Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 34)

Мері прибрала руки й одразу побачила, що дитина махає їй ще наполегливіше, ще благальніше, ніж досі. Дівчина з нерозумінням втупилася в неї, а тоді, відчуваючи, що вона, певно, жертва якоїсь дивної галюцинації власної розбурханої свідомості, сподіваючись, що з'явище зникне так само миттєво й магічно, як виникло, дівчина повільно, недовірливо відчинила вікно й виглянула назовні. Кинутий із непомильною точністю, з тьмяного присмерку відразу прилетів якийсь круглий предмет, вдарився Мері об плече і тихо гупнув біля її ніг, а вулиця тим часом миттю стала безлюдна й порожня. Мері машинально зачинила вікно і знову сіла. Вона б викинула з голови все, що сталося, як ілюзію свого втомленого мозку, якби не той факт, що на підлозі лежав снаряд, який поцілив у неї з дедалі густішого мороку, наче маленький безневинний метеорит, що впав із невидимого неба. Мері придивилася до круглого предмета зблизька. То було яблуко.

Мері нагнулася й підібрала фрукт, гладенький, відполірований і теплий на дотик, немовби він довгий час лежав у гарячих людських руках, і, тримаючи його у своїй маленькій долоні, дівчина ледве розуміла, нащо їй було полишати в'язання задля розглядання такої безглуздої речі. Яблуко — Мері впізнала — було із сорту пепінок — «король пепінок», — аж тут у пам'яті виринули якось зронені Денісом слова. «У мене вдома люблять яблука, — сказав тоді він. — У нашій коморі завжди стоїть бочка „королів пепінок“». На цій несподіваній думці, яка виникла просто тому, що дівчина спантеличено дивилася на яблуко, Мері почала оглядати фрукт уважніше і виявила, на свій подив і дедалі дужче хвилювання, нечіткий круговий надріз, зроблений, безперечно, гострим лезом, який обводив колом цілу серцевину. Коли Мері потягнула за короткий висохлий хвостик, який досі стирчав із яблука, її бліді щоки залило яскравим нервовим рум'янцем, але кров миттю відлинула з обличчя і щоки знову сполотніли, коли, легко подавшись, в її жмені опинився акуратний круглий корок з твердої білої м'якоті, а під ним виявилася вичищена серединка, яку щільно виповнював згорточок тоненького паперу. З нестямним поспіхом і зворушливим хвилюванням її тремтячі пальці незграбно дістали й розгорнули звиточок, і тоді зненацька її тріпотливе серце майже перестало битися. Це був лист від Деніса! Він їй написав. Він її не покинув. Несамовиті, пройняті невірою очі Мері жадібно прикипіли до листа, який надійшов з таким вчасним визволенням тимчасового полегшення. Дівчина гарячково взялася читати, побачила, що листа було написано майже два тижні тому, що в ньому Деніс звертався до неї найпалкішими словами. Мері охопила надзвичайна радість, немов на неї зненацька полилося потужне, яскраве світло; радість засліплювала її своєю несподіваністю, зігрівала своєю променистістю. Написані слова світилися в неї перед очима, їхнє значення наповнювало її, немов могутнє тепло пронизувало захолоджене, крижане тіло. Вона з глузду з'їхала, що сумнівалася в ньому. Він Деніс, її Деніс, і він її кохає!

Він кохав її, з усіх сил намагався з нею зв'язатися, спробував навіть передати листа вночі через вікно. Тепер Мері розуміла, що вона не помилилась, коли відчувала, що Деніс поруч, але сама відігнала його своїм бездумним сполоханим криком. Втім, нічого не мало значення порівняно з його чудовою новиною. Серце Мері калатало, коли вона читала, що Деніс купив для них будинок — котедж у Ґаршейку. Вони зможуть заїхати туди першого січня. Будинок називався «Трояндовий берег»; улітку — затишний трояндовий куточок, узимку — теплий безпечний сховок для них обох. Він робив усе, що йому під силу, і він не боявся! Мері була надзвичайно зворушена стараннями Деніса, тим, що він для неї зробив. Як він задля неї працював! Він був би з нею відкрито, якби їхні плани були визначені. Їм треба мати дах над головою, будинок, у якому вони зможуть знайти прихисток, перш ніж робити якісь рішучі кроки; а поки що він мусить заради неї бути обережним. Так! Вона мусить зачекати, зачекати ще трохи; зачекати до кінця його останньої в цьому році поїздки літнього сезону, а тоді він зможе присвятити себе їй. Тоді він забере її із собою назавжди, піклуватиметься про неї, дбатиме про її безпеку та комфорт. Коли Мері читала обіцянки Деніса ніжно її любити, її очі затуманили сльози щастя. Чи могла б вона зачекати? Вона мусить чекати. Вона зможе витримати все що завгодно, якщо врешті Деніс забере її до себе.

Закінчивши листа, Мері якусь мить зовсім не рухалась, неначе ударом неочікуваного щастя її перетворило на камінь, і дівчина сиділа, ніби мармурова статуя, непохитна й нерухома. Тоді її венами повільно потекла пульсуюча есенція; її тілом зациркулювали загадкові потоки, зрушені з місця зворушливими словами Денісового листа; після вічності смертельного спустошення Мері ожила, і, як під час пробудження Галатеї, дівчину вкрила барва життя, рум'янець залив її обличчя, тіло, кінцівки. Її очі жадібно заблищали радістю життя, напружені губи м'яко, гаряче розтулилися, а смутна знерухомленість обличчя перемінилася від приливу впевненої радості. Ніби дозорця, якого забули на безлюдному острові і який, втомившись від нескінченного безрезультатного чатування, давно облишив надію, раптово побачені засоби порятунку піднесли Мері до неймовірного, майже недовірливого екстазу. Голосне калатання знову розбудженого серця відлунювало їй у вухах екзальтованим рефреном; безкровні руки, що тримали листа, пожвавилися, віджили, заворушилися; пальці жадібно схопили олівець, що лежав поряд, і стали квапливо писати на зворотному боці папірця.

Це була коротка записка, в якій ішлося про те, що вона здорова, а тепер, коли прочитала його листа, ще й щаслива. Мері ані слова не написала про пережиті душевні муки чи про безодню, в яку падала. Вона казала Денісу, що радо чекатиме у своєму теперішньому домі, тільки б він приїхав по неї в грудні, і кілька разів уклінно подякувала йому за листа. Мері не мала часу написати більше, бо розгледіла, що надворі, де швидко спадали сутінки, знову виросла терпелива, наполеглива постать дитини і стала очікувально вдивлятися у вікно. Це була Роуз… це, певно, була Роуз… заповзятлива сестричка, про яку розповідав Деніс. Вона уклінно дякувала Роуз! А тепер, знову помістивши листа у вижолоблене яблуко, Мері підняла віконну раму і, щосили метнувши, простежила, як куля пролетіла в повітрі й двічі відбилася від дороги, перш ніж завмерла. Наче крізь імлу, Мері на мить угледіла, як Роуз біжить, щоб підібрати яблуко, побачила, як дівчинка витягає листа й кладе до кишені пальтечка, простежила, як вона махає їй рукою — значуще, тріумфально — і, мовби щоб засвідчити насолоду від цього тріумфу, спускається дорогою, урочисто жвакаючи побиту й потовчену пепінку. Мері пройняв трепет вдячного захоплення, коли, нескорено маршуючи з таким самим непереможним виглядом, з такою самою впевненою сміливістю, як Деніс, маленька постать зникла з очей. На обличчі з'явилася легка усмішка на спогад про недбале грання Роуз на фортепіано. Як безглуздо було судити про безстрашну посланницю за виконанням тих гам!

А зараз Мері підвелася і з насолодою витягнула кінцівки. Вона підняла руки над головою в позі неусвідомленого прагнення, і хоч здавалося, що її постать тягнеться вгору, голова закинулася назад, горло стиснулося. Поки Мері невідривно дивилася в напрямку небес, її обличчя наповнилося безмежною вдячністю, яка, здавалось, непомітно перетворювалася в молитву за майбутнє. Вона знову була жива, хоробра, сповнена надії, оновленої відваги. Крізь її шкіру пробігали, поколюючи, тоненькі струмочки. Коли Мері опустила руки й знову розслабила тіло, вона раптом відчула голод. Тижнями дівчина з'їдала лише якусь прісну дрібку, яка ледве лізла в горло, запихала її в себе в час прийому їжі про батькове око, тож приємне повернення жаги до життя пробудило в ній вовчий апетит.

Несформована дитина підстрибувала й билася в її тілі, мовби співпереживаючи й висловлюючи вдячність за перепочинок, який їй було даровано.

А Мері, яка відчула кволу безпомічність того пориву вдячності, раптом сколихнув жаль. Від несподіваної зміни почуттів під напливом докорів сумління вона швидко обернулася до комода, де сховала гідрооксалат калію, і, з несамовитою відразою піднявши пакетик, стиснула його в руці й поспішила на перший поверх. Пробігаючи повз прочинені двері вітальні, Мері побачила, що бабця Броуді сонно покльовує носом, і радісно усвідомила, що Роуз не помітили, що цього разу вартова заснула на своєму посту. Мері хутко перетнула кухню й увійшла в посудомийню, а там, замість закинути пакетик на полицю, з відчуттям огиди висипала його вміст у раковину, а швидкий потік з крана відніс його від неї назавжди. Тоді з новоздобутою свободою дівчина підійшла до буфета, налила собі склянку молока й відрізала товстий клинець холодного, приготованого на парі пудингу, який залишився з обіду. Пудинг був соковитий, у ньому було багато м'яких солодких ягід смородини; її зуби вгризалися в нього зі смаковитою насолодою. Молоко смакувало як поживний нектар, холодне, як піна від розтавання лапатих сніжинок. Мері розтягувала трапезу як могла, роблячи повільні ковтки й щипаючи маленькими шматочками останній відрізок пудингової скоринки, аж тут у посудомийню зайшла мати. Ненька з цікавістю подивилася на Мері.