Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 29)

Запала мовчанка, а тоді Мері повільно, невиразно, з болем, кожне слово скидаючи з вуст, мов свинцеву гирю, промовила:

— У мене буде дитина.

Обличчя Деніса побіліло, ніби він отримав страшну рану, і поступово бліднуло далі, немовби сила й снага його покидали. Юнак впустив руку Мері і пильно подивився на неї широко розплющеними очима.

— Ти впевнена? — врешті різко запитав.

— Я впевнена.

— Звідки ти знаєш?

— Зі мною ніби щось було не так. Я пішла до лікаря. Він мені і сказав.

— Л… лікар? То це напевне?

— Напевне, — повторила Мері безпристрасно.

Отже, цього не уникнути. Одним реченням Мері накинула на його плечі тягар знегод і відповідальності, який перетворив його з веселого свистуна на зрілого чоловіка з купою проблем. Їхнє любування-милування було пасткою, вчорашні грайливі залицяння й таємні зустрічі — звичайнісіньким капканом, щоб заманити і втягнути його в цю паскудну халепу. Приємне, оптимістичне очікування шлюбу з Мері, всі захопливі приготування, які Деніс обмірковував, зараз здавалися кайданами, що зв'язують і тягнуть його до неминучого виконання обов'язку. З вуст юнака зірвалося важке зітхання. На думку чоловічого товариства, в якому крутився Деніс, для чоловіка не було нічого принизливішого чи безглуздішого, ніж стати жертвою шлюбу з примусу. Він втратить свій авторитет, його розноситимуть вщент на вулицях, його ім'я стане символом ганьби. Це становище здалося Денісу настільки нестерпним, що його охопило бажання втекти, і юнак миттю подумав про Канаду, Австралію, Америку. Деніс часто роздумував про еміграцію, і перспективи, які чекали в цих країнах на неодруженого юнака, ніколи ще не здавались йому такими привабливими. Денісу ще дещо спало на думку.

— А що лікар сказав про час… — він замовкнув, не здатний закінчити речення. Втім, цього разу Мері змогла його зрозуміти.

— Він сказав, у лютому, — відповіла дівчина, відвернувши обличчя.

Лише п'ять місяців, і він буде батьком її дитини! В той розкішний вечір, який вони провели разом біля Левену, їм судилося зачати дитину, дитину, що буде байстрям, якщо він негайно не одружиться з Мері. Нагальна необхідність шлюбу знову неприємно напосіла на Деніса. Він не знав, скільки часу Мері зможе приховувати свою вагітність, перш ніж вона стане очевидною. Хоча Денісу доводилось чути від своїх товаришів історії про те, як сільські дівчата, працюючи коло землі, ходили вагітними, і ніхто про це не знав, аж поки не народжувалась дитина, він сумнівався, що Мері матиме силу й витримку взагалі щось приховувати. І все ж вона мусить так зробити. Вона повинна зачекати. Поки що, звісно, нічого не помітно. Деніс пильно придивився до Мері, і побачивши її похилену постать, обтяжену нескінченно більшим тягарем за його власний, він уперше почав думати про неї, а не про себе.

Розповівши Денісу правду, Мері безпорадно чекала, немовби покірно сподівалася, що він її направить; її постать безмовно благала Деніса сказати їй, що робити. Могутнім зусиллям юнак опанував себе, та коли заговорив, власні слова здалися йому різкими й непереконливими.

— Ми потрапили в невеличку халепу, Мері, але ми все виправимо. Мусимо йти й усе обговорити.

— Мені потрібно повернутися додому, в Левенфорд? — тихо запитала Мері.

Деніс на хвильку замислився, а тоді відповів:

— Боюся, так буде для тебе ліпше. Ти приїхала поїздом?

— Так, і якщо я маю повернутися, то мушу вирушити о четвертій.

Деніс вийняв годинника; той показував о пів на четверту. Хоча вони перекинулися кількома реченнями, на вулиці стояли вже пів години.

— До наступного чекати не можна, — згодився Деніс. — Уже пізня година.

Йому зблиснула ідея. У залі очікування на вокзалі зазвичай у такий час було порожньо; вони могли б перебути там, поки не від'їде поїзд. Деніс взяв руку Мері і просунув попід свою. Після цього всього, після першого прояву ніжності, який Деніс продемонстрував їй відтоді, як вона розповіла йому страшну новину, Мері жалісливо подивилася на нього, і її виснажене личко осяяла бліда усмішка.

— У мене є тільки ти, Денісе, — прошепотіла дівчина, коли вони рушили. Втім, зал очікування на вокзалі, на лихо, був заповнений; бабця, якісь робітники з ферми і двоє фарбувальників із ситцевибивної фабрики сиділи, втупившись одне в одного і в голі дощані стіни. Тут неможливо було поговорити, тому Деніс повів Мері на дальній кінець платформи, і оскільки коротка прогулянка дала йому час, щоб опанувати себе, а ніжність руки Мері нагадала про її чарівність і вроду, про чудові принади її молодого тіла, юнак здобувся на усмішку.

— Зрештою все не так погано, Мері, поки ми тримаємось разом.

— Якби ти зараз мене покинув, Денісе, я втопилась би в Левені. Я б якось себе вбила.

Коли їхні погляди зустрілися, Деніс зрозумів, що кожне страшне слово, яке промовила Мері, було цілковитою правдою, і він знову ніжно стиснув її руку. Як він міг бодай на мить задуматися про те, щоб покинути це прекрасне беззахисне створіння, яке, якби не він, досі було б дівчиною, а тепер через нього невдовзі мало стати матір'ю? Яку ж палку відданість вона йому виявляла! Деніса сколихнула нестямна радість, коли він побачив цілковиту довіру Мері і як вона підкоряється його волі. Його дух відновлювався після отриманого болісного поранення, і юнак почав мислити логічно, як і зазвичай.

— Залиш усе мені! — сказав він.

— Усе, — повторила Мері.

— Далі ти мусиш поїхати додому й спробувати поводитися так, ніби нічого не сталося. Я знаю, як це буде важко, але ти маєш дати мені якомога більше часу, щоб усе підготувати.

— Коли ми зможемо побратися? — їй вартувало неймовірних зусиль вимовити ці слова, проте у своєму новому пізнанні Мері неясно відчувала, що її тіло залишатиметься нечистим, поки вона не впевниться, що Деніс із нею одружиться.

Юнак замислився.

— Наприкінці року я матиму велике відрядження… це мені дуже важливо. Чи змогла б ти почекати, поки я з нього повернуся? — із сумнівом запитав Деніс. — Я б усе влаштував ще до того… і ми могли б одружитися й відразу переїхати кудись у невеличкий котедж… не в Дарроку і не в Левенфорді… десь, можливо, у Ґаршейку.

Ідея Деніса з котеджем у Ґаршейку підбадьорила їх обох, і кожен одразу уявив тихе старе село, що так зручно розкинулося довкола відгалуження гирла.

— Я зможу зачекати, — мрійливо відповіла Мері, вимальовуючи в уяві один з тих маленьких побілених котеджів, якими повнилося село — котеджик, що потопав у в'юнких червоних трояндах, з дверми, прикрашеними повзучою настурцією — і себе в ньому з дитиною, що в таємничий спосіб з'явилась у неї на руках. Мері подивилась на Деніса й мало не усміхнулася.

— Я тебе не підведу, люба, — говорив той. — Ти лишень будь хороброю і тримайся так довго, як тільки зможеш.

Поїзд уже прибув на станцію, і бабця, робітники з ферми і двоє працівників фабрики продиралися до своїх місць. Мері встигла лише коротко попрощатися, поки Деніс допомагав їй дістатися до сидіння, та коли поїзд рушив, юнак до останнього біг за ним, тримаючи Мері за руку, і перш ніж він змушений був її відпустити, дівчина сміливо йому гукнула:

— Я пам'ятаю твоє гасло, любий Денісе!

Юнак усміхнувся і став махати у відповідь кашкетом, хоробро, підбадьорливо, допоки поїзд не завернув і вони не зникли з поля зору одне одного.

Вона, безперечно, вчинила відважно, і тепер, дізнавшись найгірше, готова була проявити всю свою стійкість, щоб здобути єдину надію на щастя. Зустріч із Денісом стала рятівною. Він був і буде її порятунком, і, скріпившись від думки, що Деніс знає її таємницю, Мері відчула, що достатньо набралась на силі, аби витримати що завгодно, доки коханий не забере її геть назавжди. Дівчина затремтіла, згадавши свій візит до лікаря, але рішуче витерла з пам'яті неприємні враження останніх двох годин. Заради Деніса вона буде хороброю!

Повернувшись у Левенфорд, Мері поспішила доправити лист Аґнес Мойр і на своє полегшення з'ясувала, що та піднялася нагору на підвечірок. Отож Мері залишила для неї лист у крамниці, переказавши від місіс Броуді усі зичливі й ласкаві слова, і щасливо вислизнула, уникнувши будь-яких допитів.

Дорогою додому Мері подумала, що мати згодом неодмінно дізнається, що вона не виконала свого обов'язку з передачею, але їй, поглинутій серйознішою, вагомішою проблемою, було однаково. Може, ненька й сваритиметься, плакатиме й голоситиме, але Мері подумала, що їй залишилося ще якихось кілька місяців, перш ніж вона покине тепер ненависний їй будинок. Всіма своїми чуттями дівчина звернулася до плану, який попередньо висунув Деніс, і у своїй уяві твердо визначила його як дійсність; відкинувши думку про свій теперішній стан, Мері завзято спрямувала свої оптимістичні сподівання на котедж, в якому житиме з Денісом у Ґаршейку.

Розділ восьмий

Броуді сидів у своєму кабінеті, читаючи «Левенфорд Адвертайзер» із трохи відчиненими дверми, щоб вряди-годи кидати пильним оком на крамницю, не відриваючись від комфортного вивчення газети. Перрі був хворий, прикутий до ліжка, як сповістила Броуді того ранку схвильована мати помічника, — мав серйозний нарив, який частково заважав йому ходити й цілковито позбавляв змоги сідати. Броуді нечемно пробурчав, що він вимагає від свого помічника стояти, а не сидіти, але після того як його запевнили, що страждальцеві неодмінно полегшає після постійних припарок і він зможе приступити до роботи наступного ранку, Броуді неохоче згодився надати йому вихідний. А зараз, возсідаючи у своєму кріслі на вершечку східців, що вели в його святую святих, Броуді майже виключно присвятив свою увагу газетному повідомленню про виставку худоби. Броуді радів, що того ранку в крамниці не було руху, і він не мусив опускатися до того, щоб виконувати марудну роботу, яку ненавидів і яка тепер була цілковито обов'язком Перрі. Кілька хвилин тому Броуді змушений був покинути своє місце, щоб обслужити робітника, який безцеремонно ввалився в крамницю, і він обурено виштовхав чоловіка з першим-ліпшим капелюхом, який трапився йому під руку. Що йому до того, запитував він себе, чи головний убір підійшов? Не можна було його турбувати такими несусвітніми дурницями; це все — робота Перрі; він хотів спокійно почитати газету, як усі джентльмени.