-Біт здивовано подивився на співрозмовника, а тоді його стримане обличчя розслабилося, і обидва щиросердо засміялися.

— Що, серйозно? Ну ти скажи! — вигукнув Дейві. — Оце то ти даєш! Швидко в тебе все. Я щиро бажаю тобі всього найліпшого, тобі і твоїй коханій, хто б вона не була. Якщо я добре тебе знаю, то дівчина, певно, файна, як ружа. А тепер ходімо. Ми не можемо посадити жениха зі всіма тими людьми в третьому класі, — Мак-Біт по-начальницьки глянув на Деніса, відчиняючи порожнє купе першого класу. — Там було б небезпечно.

— Дякую, Дейві, — вдячно промовив Фойл. — Ти хороший хлопець. Надішлю тобі шматок торта під подушку[54], — а тоді додав, уже серйозніше: — Побачимося пізніше, у Данді.

Йдучи геть, кондуктор усміхнувся і кивнув Денісу, а за хвилину пролунав свисток, майнув прапорець, і поїзд виїхав із вокзалу.

Наодинці зі своєю величністю, Деніс задоволено роззирнувся, відкинувшись на подушки, заклав ноги на сидіння навпроти і замислено втупився в стелю. Однак його погляд незабаром став відстороненим і, проткнувши невисоку стелю, полинув удалечінь. Деніс думав про Мері.