Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 40)

Досі дівчина ніколи з такою любов'ю не думала про маля. Часом вона ненавиділа його як частину власного нікчемного тіла, однак зараз її охопило нездоланне бажання його мати. Якби вона померла, то дитя теж неодмінно помре. Мері уявила собі, як живе немовля, поховане в її втопленому тілі, пливе ген до моря, як його рухи дедалі слабшають у в'язниці її безживної плоті. Дівчина почала безгучно молитися, щоб їй було даровано життя, життя, щоб народити дитину.

Зараз вона опинилася в місці, де ріка прорвала береги й розлилась на прилеглі поля. Мері відчувала, що ліворуч від неї води спокійніші, і зі своїм мізером сил спробувала спрямувати рух туди. Дівчина раз у раз намагалась відірватися від основної течії, та її засмоктувало назад. Мері вже майже полишила всяку надію, аж тут на різкому закруті ріки могутній вихор несподівано відхилив її колоду від курсу, і дівчина запливла в місце, де не відчувалося жодних хвиль, вирів чи несамовитого плину. Мері дозволила колоді продрейфувати, доки та не спинилася, а тоді, тремтячи, опустила ступні. Вони торкнулися дна, і Мері стала на ноги, по стегна у воді. Водна маса і власна закляклість майже не давали дівчині рухатись, але хоч Мері й здобувалася лише на якісь кілька дюймів за раз, шум ріки повільно від неї віддалявся. Нарешті вона вийшла з води і роззирнулася. На свою превелику радість посеред непроникної пітьми довкола Мері побачила світло. На кожну її рану немовби несподівано нанесли божественний бальзам. Мері здавалося, що вона роками йшла через світ похмурих тіней, де кожен крок був сповнений непевного тривожного очікування й невидимої небезпеки, що могла її знищити. Слабкий рівний промінь незворушно світив, і в цьому тьмяному освітленні Мері бачила спокій і затишок. Десь поблизу, пригадала дівчина, стояла маленька самотня садиба, та хто б у ній не мешкав, нізащо не відмовився б надати їй прихисток в її жахливому стані в таку жахливу ніч. Зіщулившись, Мері попрямувала на світло.

Зараз дівчина ледве могла йти. Важкий тягар у нижній частині тіла немовби тягнув її до землі, і з кожним кроком дівчину роздирало від пронизливого болю. Зігнувшись мало не в три погибелі, Мері наполегливо рухалася вперед. Світло наче було так близько, однак що далі вона заходила, то, здавалося, більше воно від неї відступало! Ступні Мері з хлюпотом вгрузали в затоплену землю, тому щоб витягнути їх, потрібно було зробити зусилля, а дівчина з кожним кроком немовби глибше занурювалася в болото, яке тепер змушена була перетнути. Та все ж Мері просувалася, щораз глибше заходила в драговину, занурилась уже по коліна, поки брела через гидку мішанину багнюки й води. Один черевик злетів з ноги, застрягнувши в трясовинні, і Мері не вдалося його витягнути; її шкіра, що побіліла від тривалого перебування у воді, тепер вимастилась і забризкалась болотом; рештки одягу тягнулися позаду виквацьованими обривками.

Нарешті Мері зрозуміла, що вона таки поволі просувається й наближається до світла садиби, аж тут раптом, роблячи крок вперед, дівчина не змогла намацати ступнею дно й почала тонути в мочарі. Мері скрикнула. Тепле грузьке болото з м'якою наполегливістю засмоктувало її ноги, затягуючи у свої обійми. Мері не вдавалося вийняти жодну ногу, а від її зусиль драговина почала вивергати бульбашки газу, які душили дівчину своїми випарами. Мері тонула. Їй здавалося, що вона врятувалась від чистої холодної смерті в ріці, щоб тут її було знищено в більш відповідний спосіб. Це баговиння краще годилося на поховальне убрання, ніж чисті води гірських потоків. Її споганеному тілу судилося зотліти серед цієї гнилі і, розчинившись, нарешті з'єднатися з матеріалом свого творіння. Витримати, подолати таку страшну небезпеку, як вона цієї ночі, а тоді не отримати порятунку, коли до нього як рукою подати — це розлютило Мері. У пориві завзяття дівчина щосили спробувала віднайти опертя; вереснувши, вона кинулася вперед, ошаліло хапаючись за вологий мох, що вкривав поверхню багновища. З цього липкого покриття опора була погана, але Мері так скажено роздирала його своїми випрямленими пальцями, що змогла, здійснивши останнє надлюдське зусилля, вибратися з болота з допомогою самих лише рук. Тоді дівчина засапано поволоклася до твердішої частини болота, а там прилягла, цілковито знесилена. Тепер Мері більше не могла йти, а відтак після кількох хвилин відпочинку почала навкарачки повільно повзти вперед, ніби поранена тварина. Однак щоб визволитися з драговини, вона витратила рештки сил; хоч дівчина й була на твердій землі і не більш як за п'ятдесят ярдів від будинку, вона усвідомила, що ніколи до нього не дістанеться. Мері здалася і, кволо схлипуючи, лежала на землі без жодної надії, розслабивши безсилі кінцівки, а зверху її накривало свіжою зливою. Проте поки дівчина лежала, до неї крізь бурю долинуло слабке мукання худоби. За якусь хвилину вона знову почула цей звук і, подивившись праворуч, розгледіла темні обриси низької будівлі, що тьмяно вимальовувалась у пітьмі. Фантазії, що блукали в її голові, підказали, що там має бути якийсь притулок. Підвівшись, Мері на останньому безтямному зусиллі дочвалала в повітку і, непритомна, впала на підлогу.

Пристанище, до якого дівчина добралася, було скромною господарською будівлею, убогим хлівом маленької ферми. Оскільки її було споруджено з товстого каміння, а тріщини щільно заросли мохом, усередині було тепло, а через те, що будівля була невисока, холодні шквали пролітали над нею, отож лють вітру її також оминала. В повітрі змішалися запахи соломи, гною і приємний дух самих тварин. Три дійні корови, які стояли у своїх стійлах, робили делікатні, покірні рухи; їхні тіла майже не було видно, але бліді вим'я злегка відсвічували у притемках. Корови, чиї великі сумні очі були привчені до темряви, із сумирною боязливістю дивилися на незнайому людську істоту, що, ледь дихаючи, лежала на підлозі хліва. Тоді, з'ясувавши, що вона інертна й незагрозлива, тварини взялися далі мовчки ворушити щелепами.

Мері перебувала в щасливому стані непритомності лише кілька хвилин. Вона прийшла до тями від потужного больового поштовху. Дівчину накривало хвилями болю. Він почався у спині, тоді пройшов по всьому тілу й по внутрішній частині стегон повільним вибуховим спазмом, який поступово досяг нестерпної кульмінації. Тоді зненацька біль полишив Мері, безвольну, знеможену й безпомічну.

Дівчина зносила ці приступи штрикучого болю впродовж усієї жахливої мандрівки. Тепер вони стали нестерпними, тож вона лежала серед нечистот повітки й, заплющивши очі, страждала. Мері простягнула обм'яклі руки й ноги; її тіло, яке Деніс називав своїм храмом, було втиснуте в паруючий гній і обліплене болотом, що підсихало. З-за зціплених зубів виривалися болісні стогони; вологий піт скроплював чоло й помалу стікав на заплющені повіки; обличчя, спотворене брудом і викривлене нестерпними переживаннями, заціпеніло, але довкола голови віддих її страждань немовби витворював слабке напівпрозоре світіння, що оповивало її згасаюче лице, немов німб.

Періоди затихання скоротилися, а приступи стали тривалішими. Коли біль вщухав, пасивне очікування наступного нападу було мукою. А тоді він починався, пожадливо її огортав, наповнював стражданням і розходився кожним нервом. Скрики Мері змішалися з ревом безперестанного вітру. Все, що дівчина пережила досі, було ніщо порівняно з теперішніми муками. Її тіло кволо звивалося на кам'яній підлозі; кров змішувалася з потом і брудом довкола. Мері молила про смерть. Вона нестямно кликала до Бога, до Деніса, до своєї матері. Хапливими ковтками, що виривалися в муках із-за стиснутих зубів, дівчина благала свого Спасителя про милосердя. На її скрики відповідав лише вітер. Наростаючи, він вищав і знущався з неї, шугаючи довкола повітки. Мері лежала, всіма покинута, аж поки врешті-решт, коли не змогла вже витримати наступне загострення, а шторм сягнув межі своєї гучності й висоти, в самому апогею грози вона народила сина. Поки Мері терзали останні муки, вона була при тямі. Далі, коли біль остаточно вщух, дівчина поринула в глибоку безодню забуття.

Дитя було маленьке, слабеньке, недоношене. Все ще зв'язане зі своєю непритомною матір'ю, воно кволо дряпало її і порожнечу своїми малесенькими пальчиками. Його голівка звисала з тендітної шийки. Маля, ледь дихаючи, лежало біля матері, яка поступово біліла від повільної, млявої кровотечі. Тоді воно слабко й уривчасто закричало.

Ніби у відповідь на той крик, двері повітки неквапливо відчинилися, і темряву тьмяно пронизали промені ліхтаря. У хлів зайшла літня жінка. Її голова і плечі були закутані в товсту картату хустку, суцільні дерев'яні капці гримкотіли при ходьбі. Жінка прийшла пересвідчитися, що її корівки в безпеці і затишку, і зараз, пішовши до них, гладила їхні шиї, плескала по боках і підбадьорливо з ними говорила.

— Гов, Фіялочко, — бубоніла вона. — Хойці сюди, Ромашко! Хойці, Кралю; хойці, миню-миню! Хойці, миню-миню! Але то ніч! Яка буря! Але не ворушіться, не переживайте, все з вами добре, мої дурненькі! Ви маєте тутка добрий, моцний дах, ви можете не боятися! І я тутка коло вас. Ви будете…

Раптом жінка замовкла й підняла голову, прислухаючись, їй здалося, що вона почула у хліві слабенький писклявий крик. Але жінка була стара й глуха, у її вухах дзвеніло відлуння урагану, і вона, не довіряючи власному слухові, хотіла було відвернутися й знову взятись до своєї роботи, аж тут чітко почула, що тоненький жалібний поклик повторився.