Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 36)

По закінченню цього останнього тремтливого гулу двері спальні відчинились, і всередину ввірвалася Нессі.

— Мері, мені страшно! — вигукнула вона. — Що це за шум? Звучить як потужна велика дзиґа.

— Це тільки вітер.

— Але вітру нема взагалі. Всюди тихо як у могилі… а небо якого кольору! Ой, я його боюся, Мері.

— Думаю, буде гроза, але не хвилюйся, з тобою все буде добре, Нессі.

— Боженьку! — вигукнула Нессі, затремтівши. — Надіюся, блискавки не буде. Я її так боюся. Кажуть, коли вона тебе вдаряє, то ти загоряєшся, а ще якщо сидіти близько коло сталі, яка найбільше її притягує.

— В кімнаті нема жодної сталевої речі, — запевнила Мері сестричку.

Нессі підійшла ближче.

— Можна я залишуся з тобою ненадовго? — заблагала вона. — Останнім часом ти ніби була десь далеко від мене. Якщо дозволиш лишитися з тобою, мені буде не так страшно від того звуку.

Нессі сіла й обвила сестру своєю худенькою ручкою, та Мері інстинктивно відсунулась.

— Ну от знову! Ти навіть не дозволиш мені до тебе доторкнутись. Ти вже не любиш мене, як раніше, — засмутилася Нессі, і якусь мить здавалося, ніби вона, по-дитячому образившись, встане й піде геть. Мері мовчала; вона не могла знайти виправдання своїй дії, але взяла долоньку Нессі й лагідно стиснула. Цей жест частково заспокоїв дівчинку; скривджений вираз зійшов з личка, і вона стиснула долоню Мері у відповідь. Отож, узявшись за руку, дві сестри стали мовчки дивитися з вікна на пульсуючу землю.

Атмосфера тепер стала сухою, розрідженою, сповненою тієї солоної гостроти, що подразнювала ніздрі, як морська вода. Сірувато-коричневе небо потемніло до чорнувато-пурпурового, зливаючись із близьким горизонтом, ніби дим, затуляючи віддалені об'єкти й роблячи ближні на диво чіткими. Викликане цим відчуття дедалі більшої відрізаності від зовнішнього світу жахало Нессі.

— Ці хмари на нас насуваються. Вони як велика чорна стіна. Ой, я її боюся. Вона на нас впаде?

— Ні, люба, — прошепотіла Мері, — вона не завдасть нам шкоди.

Однак темний бар'єр, що дедалі тісніше змикався довкола, досі наближався, а на його вершині тягнулися світліші шафранні смуги, немов піна на гребені великої хвилі, що розбивається об берег. На цьому тлі три берізки втратили свою м'яку сріблисту динамічність; заціпенілі й посірілі, вони чіпко стискали ґрунт своїм дужим корінням, їхні стовбури стояли прямо зі згорнутим докупи віттям, наче щогли, що похмуро очікують, коли вдарить ураган.

Десь з-поміж тепер схованих пагорбів долинув загадковий глухий гуркіт, наче притишений барабанний дріб. Здавалося, він котився по гребенях горбів, скакав через яри, ноти в шаленому розгулі гналися одна за одною.

— Це грім, — затремтіла Нессі. — Ніби рушниці стріляють.

— Він далеко, — заспокоїла Мері сестру. — Грім може пройти над нами і тут не вдарити.

— Я відчуваю, що це буде жахлива гроза. Підемо обидві до неньки, Мері?

— Іди, якщо хочеш, — відповіла Мері, — але тут ти так само в безпеці, люба.

Грім ближчав. Він припинив безперервно торохтіти й почав уривчасто гурчати; але тепер кожен гуркіт був гучний, ніби вибух, і кожен наступний вибух сильніший за попередній. Зловісність наближення створила в Нессі враження, що вона ціль якоїсь сліпої небесної люті, з якою вони неодмінно зійдуться в якійсь точці, і та зрештою її знищить.

— Вона точно нас дістане, — ковтнула вона повітря. — Ой, блискавка.

Пролунав оглушливий тріск; він супроводжував перший спалах блискавки, тонку блакитну смугу, що кривулясто метнулась через мертвотне небо, наче вибух грому несподівано розколов миску небозводу, і на одну трепетну мить просочилося сліпуче неземне світло.

— Блискавка розгалужена! — скрикнула Нессі. — Вона небезпечніша, ніж плоска. Відійди від вікна! — дівчинка смикнула Мері за руку.

— Тут так само безпечно, як і всюди, — повторила та.

— Ой, даремно ти так кажеш. Твоїй кімнаті дістається найбільше. Я йду геть до неньки. Запхаю голову під покривала в її кімнаті, доки ця жахлива блискавка не перестане. Відійди, або тебе вдарить, — і Нессі в паніці вилетіла з кімнати.

Мері не пішла за нею, а продовжила дивитися, як наростає буря, наодинці. Дівчина почувалася немов самотня вартова у вежі, переслідувана болем і небезпекою, для чиєї розваги сили природи розгорнули гігантський похід. Розрух, що вирував надворі, був сильнодійним знеболювальним, яке мало відволікти її від дедалі дужчого болю, штрикучі приступи якого, здавалося Мері, повільно посилювалися. Вона раділа, що знову була сама, раділа, що Нессі залишила її. Мері було легше страждати на самоті. Грім несамовито гуркотів, а блискавка водоспадом розливалася по небу зі сліпучою нестримністю. Напад болю часто синхронізувався зі спалахом, і тоді Мері відчувала, що її, цяточку у всесвіті, з'єднано світловим ланцюгом із цим колосальним небесним збуренням.

Відволікальний ефект грози з часом ослабнув, і розруха перестала діяти як паліатив[46]; Мері мимоволі почала трактувати її з погляду своїх фізичних страждань, і її саму втягнуло в навколишню веремію. Хвилі грому, накочуючись, підіймали її у своєму висхідному русі й відносили вдалечінь на хвилястому відлунні, аж поки в неї раптом не встромлявся болісно несамовитий спалах блискавки і не кидав знову на землю. Коли грім стихав, вітер, який швидко гучнішав, знову підхоплював Мері з-посеред цього хаосу. Цей вітер особливо лякав дівчину, навіть починав наводити жах. Перший шелесткий натиск і відступ, що закружляв листя, а тоді дав йому спокій, був лише прелюдією до низки серйозніших і могутніших атак. Тепер відступу вже не було, і порив вітру з нищівним завзяттям на повну потужність вдаряв у землю. Мері відчувала, як міцний, товстостінний будинок здригається аж до підмурків, неначе сила-силенна несамовитих пальців виривала кожну цеглину з її ложа з будівельного розчину. Дівчина побачила, як її рідні дерева прибило до землі, наче наготовлені луки, складені вдвоє від якогось страхітливого натягу; з кожним поривом вітру вони нахилялися, а тоді, звільнені, з дзенькотом струни знову розпрямлялися. Стріл, які випускали ці дерева, не було видно, та вони пронизували кімнату Мері спалахами болю. Високими травами в полі більше не бігли лагідні брижі: їх розрівняло, мовби винищило гігантською косою. Кожен лютий порив шторму гатив по вікнах, торохтів ними в рамах, а тоді, завиваючи, метався по дому, а на його крилах неслися, вивільнені й оскаженілі, всі дикі демони звуку.

Далі почався дощ. Спочатку він падав важкими поодинокими краплями, які розмальовували заметені вітром тротуари плямами завбільшки з британську крону. Краплі падали все швидше і швидше, аж поки землю не вкрив суцільний шар води. Вона періщила по відкритих проїжджих частинах, шкварчала на дахах і в ринвах будинків і скрапувала вниз, розбризкувалась, вдаряючись об дерева, сплющувала кущі й чагарники вже самою своєю щільністю й масою. Вода затопила все. Ринви одразу наповнились по вінця, і з них потекло бурчаками; вулиці перетворилися на річки, і головними вулицями ринули потоки, наповнені плавучим сміттям.

З початком зливи блискавки поступово перестали, грім відгримів, і повітря відчутно охололо; але буря, замість вщухнути, з кожною миттю ставала сильнішою. Вітер набирав швидкості. Мері почула, як він хвилями наганяє дощ на дах будинку, ніби морський прибій, тоді пролунав слабкий тріск, і дівчина побачила, як здертий із башточки флагшток з грюкотом полетів на землю.

На цьому Мері підвелася й почала міряти кімнату кроками, ледве витримуючи нестерпний біль, який тепер, здавалося, був частиною її єства. Вона ніколи нічого схожого не відчувала, нічого, що могло б зрівнятися з цим, за все своє життя. Мері невпевнено замислилася, чи варто їй попросити матір про якісь ліки, подумала, що, можливо, грілка якось допомогла б, але неохоче відкинула ідею як небезпечну. Дівчина не знала, що такий засіб не дав би результату, адже Мері, хоч і не мала жодного уявлення про свій стан, уже перейшла на стадію родових потуг передчасних пологів. Немов несвоєчасна темрява ранньої ночі, що зараз почала спадати на розлючену землю, ці несподівані пологові муки вже почали — занадто рано — зодягати дівчину в багряницю страждань. Душевні муки, яких Мері зазнала, вимагали нечуваної плати, яку не можна було не сплатити, і зараз з усією своєю непідготовленістю дівчина почала несамохіть розгадувати таємницю народження своєї дитини.

На той час Мері вже зрозуміла, що вона нізащо не зможе зійти вниз на чай, послабила в розпачі корсет і почала ходити туди-сюди в тісних стінах своєї кімнати. Між цим походжанням вона зупинялася, підтримуючи своє тіло обома розчепіреними долонями. Мері виявила, що їй легше переносити пароксизми в нахиленій позі, тому час від часу вона, стоячи, нагиналася до краю ліжка, притуляючи чоло до холодних металевих билець.

Поки Мері, ні на що не зважаючи, перебувала в такій позиції під час чергового приступу болю, двері раптово відчинилися, і в кімнату зайшла матір. Місіс Броуді прийшла пересвідчитися, що гроза не мала для Мері ніяких негативних наслідків, і вичитати її, що не вжила серйозніших застережних заходів, бо Нессі прибігла до неї, розповідаючи, що в кімнату била блискавка. Місіс Броуді й саму нажахала буря, і її перенапружені нерви з трепетом приготувалися до вибуху двосторонніх звинувачень. Але тепер, коли жінка, непомічена, стояла й дивилася на свою доньку, докір, що завмер, ще не до кінця сформувавшись, на її вустах, так і залишився невисловлений. Щелепа її повільно відвисла, місіс Броуді ковтнула повітря, а кімната, що двигтіла від вітрової люті, здавалося, загойдалася навколо неї. Смиренність Мері, її розслаблена поза, вигляд збоку її не скованої корсетом фігури торкнулися інструменту материної пам'яті й зачепили потаємну струну в її свідомості, несподівано повернувши незабутні спогади про її власні пологи. Розуміння жінки протяв осяйний спалах, жахніший за будь-який удар блискавки. Усі приховані, неймовірні й немислимі побоювання, які в ній дрімали, різко постали перед нею в одному страшному переконанні. Зіниці неньки розлилися озерцями жаху, і, вхопившись за зіщулені груди лівою рукою, вона, ніби п'яна, підняла праву й націлила в Мері палець.